Сулима знав цих людей особисто, і йому й на думку не спало, що вони можуть бути польськими емісарами. Прийняв їх як товаришів — гостинно. Частував щедро. Та коли всі — у тім числі і Сулима та його заступник Павло Павлюк, разом з іншою старшиною, що була за столом, — поснули, зрадники пов'язали їх І привезли до польського табору.
Похмілля було найтяжчим із досі знаних — просто жахливим. Сулиму, Павлюка та кількох інших учасників "товариського" бенкету Конецпольський відіслав до Варшави. Якийсь час король не наважувався стратити Сулиму, оскільки той мав нагороду від самого Папи Римського і завжди носив при собі подарунок — портрет Павла V. Але опосередковане заступництво Папи не врятувало гетьмана. На його лихо, у Варшаві саме перебували турецькі й татарські посли. Вони палали такою ненавистю до Сулими, що зажадали від Польщі негайної — і лютої — кари для нього. Інакше — війна. І Владислав IV, хоч був ревним католиком і дуже шанував Папу та його відзнаки, погодився на страту. Після жорстоких катувань, що їх Сулима витримав цілком достойно, як і годилося козакові, його четвертували...
Василь Томиленко, гетьман реєстрового козацтва.
У пору, коли полковники реєстрового козацтва Караїмович і Барабаш по-зрадницькому видавали Івана Сулиму (1635 р.) полякам, гетьманом реєстровиків випало бути Василю Томиленкові. Ніяких свідчень про те, чи мав він щось спільного з цією зрадою, до нас не дійшло. Зате достеменно відомо, що гетьман не хотів далі миритися зі свавіллям польського панства. Маючи чимало фактів, що яскраво засвідчували, наскільки польські магнати й урядовці дозволяють собі виходити поза межі законності, він спорядив до Варшави делегацію, яка б довела до відома уряду й короля, що ж насправді діється в українських землях. Тобто цей гетьман не просто шукав порозуміння з королем, а вимагав від нього та уряду приборкати шляхту, поставити її в рамки закону. Він визнавав Україну в складі Речі Посполитої, але на засадах гідності.
З кого ж складалася ця делегація? З того ж таки заслуженого перед поляками Івана Барабаша, що, як адміністратор, був тоді сотником черкаським, та з Богдана Хмельницького, що був сотником чигиринським. Допомогти їм у цих переговорах зголосився вже відомий нам Адам Кисіль. Але навіть його авторитет, здобутий у розправі з Сулимою, не допоміг: польський уряд не збирався полегшувати ні долі українського селянства, ні долі козацтва. Хоча й обіцяв.
Гетьман Томиленко сподівався, що хоч частину тих обіцянок поляки виконають. Але саме його поміркованість і терплячість дуже не сподобалися козакам, які вже ані на шеляг не вірили польському урядові — і, мусимо визнати, справедливо — й приписували гетьманові пропольські настрої.
Та парадокс становища цього гетьмана полягав у тому, що й поляки вбачали в ньому недруга, настроєного проукраїнськи. А йшлося ж про реєстрових козаків, що їх утримував той-таки польський уряд, і які, за задумом сейму, мали б захищати інтереси польської корони. Отже, як бачимо, ситуація для гетьмана була надзвичайно несприятливою. Зусібіч.
Улітку 1635 року — за кілька місяців по тому, як Томиленка обрали гетьманом — на березі річки Росави козацтво скликало Велику Раду, в якій брали участь не лише реєстровики, а й представники навколишніх сільських та міських громад. Мав що слухати тут Адам Кисіль, який представляв на раді польський сейм. Козаки висловили йому все, що думали і про польський уряд, і про свого гетьмана Томиленка, який, на їхню думку, слабко обстоював інтереси козацтва.
Але й гетьман, і сенатор розуміли: обстоювати "сильно" — означало розпочинати нове повстання. Оскільки іншого аргументу в тій політичній ситуації українцям не лишалося. Та якщо для Кисіля повстання взагалі було неприйнятним, то для Томиленка виникало питання: "А чи готове до нього козацтво? Чи підтримає це повстання народ?". І відповідь теж була ясною: "Не готове. Не підтримає".
Поки Кисіль їздив з вимогами козаків до Варшави, поки повертався звідти із тими чи тими запевненнями, поки козаки остаточно переконалися, що їхні скарги в столиці Польщі нікого не обходять, минуло... майже два роки. І минули вони, як завжди минали на Запоріжжі, в сутичках із татарами, в морських походах до кримських берегів, у степових дозорах. Проте жодні успіхи на кримському напрямку не спроможні були зарадити головному — розв'язати проблему українсько-польських відносин. Соціальні й релігійні утиски, самочинство і свавілля великопанської шляхти, грабіжницькі закони...
Одне слово, назрівала ще одна велика козацька рада. Напередодні її поляки зайняли хитру позицію: цього разу вони вже не намагалися захистити, виправдати і вберегти гетьмана Томиленка, а навпаки, почали звинувачувати його в тому, що це саме через його не наполегливість і політичну негнучкість козацтво й досі не знаходить спільної мови з польською адміністрацією. Тобто, по суті, Адам Кисіль та його супровід солідаризувалися з антигетьманськи настроєною частиною козаків.
