Я розізлився не на жарт і знову почав розкидати товари, як мені хотілося. Хай, мовляв, до мене підійде і врешті-решт зробить хоча б якесь зауваження. Гадаєте, я від них цього дочекався? Гадаєте, що я там учинив міжнародний скандал? Нічого подібного. Я купив там якусь дрібничку, призначення якої ми разом з дружиною та всіма її родичами намагаємося розгадати, однак що то за штука, так ніхто досі й не відгадав.
Коли я іншого разу зайшов до магазину, мене зустріла леді з посмішкою. Приблизно 12×18, це якщо брати в сантиметрах; в американських ярдах буде трохи більше.
Тоді випурхнула з-за прилавка й защебетала:
– Вуд юу лайк е дрінк?
Я вдав, що не зрозумів. Вона знову запитала:
– Кенай хелп юу? Вам допомогти?
І я здався. Сказав:
– Йєс, міс!
– Вам так личить голубе, – усміхнулася вона мені, очевидно, помітивши, що я ношу годинник з голубим циферблатом. – Це ваш улюблений колір, сер?
– Так. Мій улюблений. Я народився в сузір'ї Барана. По-інтелігентному – Овен.
Я сподівався цими словами відігнати її від себе. Для більшої певності додав:
– Сенк'ю, мадам, ібн пардон.
Та це "ібн пардон" мене остаточно згубило. Мало того що вона одразу побачила в мені іноземця – вона сприйняла-мене не просто за іноземця, а за француза, схожого на німця. І свою усмішку розтягнула ще ширше. Я глянув на неї і занімів. Мені здалося, що за цією усмішкою раптом з'їхали на потилицю її маленькі діамантові вушка із сяйними сережками й там повисли дрібними краплинами золотого дощику.
– Мсьє, – заговорила вона так, як розмовляють тільки в паризьких салонах у стилі італійських серенад. – Що б ви хотіли у нас придбати?
Вона так щебетала, що я подумав: "Її б язичком шліфувати сердоліки". А щоб мене доконати, перейшла на французьку з таким дивовижним прононсом, ніби вона підхопила від мене гонконгзький грип (перед цим я мав необережність через таку подібну люб'язність продавця купити гонконгзький розцяцькований годинник, і коли потім дізнався, що це стопроцентна штамповка, – в мене раптом піднялася температура).
Жар мені такі пахнув у лице. Я ще мав про запас два французьких слова й одну фразу: "Бонжур і шерше ля фам", але точно не знав, у яких випадках їх вживати. На думку мені спала ще одна рятівна фраза, і я її випалив з таким запалом, що весь отой штучний американський рум'янець з її щік злетів, як позолота на надмогильнику із сусальної позолоти після першої зливи.
– Ні фуа, ні люа! – сказав я, гадаючи, що цим остаточно її обеззброїв, Однак рано я святкував перемогу. Американка, отямившись від психологічного шоку, зайшла з флангу, дещо зменшивши в розмірах свою усмішку, й запитала:
– Що б ви все-таки хотіли у нас купити?
Що не кажіть, а жінки вміють інколи нас заворожувати словом і усмішкою. Я купив якийсь дріб'язок, хоч, бог мені свідок, не збирався його купувати навіть в Америці.
Мій моральний дух піднявся до таких висот, що я спокійно вийняв кілька доларових купюр і, вдаючи із себе американського мільярдера (на нижчий щабель я не опускався), простягнув їх продавцеві.
– У касу, сер, – мовила вона й показала мені спину й гарненькі плечики, які здригалися у такт її ході, якщо не від плачу, то від сміху. Гадаю, від останнього, бо коли я вискочив через запасний хід супермаркету й потрапив під проливний атлантично-нью-йоркський дощ, то до мене крізь скляні двері долинав гомеричний сміх, якого не могли заглушити ні дощ, ні сирени поліцейських машин, ні навіть гуркіт нью-йоркського метро, що гримить над вашою головою, як зубодробилка, збільшена у мільйон разів.
По американських магазинах треба ходити гуртом. Відчуття ліктя якось вас захищає. До того ж з допомогою товаришів ви завжди зможете зорієнтуватися, що вам потрібно купити. Якщо ви придбали самостійно щось – не признавайтесь, де саме: таку річ матимете тільки ви. Якщо вже хтось дуже чіплятиметься, мовляв, "Де взяв?", пошліть його в будь-який магазин, тільки не в той, куди ви самі ходили.
Коли він сам натрапить на той товар, якого тут стільки, що можна з ніг до голови одягти все населення острова Калімантан і Нову Зеландію, погляньте на той товар і спокійно скажіть:
– Ти диви, підкинули. А я брав останнє...
Звичайно, наша психологія до їхніх магазинів дещо не підходить. Акліматизація торкається не всіх ділянок вашого складного організму, який скидається на найсучаснішу американську лабораторію по розчепленню генів геніїв.
Тут дещо залишається таке, що акліматизації не піддається. З одного боку, чуття колективізму, а з другого – куркулізм. Цю нашу печерність (та й не лише нашу – в американців вона розвинена ще більше – сказано ж, пережитки) теж треба віднести до вчорашнього дня, а не до безкультур'я, як дехто вважає.
Щоправда, це стосується не всіх. Є люди, котрі давно позбулися печерних звичок. З такими ходити по магазинах – саме задоволення. Що б тобі не впало в очі, вони радять брати. Ви дивитеся на котрогось із них і думаєте, що він уже влаштувався тут на посаду рекламіста залежалих товарів і що саме дякуючи йому ще не оголосили на них файнел сейл. Такими людьми я незмінно захоплююсь. У мене досі зберігається кілька предметів, що викликають найкращі спогади про гуртову купівлю. Оригінальні речі. Шкода, що їх не беруть не лише наші комісійні магазини, але і скупочні, що, як відомо, скуповують усе за винятком хіба що живих їжаків.
