А технолог вона, як виявилося, — на десятьох не поміняв би.
— Та ні-ні, — жестом намагався зупинити їх Вандевура, бачачи що обидва керівники намірилися вийти з кабінету. — Тут і розмови на дві хвилини. І навіть було б бажано, якби ви були присутні. Аякже, в присутності, тільки в присутності...
— Два-три параграфи — і все, — запопадливо докинув і Представник 3 Району, пригадуючи, як неласкаво зустрічали його в конторі елеватора під час перевірки двох перших листів. Зараз він волів триматися в затінку, надавши цілковиту свободу дії Вандевурі.
— Так оце, Маріє Василівно, ще раз моє шануваннячко вам, тут представник з району... Та ви не лякайтеся... Про вашого діда, поліцая Святешного, він уже все знає. Тим паче, що ті двоє, які себе за десантників видавали, насправді були дезертирами. Журналіст тому й навідався сюди, аби всю цю історію зам'яти... Щоб до громадськості не дійшло.
— Пробачте, хто був дезертиром? — стиха запитала Марія, збліднувши. — Хто вам сказав, що десантники були дезертирами?! — чітко проказувала вона кожне слово, і тільки по тому, що говорила вона ледь закинувши голову і заплющивши очі, можна було здогадатися, якого зусилля це їй коштувало.
Всі, хто знаходився в кабінеті, обережно обходячи Вандевуру і Представника 3 Району, вийшли. Останнім, виграючи жовнами, важко прогупав директор.
— ...То це ми якраз і з'ясовуємо, оце ми й з'ясовуємо. Ось представник з району.. У нього кілька запитань. Чутка була, що ви зустрічалися з журналістом. Та й повинні знати дещо з розповідей поліцая Святешного, діда вашого. Бо в отій Істрії з дезертирами істина, знаєте, над усе... Ми ж тепер усі за те, щоб у нашій історії не лишилося жодних білих плям. Жодних плям.
— Та після вас, після таких, як ви, — обвела поглядом їх обох, — нічого білого й не може лишитися. Ви будь-що очорните, будь-що!
* * *
Спочатку вони вважали, що то погоня. Але потім, коли, з'їхавши в розлогу долину, побачили, що на схилі з'явилися десятки вогнів, зрозуміли: позаду велика колона. А попереду, за мостом, чорніли крайні хати села, за якими раз по раз спалахували освітлювальні ракети, оживали і так само несподівано замовкали кулемети, нишпорили антрацитовою чорнотою неба полохливі струмені прожекторів.
За всіма ознаками вони якраз і наближалися до отого прифронтового села Карачобану, про яке говорив німець-водій. Десь у степу поява такого бронестранспортера біля фронту одразу ж викличе посилений інтерес до нього. А село можна буде проскочити, не привертаючи особливої уваги.
— Зупинися, — наказав Оснач водієві, щойно вони проїхали довгий дерев'яний міст. — Хлопці, ящики зі снарядами — на міст. Швидко!
Вони поклали ящики в ряд, щоб водій першої машини зміг помітити їх, тільки виїхавши на міст.
— Від'їдьте і чекайте мене, — командував далі десантник, і тримаючи в руках по гранаті, кинувся у вимоїну, що чорніла метрів за двадцять від мосту.
На подив, головна машина виїхала на міст досить сміливо і зупинилася тільки за якийсь метр від першого ящика. Водій одразу вийшов з кабіни, щоб подивитися, що то за чортівня лежить попереду. Саме цієї миті десантник і кинув гранату. Два вибухи пролунали один за одним, потім рвануло ще раз. Але Оснач уже не мав часу дивитися, що відбувається на мосту, зірвався, вискочив зі свого укриття і, пригинаючись, кинувся узбіччям дороги до транспортера.
