Знаю, ти маєш досить свого клопоту.
– Біду маю! – насупився господар. – У мене санітарки беруть росчот, тікають від хворих. Самі ми. лікарі, беремося за швабру. Без дотацій живемо, без ліків. Хоч я ладен усе власними руками розгрібати, аби мої хворі не лежали голодними і не плакали в холодних палатах.
Раптом деренчливо озвався з тумбочки телефон. Дзвонили з лікарні. Там когось готували до операції. Операція мала бути непростою. Тож йому, Андрію Горбенку, головному медикові цих земель, належало бути в операційній. І він стиха мовив у трубку:
– У мене високий гість, самі знаєте. Прошу, зробіть усе як годиться. Підіть до Клав дії Степанівни, погукайте її, щоб вона мені проасистувала. Гаразд… на вас покладаюся… І чекаю…
Президент збагнув, що ситуація ставала критичною. Треба було кінчати трапезу.
– У тебе операція, Андрійку. Буду рушати.
– О ні, у мене е ще майже година! – мало не образився господар. – Прошу вас… прошу тебе, Президент!.. – Він схопив гостя за руку. – Не їдь ще! Благаю тебе! Все життя буду пам'ятати. Онукам перекажу. – Його карбоване зморшками довгасте лице запашіло вогнем. – Друже, уяви собі, що ми знову пацани отієї третьої школи, я веду тебе у двір, я показую тобі сховану в кишені цигарку і пробую запалити її. Але ти вириваєш її з моїх вуст і топчеш ногами. Пам'ятаєш, як ти тоді топтав її? Ще й кулаком мені пригрозив: мовляв,Ганна Остапівна, математичка, сваритиметься, не треба! Ти був завжди такий строгий, такий підтягнутий.
– Мені набридло бути строгим і підтягнутим, – сухо сказав Президент. – І взагалі від спогадів у мене серце болить.
– Хочеш, поїдемо влітку в наше село? – подав досить фантастичну ідею господар.
– Поїдемо, – одразу ж погодився Президент. – Тільки по-простому. Без охорони, без помічників!
– Е ні, без охорони і помічників не можна. Дуже трудне життя стало. Та й сволоти всякої розвелося. – Господар схилив голову. – Багато смерті… Скрізь убивають… Як в американському телевізорі. Що людина, що пес приблудний. Не знаю, що з народом поробилося. Коли у мене на операційному столі гине хворий, я потім три ночі не сплю. А сьогодні за три тисячі баксів тебе можуть серед білого дня…
– Ти ж хотів ще більше жорстокості, – ніби з докором кинув Президент. – А я, Андрійку, мрію про той час, коли не те, що смертна кара, а й саме поняття кримінал стане у нас дивиною.
– От ми з тобою й геть заплуталися, Президенте, – винувато усміхнувся головний лікар. – Убивати, не убивати. Тоді скажи мені: як же повернути нам святість? Просту людяну терпимість? Що з народом робити? Прости, що нагадую тобі. Президенте. Ми ж колись, українці, славилися добром, хат не замикали. Як нам жити?
Президент важко опустив голову.
– Мабуть, Андрійку, тільки добром жити. Добром на зло, а не злом на зло!
У Горбенка сіпнулися вуста, в кутиках мовби зачаївся тіманець спомину. Давнього-давнього.
Не зважувався сказати, що йому пригадалося. Аж по якомусь часі звів лукавенько очі на гостя.
– Бачу, ви невиправний. Яким були в школі, таким і зосталися.
– Про що ти, Андрію?
– Згадайте Митю Загулу. У восьмому сидів два роки…
– Щось пригадую. – доторкнувся пучками до чола Президент. – А! Ми ж його прозвали Загу-ляйвітром. Мав звичку цупити чуже.
– Отож, крав безбожно. Але хай би собі крав потрохи, дрібноту всяку, ручки, олівці, гумки з чужого столу, а він же до міліції докотився.
І тут згадалася поганюща історія. Президент аж потемнів лицем. Стосувалася якраз його, на той час скромного восьмикласника. Цей лобуряка Загула-Загуляйвітер одного разу примудрився одного зимового вечора, коли в їхній школі виступав хор із сусіднього села, вкрасти з класу його, Леонідовий поганенький кожушок. Ціни йому було дві копійки в ярмарковий день. Але ж довелося в люту хурделицю бігти додому роздягненим. Соромно було зізнатися про крадіж, вискочив і отак побіг. А під ранок запалення легенів, жар, температура люта, ледве відволодали лікарі. Міліції вдалося з'ясовувати, хто злодій. Та для крадія все закінчилося щасливо.
– Ви ж, товаришу Президенте, на піонерських зборах неправду сказали. Мовляв, забули кожушок вдома. Хотіли проскочити перебіжкою, через луг.
– Та жаль стало дурня., – мовив Президент, ніяковіючи. – Його б потурили зі школи.
– І це він учинив після того, як ви на всіх екзаменах по математиці й фізиці давали йому списувати задачки.
– Давав… Був такий гріх…
– То не гріх, то злочин перед совістю і правдою! – суворо проголосив на всю хату господар дому.
– Я б не наважувався добрість називати злочином, – різко відмігся Президент. – Діти виростають такими, якими виховуємо їх ми, дорослі. Інша річ, коли, людина чинить неблагородно в принципових питаннях… А втім, чи варто про це згадувати!?
– Якось саме згадується, товаришу Президент. І якраз в принципових питаннях, як ви висловилися.
– Так, тоді прощення бути не може! – мовив гість.