Магазини в Америці, на мій погляд, – одна з найбільш налагоджених психологічно точних машин. Вчені інститутів громадської думки там даремно доларів не одержують. Я з приємністю, наприклад, дізнався, що кожен продавець будь-якого магазину, подаючи заяву про трудовлаштування на роботу, додає до неї розписку, що він сам особисто нічого у своєму магазині не купуватиме. Приємний папірець, хоча може бути написаний від руки. Думається, що нашій системі торгівлі не завадило б узяти й собі цей метод на озброєння. Виняток можуть скласти тільки вантажники гастрономів, оскільки в кожного з них у кишені диплом про закінчення вищого навчального закладу. Але тут я вже втручаюся в кадрову політику Міністерства торгівлі. Очевидно, на місцях видніше, кого у вантажники брати...
А ще в американському магазині я купив хустку. Мати просила привезти їй з Америки.
– Але українську. З френзлями. Червону. Словом, ту, що ми для японців продали, а вони тепер продають американцям.
Все це я ще міг на загально доступну для американця мову перекласти. Але оте слово "френзлі" я навіть не знав, як воно по-українськи правильно вимовляється. Як виявилося, саме з цього слова й потрібно було починати. Бо тільки-но почав кривлятися, як мила продавщиця зі слов'янськими рисами обличчя глянула на мене й сказала:
– Слухай, не мучся.. Кажи простіше, що тобі потрібно. Хустку з френзлями? Будь ласка.
Коли б мені такі слова сказала будь-яка продавщиця на Хрещатику і навіть, побачивши мене вперше у житті, почала тикати, я б не образився. Я б її розцілував, через прилавок, якби той прилавок не був завширшки з Панамський канал.
Чи треба далі казати, що в мене тоді відняло мову. І якщо я після цього ходив з перекладачем-поліглотом, то не тому, що не знав деяких нью-йоркських жаргонізмів, а тому, що боявся потрапити у незручне становище.
Ці конфузи мене спіткали на кожному кроці. Мені потрібна була куртка "Аляска". Син замовив. Але я її ніде в Нью-Йорку не бачив.
– Те, чого ти не знайдеш в Нью-Йорку, можеш знайти там-таки у наших колишніх земляків, у так званій Малій Одесі, – сказали мені досвідчені люди. – Але ми тобі нічого не радили.
Отож зібрався я в "Малу Одесу". Зібрався не сам – з моїм другом Аркадієм та його дружиною Галею, яка за паспортом в Америці проходила, як Аннет. Галя – немовби її домашній псевдонім.
Виїхали ми вранці. Він висадив мене за два квартали, скерував і пустив самого. І я пішов. Мені було цікаво, як тут влаштувалися наші земляки. Я йшов по вулиці, яка називалась дещо іронічно – Яшкін-стріт (чи не на честь Яшки-япончика?). Тепер цю вулицю перейменували на Малу Дерибасівську. Сам торговий центр я назвав би Малим Вавілоном. Тут усе було мале. Малі квартали, малі вулички, малі лавочки, малі назви, маленькі (в розумінні бідні) євреї (великі жили в центрі Менхеттену й Рівердейлі) і малі шашлики на малих шампурах.
Виріс я на Поділлі, у маленькому містечку, з якого після війни всі наші євреї виїхали. Тоді мати казала, що декотрі з них "поїхали в гості до Трумена". Я знав кілька єврейських слів і навіть фраз, але всі вони мені не могли знадобитись, бо належали до тих слів, яких навіть у талмуді не знайдеш. Але тут я раптом відчув себе як удома.
На Малій Дерибасівській куртки, дублянки висіли прямо над шашликами на виставлених з вікон великих палицях. Дістати звідти якийсь крам можна тільки з допомогою маленької пожежної автомашини з маленькою пожежною драбиною. Це дуже зручно й вигідно. Дублянки (чоловічі й жіночі) завжди підкопчувалися і незмінно мали належний товарний вигляд. Зроблено так для того, щоб ви могли їх роздивлятися тільки на певній відстані й не витирати своїх пальців (після шашликів) об їхні поли. І ще одне: украсти тут щось не вдавалося навіть гевалам із Гарлему, які частенько сюди навідувалися.
Я побачив "Аляску", яка висіла над моєю головою на рівні американського прапора штату Нью-Йорк. До речі, тут прапори висять над будь-яким будинком будь-якої держави і того спортивного товариства, яке вам найбільше до душі. Я роздивлявся куртку, задерши голову, і стояв би так довго, бо в шиї заклинило якийсь механізм, і я ніяк не міг поставити голову на місце, коли б не той несподіваний, як постріл, вигук:
– Здрастуйте, товаришу комісар!
Це було так зненацька, що в мене у хребці щось хруснуло. Переді мною (тепер уже переді мною, бо я обернувся) стояв низенький на зріст єврей і посміхався до мене так, ніби він був з нашого містечка.
– Що ми хочемо купити? І що ми там під небом шукаємо?
– Ми шукаємо "Аляску"! – сказав я по-українськи, щоб пересвідчитись, чи він часом не колишній наш.
– Ми говоримо по-українськи? Ми також! Якщо ви будете у нас щось брати, то я з вами заговорю ще й не так. Але слухайте сюди, "Аляску" треба шукати не на небі. – Він завів мене до магазину, який нагадував універсальну базу, тільки маленьку.