Услід йому линули зойки поранених, що опинилися в річечці та в заболоченій долині, хрипкі команди німецькою, автоматні й кулеметні черги. Й Осначеві здавалося, що він не один, що поруч відходять хлопці з його десанту. Лейтенант, старшина Романчук, Стоянов, Габерідзе... В ці хвилини він не бажав змиритися з усвідомленням, що залишився останнім з десанту. Так само, як не могли повірити в це і вороги. Десант усе ще діяв. Ось він — ще один знищений у тилу ворога міст! Ще одна колона. Ще один бій... Шкода, ща там, за лінією фронту, навіть не здогадуються про це.
— Стефане — в степ! — гукнув Оснач, хапаючись за борт транспортера. — Швидше в степ! Михайле, до кулемета!
Щойно десантник упав за броньований борт транспортера, як кулі вдарили в задні сталеві дверцята, а потім, тільки-но він спробував підвестися, німецький кулеметник пройшовся другою чергою якраз понад його головою.
— У степ! — гукав він, не розуміючи, чому Стефан так необачно підставив машину під кулі. — Стріляй! Стріляй! — наказував Михайлові, дивуючись, що кулемет досі мовчить, хоча він уже навчив хлопця стріляти з нього. А коли після другої чи третьої посланої їм навздогн черги, нарешті підвів голову, то побачив, що, вчепившись за ручки кулемета, Михайло осів біля нього. І що за кулемет він тримався уже мертвим. "Все: не вберегли хлопця! — з жахом подумав Святослав, віднімаючи руки Михайла від кулемета. — Тільки ж оце врятували від вірної смерті — й на тобі!"
— Покажи, як з нього стріляти, — попросив старий, прагнучи замінити загиблого.
— Потім, потім. Григорію, "майоре", допоможи! Давай знімемо його, покладемо на траву, — попросив він Караджі, коли пагорок сховав їх від ворожих куль.
Утрьох вони зняли хлопця і поклали у виярочок між двома акаціями.
— Треба б поховати, — стиха мовив Караджі, якого смерть Михайла вразила найбільше.
— Треба б, Стефане, лопатку йому, — сказав він по-російському, проте водій чудово зрозумів, що від нього вимагається. Він вийняв звідкись із-під кузова лопатку і вже встромив її в землю, маючи намір самому копати, одначе Святослав зупинив його: — Не час. Він сам. За кермо, — додав уже по-німецьки. — Вискочимо — і до мосту. Зараз я пройдуся по них з крупнокаліберного. Вони оплачуть тебе, хлопче, гірко оплачуть...
Якийсь відтинок дороги, що вела до мосту, пролягав уздовж берега. Німці, мабуть, вважали, що бронетранспортер уже далеко в степу, бо одна частина їх збилася біля машин та біля мосту, з'ясовуючи, що й до чого, а друга зайнялася рятуванням тих, що після вибуху опинилися в долині під уламками мосту. В цій суєті та в гудінні півтора десятка моторів, вони й не завважили, як транспортер з погашеними фарами, знову випірнув із долини і з'явився по той бік річища. Стефан прогнав його майже до мосту, розвернувся і знову повів туди, де залишилися Григорій, старий та вбитий Михайло. Й увесь цей час Оснач нещадно поливав воргів свинцевими чергами, крошачи кабіни, підпалюючи мотори та викошуючи тих, хто не встиг залягти.
Поховати Михайла вони так і не зуміли. Вибухи на мості і стрілянина привернули увагу сільського гарнізону. Напевне, там вирішили, що прорвалася велика группа росіян, тому що з села висипала щонайменше рота німців. Розвернувшись у цеп, вони одразу ж пішли на бронетранспортер. Водночас кілька груп німців уже встигли перебратися через долину і залягти по цей бік річки.
— Треба втікати! — нажахано гукнув Григорій, — Ще трохи — й вони оточать нас!
— Не втікати, а відійти, — відповів Оснач, пройшовшись кількома короткими чергами по групі німців, що вирвалася на схил долини. — Давай, Стефане! Твоє слово. Цей драп-відступ воєнні історики нам пробачать.
