– Хто б думав, що той твердосердий чоловік може когось любити?"
Між тим Івашко говорив дальше, уважно й поволі, щоби не сказати правди.
– Я спасу тебе, якщо зможу у найближчих днях поговорити з Мустафою. Я обіцюю ханові виїхати з Кафи з флотом і пустити козаків на побережжя. Вони сейчас нападуть на Трапезунд, Кафу, Самсун або і Стамбул, а се відверне увагу султана від Криму. Свята згода з Польщею розхитається, а тоді татари знову, як у тім році, підуть на Волинь, Поділля або Молдаву. Татари обловляться, хан назбирає гроша, ненависні генуезькі купці присмирніють, а за все те попрошу твоєї голови – голови мойого "кайні баба". Панна Агнешка…
– Доволі того, Івашку, sufficit, – закликав пан Бялоскурський весело, не бачучи усеї неправдоподібності таких намірів. – Годжуся на усе, бо бачу, що ти один маєш силу і волю двигати нашу фортуну угору. Передаю тобі у руки дівчину і майно, орудуй ним, як воля, остав мені лише життя, достаток і мій гарем! Пізніше, коли розживешся, а по моїх промахах поросте трава або прийде війна з Річчю Посполитою, нагадають собі мене, і тоді я знову випливу!
Відвага вступила у серце пана Бялоскурського. Він подав руку Івашкові, і оба спільники заключили союз. Чи щирий? Не знати, але Аллах є всевідучий і премудрий… Оба союзники курили люльки. Рівномірно бухали клуби диму, ритмічно булькотіла вода у черевах водяних наргілів.
Акмеші-ага віддихав уже свобідніше, але думки його не були спокійні. Той його сусід Абазе-бей, Івашко, – то був страшний чоловік. Поминувши те, що зумів у цілім тім хаосі турецьких переворотів найти стежку виходу і виплисти на становище хотяй і не визначне, та зате безпечне, поминувши се, він не зрадив ні словом про свої плани або погляди перед будучим тестем. Бялоскурський був йому вдячний, подивляв його, але чув, що між ними лежить пропасть, якої не виповнить ніщо – навіть біле тіло панни Агнешки. Тому став поволі в душі аги будитися страх.
"Невже ж я з рук ворога, якого ще не було і який, хто знає, може, мені і не грозив, попався в кігті дияволу?" – подумав. Скоса став поглядати на свойого сусіда, не знаючи, а якого кінця начинати розмову, коли Івашко вийняв з рота букштин від цибуха і сказав:
– Ваша милість зволять ласкаво покликати панну Агнешку до селямлику і уб'ємо справу на місці. Я не бачу потреби сидіти у Кафі. Тут знає нас забагато людей, а крім того, здається мені, що по Синопі і Очакові черга на Кафу…
– Як-то? – крикнув пан Бялоскурський. – Вашмость супонуєш, що козацьке гультяйство може туди інкурзію вчинити?
– Так. У пертурбації послідніх днів не дізналася ваша милість про се, що приїхала велика каравана з Польщі з караван-баші Кіркором. Каравана не станула у ніякім абдест-хана, лише на горбках поза стінами города.
– Яка ж з сього конклюзія?
– Така, що у городі небезпечно, а Кіркор знає про се. Алі-паша не остоїться проти козаків, бо з ними буде сам гетьман… Вкінці краще спітніти під кожухом, чим мерзнути в атласі.
– Правда єсть! – кивнув головою пан Ян з признанням і велів Халі покликати Агнешку.
– Так само радив би я сю Попелівну чи яку там дівку взяти зі собою і продати декому за добрі гроші або подарувати за які користі.
Пан Ян усміхнувся вперше від довшого часу.
– Її саме на те і взяв я з Іванівки під Теребовлею. Тут вона відгодувалася і стала така гарна, що навіть мені моїх п'ятдесят літ видаються дрібницею при її проспекті. Думаєш, ось-ось і заіржить старий кінською манерою.