Тут він знову полинув думкою в минуле. Не таке вже й далеке. Коли став Президентом, пам'ятається, раптово відчув увесь огром справ, що навалилися на нього, іншим словом, як "огром" і не назовеш. Щось безмежно величезне, щось немислимо безконечне. І найгірше – щоденне, щомиттєве. В такі хвилини особливо відчуваєш потребу реальної підтримки, доброго слова чи поради. Надто у справах високої державної ваги, де твоє людське "я" зненацька стикається з безміром неосяжних проблем часу. Пригадується, були якісь фінансові ускладнення, якісь невиплати, недоплати, затримки. Кабмінові не вистачало кількох мільйонів доларів (ішлося про закордонні розрахунки). Звернулися до нього, Президента. А тут нагода: давній знайомий, що набув жирку у фінансових сферах, кажучи прямо – мільйонер солідного масштабу, попросив аудієнції. Давня дружба, шкільні роки, щемливе минуле. Зустрілися, бесіда вийшла теплою і щирою. Вельможний багатій, почувши про потребу в грошах з боку держави, весело сказав: "Чому б і ні? Ми державі, держава нам". Пообіцяв через кілька днів зателефонувати, щоб надати, тій справі прискорений хід. Але чомусь не подзвонив, І за тиждень не озвався. І за два не подав сигналу…. До речі, саме тоді з чиєїсь непорядної руки роздмухувався так званий "касетний скандал". Отож добрий дядечко-товстосум обачливо примовк. Заховався, мовити б, у кущах. Мабуть, узяв його переляк. Нащо, мовляв, лізти в політику? Нащо ризикувати своїми грішми? І хоч потому виправдувався і каявся слізно, біль в президентовім серці лишився назавжди.
– Так от, знаєш, Андрію, хто сховався тоді в кущах? Наш давній герой Загула.
– Як воно ніщо було, так воно ніщо і зосталося, – виніс суворий вердикт господар дому. – А за такої непростої ситуації людину наскрізь видно. В яку б вона машкару не ховалася.
Посиділи мовчки. Думки пригнітили і нагнали смутку. Враз Горбенко пожвавішав. В його очах зблиснула хитринка.
– Президенте, скажи мені, як воно там? На вершинах? Легко?
Гість схилив голову. І слова скотилися йому з вуст, як холодна роса:
– На вершинах, Андрію, завжди зимно. Ніколи не було так зимно, як тепер.
– Розумію. Всі навчилися критикувати. Надто у Верховній Раді. Багато балакунів розвелося.
– Чому ж балакунів? Вони правду кажуть. І критика їхня часто справедлива. Тільки так якось несправедливо виходить: вони на правді їздять, а мені доводиться впрягатися в людське горе. І бодай чимось пособляти нужденним. Законів не вистачає. Я їх благаю: правову основу мені дайте! Зробіть що-небудь, щоб не грабували країну паразити, щоб не вивозили піт і кров нашу!
– Знаю твої вимоги, та не всі до них дослухаються, – буркнув Горбенко.
Слово "кров" нагадало головлікареві операційну, де все було в трепетному борінні життя і смерті, і все залежало від його, хірургових, рук та його вміння, а, може, й від чогось вищого, святішого, незбагненнішого – чи й не від самого Бога Вседержителя! А Президентові те слово щемом віддалося в грудях від згадки про доповідні Генерального прокурора і від усіх тих, хто з болем і відчаєм вимагав від нього покласти край обезкровленню України, обезкровленню нації, вимагав унеможливити виїзд за кордон змучених безробіттям юнаків і дівчат, відплив робочої сили, божественних геніїв мистецтва й науки, усього, чим славилася споконвіків українська земля.
Президентові аж моторошно стало, бо як ніколи відчув раптово своє безсилля перед велетенським лихом. Мусив подолати його. Але де ж узяти сил? Серце рвалося від болю за скривджених і упосліджених, за змучених і голодних, у серця була своя межа витривалості, межа самозахисту перед лицем знахабнілих багатіїв-нуворишів, валютних спекулянтів, влазливих порадників і хитруватих словоблудів.
– Андрію, – мовив Президент, сковтнувши слину, – ти знаєш, я дуже втомився. А попереду ще стільки праці. І стільки болю!
– Нащо ж ти вліз у це діло? Хай воно святе, хай сто разів благородне. Але нащо воно тобі? – вибухнув докором і жалем головний лікар. – 3 твоїм технічним генієм! З заводами, лабораторіями, енергоблоками, світовими зв'язками, з потугами думки і мрії! Там був твій розум.
– Правду кажеш. Мій розум, може, й був найперше у техніці і точних науках, в електричних струмах і атомних станціях. Тільки мої станції й потуги, мабуть, не дуже гріють людей. Та й зараз, скільки ми не стараємося, нам мало тепла. Я сам мерзну, Андрійку! Недавно я приймав одного журналіста, розумного, відомого, всезнаючого. І він так добре сказав мені тоді: "У вас гарячі руки і гаряче серце!" Ти знаєш, я мало не повірив йому, щирості його слів. Та, виходить, та щирість була нещирою. По якомусь часі він опублікував статтю, де назвав мене "кримінальним" політиком. Тільки нащо ж було кривити душею? Нащо в очі так тепло мені дивився? Якби ж котрийсь із них, сміливих і велемудрих, провів у безсонні стільки ночей, як я! Іноді, повіриш, думаю собі: справді, нащо мені тягнути такого воза? Перевал же пройдений найважчий, промисловість пішла вгору, інфляція падає. За рік-два почнемо й багатих сусідів ліктями відштовхувати, щоб не застоювали нам дорогу. Іди собі, спочивай, онуків став на ноги! Але ж ні, бачу: не вийде.
– Вважаєте себе наймудрішим? – напрямки запитав господар.
– Ні, не те, Андрію.