25
Берег уже недалеко, але йти все важче й важче. Оснач відчував, як з кожним кроком трясовина стає гливкішою, як вона затягує, засмоктує, по клітиночці всмоктує його. Уже геть знесилений, не здатний боротися за життя, він зупиняється.... Жахаюче "закипає" болото, прощаючись, кружляє над ним, приреченим, яструб — господар плавнів... І він уже не взмозі стримувати крик, останній крик відчаю і безнадії...
"А-а-а! Радоми!.. A-а... Радо!.."
Крик?!
Так, крик. Але ж не його. Це не його крик!..
Оснач підхоплюється і якусь мить очманіло сидить в ліжку...
— А-а-а!.. Врятуй!..
Звукові галюцінації?! Не може бути! Та ні, причулося...
І все ж таки зривається з ліжка і кидається до вікна. Воно прочинене, проте Оснач відкриває його навстіж.
— Георгію Миколайовичу! — гукає він. — Георгію Миколайовичу!
— Та?! — в самих кальсонах постає на порозі сусідньої кімнати господар.
— Ви чули? Крик чули?!
— Який крик? Хто кричав? — сонно допитується Крижань.
— О, господи! Невже знову Погибельниця заявилася? — нажахано бурмоче з темряви Марія Федорівна, постаючи за спиною чоловіка. — Причулося йому, Георгію (вона зверталася до нього саме так "Георгію"), причулося. І ти, хлопче, лягай. Нікуди не йдіть. Не вірте цьому крикові.
— Так, схоже, що причулося, — розгублено пояснював їй Оснач, гарячково одягаючись. — Але ні, я чув своє ім'я...
— Отож-отож, — підтвердила господиня. — Не тебе першого кличе. І кожен чує своє ім'я. Коли вже вона впокориться, душа праведна! Казала жтобі, Георгію, переберемося кудись звідси. Каза...
Договорити вона не встигла. Тепер уже всі троє чули розпачливий зойк. Він долинав з плавнів. Виразний жіночий зойк, який не міг бути галюцінацією.
— Це її голос! Це Марія! — нажахано прошепотів Оснач, вискакуючи з хати.
— Вернися!! — гукнула йому вслід господиня. — Радомире! Георгію! Та чи ви здуріли?! Погибельниця! Господи,спаси й помилуй! — долинало до Оснача.
... Неподалік узвишшя Радомир озирнувся і побачив, як позаду вигойдується в темряві ліхтарик. "Крижань! Молодець, старий. Куди ж у плавні, в трясовину, й без ліхтарика?"
— Еге-гей! Хто там?! Маріє! Ма-рі-є!
— А-а!.. — у відповідь. Крик? Стогін? Зітхання? Але звідти, з трясовини, з Сатанинського броду.
— Там вона! Десь там! — У долині, край плавнів, жевріє вогнище і голос долинає від нього. Ввечері, йдучи до броду, Радмир бачив там намет. І двох рибалок.
— Вона ще неподалік намету пройшла, — поспішав йому навперейми рибалка. — Ми з дідом Бурдухом бачили. Одна була. Думали, що й кавалер слідом. А тільки де вона, звідки кричить?
Оснач уже виразно бачив постать цього чоловіка. Він не біг, а якось дивно, тягнучи одну ногу, вистрибував.
— Рибалки ми. Але не тутешні. Ночуємо, — пояснював той чоловік на ходу. Проте Радомир не мав часу вислуховувати його, пробився через плавні, ступив у болото, провалився, вибрався з ями і знову шовбуснув у неглибоку вирву.
— Схаменися, чоловіче добрий! — почув просто над собою голос Крижаня. — Куди ж ти по погибель свою? Брід он туди, далі. Там і мітка має бути, старе кореневище, — тяжко відсапувався старий. Такі пробіжки вже були не про нього.
А ще за хвильку Крижань кинув йому до ніг чоботи, в яких Оснач ходив на Кричинецький.