Івашко усміхнувся злісно.
– Вдоволіться, вашмость, витертими одалісками . Не змучишся, а будеш рад. Вони тобі всяку контентацію подадуть без фатиги, а тут утомишся, а то й по плечі набереш. Краще вже взяти гроші або що інше.
Пан Ян зареготався.
– Та, певно, ти сам, Івашку, полакомитися хочеш?
– Я – ні! – відповів холодно бей. – Але як добре піде, то Галіль-паша або новий візир…
– Інш Аллах! – закликав пан Ян.
У кімнату ввійшла Агнешка, тихо, нечутно, у золотом шитих турецьких черевичках. Волос упняла на висках золотим обручем з величезним рубіном на чолі. Підчорнені очі видавалися глибокими, як море, чорними, мов ніч, а горіли неначе огнем Джегенни. Їх темна краса відбивала ярко від кармінових уст та білих, наче слонова кість, зубів.
Вузька, пристаюча до повних форм тіла, майже зовсім просвітляста опинка ослонювала долішню часть тіла, якої обриси зовсім виразно виступали, наче з-за хмарки місячне світло. Опинка та сягала лише понижче гарних, повних, наче овоч, грудей. Два круглі, гранатами саджені щитики з великими рубінами посередині покривали грудні бородавки, а від них дві вузькі, перлами нашивані борти, перекинеш через плече, піддержували спинку. Проти турецького звичаю, не мала Агнешка під опинкою шароварів, а волосся, розпущене свобідно на плечі, укривало усю стать дівчини аж до колін. Бялоскурський зірвався, і аж уста відчинив з зачудування.
– Беата, далебі Беата тому двадцять літ, – промимрив, а очі засвітилися йому якимсь злим огнем.
Але не меншим було вражіння, яке поява дівчини зробила на Івашка. Він зблід і затрусився увесь, випустив чубук з руки і мимохіть витягнув руки наперед себе.
А Агнешка підійшла до батька і, зложивши руки на груди, віддала йому належний поклін.
– Чи подобаюся тобі так, батьку? – спитала лукаво.
– Виглядаєш, як Венус! – заопінював пан Ян. – Лише так… як би то… Треба би офіцини краще накрити, бо Івашко ще готов сказитися.
– Ха-ха-ха! Скажи, таточку, хто кращий, Галя чи я?
– Куди їй до вацьпанни, – відповів Івашко, який нагло покраснів, мов грань. – І думаю, що нема у світі краси, яка б могла зрівнятися з твоєю. Не дивуюся тепер, що стільки поетів співало про жіночу красу. Справді днина, коли тебе відслонятиме перед моїм оком, буде для мене хвилею раю, по якій буду готов хоч би й на смерть. Гляди, красавице, я хам, лик, але тільки жару та любові, кільки криється у моїм серці, не найдеш у всіх шляхтичів світа. Ось у мене більше сили піднятися вище, чим вони. У краях падишаха більше цінять силу, спосібності та розум, чим рід. Ходи за мною, я кину під твої ніжки усі багатства Сходу, рабів, золото, самоцвіти, власть, вплив, я заволодію світом, щоби стати посліднім з твоїх рабів. Вислухай мене, гурія моя, подай мені в сьому житті розкоші Едему, а я тобі віддам кушу…
Він вкляк і жадібно цілував її рожеві повні ніжки. Змішаний з сильними арабськими пахощами запах її тіла одурював його, відбирав йому тямку. Івашко, той кам'яний, немилосердний чоловік, що не знав пощади, ні чуття для нікого, лебедів, як дитина, а вкінці став хитатися. Його очі зайшли кров'ю, наче у скаженому гніві, усе тіло дрожало судорожно, лице то блідло, то червоніло, аж синіло. Гидко було глядіти на нього в сю хвилю.
Саме у хвилі найвищого підйому енергії у людини, коли він добуває собі товаришку життя, саме у хвилі, коли виходить на світ найглибша її тайна, тайна любові, – саме у сій хвилі з лиця Івашка била лише змислова пристрасть, яка опанувала усе його єство і скидала його ще нижче з позему злючої, безжалісної людини до уровня самця.
Але Агнешка не дуже цікавилася душевним станом або прикметами Івашка. Вона бачила лише його покору, а жар його пристрасті, який бив від всеї його постаті, запалював і в неї огні молодої пристрасті, нестримної крові. Вона відвернулася з коротким, уриваним, нервовим сміхом.
– Забуваєшся, козаче! – сказала. – Хто вам позволив?..
– Позволь, Агнешко, – вмішався пан Бялоскурський, – що представляю тобі твойого чоловіка. Після звичаю, не повинна ти його бачити, ні він тебе, але що ви побачили себе – то нічого. Завтра приїде кадій…
– Нині, аго, нині! – благав Івашко. – Сейчас!
– Ні нині, ні завтра! – рішила Агнешка невідклично. – Доки не позбудетеся з гарему Галі або доки не візьме собі її батько, досі не стану я жінкою Івашка.
У її голосі звучала зависть. Глибока, страшна зависть плиткої, але гарної жінки, коли бачить другу, гарнішу, благороднішу і розумнішу, але лише податливу і менше вабну суперницю. Така жінка знає, що маків цвіт краси зів'яне скоро, а зі змисловим жаром улетить і любов. Але вона знає і се, що її суперниця саме тоді набере повабу, яка навіки прикує до себе мужа не лише тілом, але усею душею, і ніяка зверхня принада не відбере їй уже назавсіди ласки володаря. Він або взагалі ніколи не відвернеться від неї, або швидко верне туди, де благородний огонь правдивого, усе єство людини обіймаючого чуття огріває його душу. Вона знала, що Івашко в сій хвилі скочить в огонь за нею, але за місяць-два відвернеться, а пізнавши невільницю Галю, пристане до неї усім єством навіки. Тому ненавиділа її і бажала її позбутися.
Івашко встав.
– Гаразд! – сказав. – Завтра не буде Галі в сім домі, а ти будеш моєю.
– Іншаллах! – закликав пан Бялоскурський.
В сій хвилі почувся у передсінку гамір. Хтось сварився з Халі, який бажав здержати прибувшого. Агнешка кинулася до дверей у стіні, які вели до дальших кімнат пана Бялоскурського. Акмеші-ага підійшов до входових дверей, накидаючи тюрбан на голову. Одначе не наложив його. У передсінку почулися кроки мужа, пан Бялоскурський випустив тюрбан з рук і подався взад… Перед ним стояв Юрко.
Він стояв, похилений наперед, вдивляючись у лице пана Яна лискучими очима. Його лице було бліде і на вид спокійне. Але унутрі душі шаліла буря. Перед ним був його лютий ворог, який йому, безвинному, відібрав щастя усього життя і кинув його у несказанну гидь-погань. Сей чоловік упав у його життя, неначе шуліка у гніздо співучої пташки, збурив, спустошив його, обдер з усієї краси, усього добра, а полишив лише пекучий жаль, сором і безмежне, страшне, до розпуки зближене обурення, якусь звірячу, скажену лють.
Треба було усіх сил духа, щоби удержати на прив'язі змія жорстокості, який зродився у серці Юрка Угерницького, а зродившися, дер і рвав стіни невтомно, завзято, люто. Серед купецької валки, серед небезпек та пригод Дикого поля підгоїлася дещо важка рана. Тепер вона отворилася, мов огняна гора, полум'я і дими обняли голову, кров залила мізок, здавила віддих, скорчила руки, і зі здавленого горла людини вийшов лише більше до харчання, чим до мови, подібний запит:
– Де Галя?..
А пан Бялоскурський одубів і, відхилившися взад, вигнув руки перед себе, наче той, що на порозі власної хати стрітиться з барсом, який шкірить зуби, витягає страшенні кігті і з дрожачими задніми ногами присідає до смертельного скоку.