Знову ж таки, парадоксальність ситуації полягала в тому, що антигетьманські настрої і пропольськи й антипольськи налаштованого козацтва співпадали з настроями польської делегації. Яка, за згоди Варшави, підступно жертвувала Томиленком, маючи — наче мічену карту в рукаві — в запасі ще більш пропольски зорієнтированого кандидата на булаву. І це при тому, що ініціаторами скликання Ради виступали козаки, які готові були... повстати проти Польщі, а Томиленко, бачте, стримував їх, радив не поспішати, спочатку ослабити Кримське ханство, а вже тоді... Слід віддати полякам належне, вони зуміли залучити до участі в Раді, що теж відбулася на річці Росаві (1637), чимало козаків польської орієнтації.
Хоч Томиленко досить вправно захищався і таки справді мав певні заслуги перед козацтвом, нічого йому не допомогло. За підтримки поляків, козаки позбавили його гетьманської булави. Гетьманом став Сава Кононович, який ніколи й не приховував своїх польських симпатій.
Сава Кононович, гетьман реєстрового козацтва.
Отже, сталося так, що на Великій козацькій Раді (1637), яка проходила на річці Росаві, гетьманом гукнули Саву Кононовича. Пікантність ситуації, що виникла після цього, полягала в тому, що Кононович не лише не крився зі своїми польськими уподобаннями, а й був росіянином (московітом) за національністю. Тобто, для значної більшості українських козаків одразу ж ставало ясно, що такий чоловік захищати інтересів козацтва перед польським урядом не буде. Хоч за традиціями, що існували в козацькому середовищі, національність не мала ваги. Головне: служить людина козацькій справі, Україні, вірі православній, чи не служить?
І от це "головне" й лягло від самого початку в основу ситуації, яку можна назвати трагічною. Одні козаки твердили, що Сава Кононович узагалі не заслуговує на довіру — продався, мовляв, полякам. Другі саме за це й підтримували Кононовича: оскільки він відданий польському королеві, то ніякого повстання не буде. Як бачимо, розмежування козацтва тепер ішло передусім за ставленням до ідеї нового повстання. А саме до нього готувався в цей час гетьман нереєстрового козацтва Павлюк, в оточенні якого перебував і недавно відлучений від булави Василь Томиленко.
Томиленкові, Павлюку та й усім іншим козакам, було ясно: поки реєстровиків очолює Кононович, жодне повстання успіху не матиме. Бо той кине козаків реєстру проти повстанців, і повториться ситуація, що мала місце під час придушення повстання Івана Сулими. Понадто, що Кононович уже вів переговори з поляками і готував свої полки до участі у війні.
Щоб випередити Кононовича й не дати йому можливості зібрати достатньо сил, Павлюк і Томиленко привели свій загін до міста Крилова, стали там табором і ладналися до переговорів з гетьманом реєстру, водночас сподіваючись переманити частину реєстровиків на свій бік. Але Кононович розташував свою ставку досить далеко — в Переяславі, і жодних переговорів собі не зичив.
Аби якось "приохотити" його до цього, Павлюк послав до Переяслава загін під командою полковника Карпа Скидана. Навряд чи Павлюк важив на штурм Переяслава. Покладався, найімовірніше, на те, що людям Скидана пощастить переагітувати хоч якусь частину реєстрових козаків. Але сталося так, як того, напевне, не чекав ніхто. Вдершись до міста посеред ночі, Скидан — чи не без допомоги котрогось із реєстровиків — зумів полонити гетьмана і привезти його до Крилова.
Там і відбувся суд над непевним Савою Кононовичем. Його вивели на майдан і, зачитавши вирок, розстріляли. Як зрадника, що продався полякам; як гетьмана, що не обстоював інтереси козаків.
Отак безславно й досить швидкоплинно минуло це гетьманування. Та не поспішаймо перегортати сторінки. Спершу поміркуймо над підґрунтям події, що мала місце в Крилові.
І в історії з Сулимою, і в трагедії, що зайшла поміж Кононовичем та Павлюком (останній, як побачимо згодом, не надовго пережив гетьмана, якого стратив), ми вже завважили: дедалі частіше козаки воюють з козаками. При цьому ті, хто обстоює ідею єдності з поляками, вважають зрадниками тих, хто виступає проти Польщі. А повстанці страчують тих, хто не палає бажанням взяти участь у повстанні.
Проте справа тут не в зрадництві, а більше в позиції. Згадаймо: в сучасній незалежній Україні для сотень тисяч, якщо не мільйонів, людей і досить дивною здається сама думка про те, що Україна може існувати в рангу самостійної держави, не підлягаючи при цьому Росії. Вони так звикли, їх так виховано. Будь-яке розмежування з Росією набуває перед ними рис трагедії.
Так ось, подібний до описаного план думок панував і серед сотень тисяч, якщо не мільйонів, українців ХVІ-ХVII століть. Значна частина козацтва, особливо заможного, старшинського, просто не уявляла собі, як це Україна може існувати без Польщі, поза межами "єдиної і неподільної". Звичайно, ці люди бачили, що польська адміністрація визискує українське селянство; не минали їхнього ока й утиски гонорової польської шляхти; краяло, треба думати, душу приниження православної віри... Але зняти руку на короля! Зважитись на остаточний розрив з імперією! Такого вони собі й до голови не покладали. І мали в кишені давній, але для тодішніх часів завжди свіжий аргумент: "Варто посваритися з Польщею — турки й татари поглинуть і нас, і Польщу".
Такої позиції додержувався — і чесно не крився з цим — також Сава Кононович, гетьман реєстрового козацтва, яке тому й звалося реєстровим, що перебувало на службі в польського короля та на утриманні польського уряду.
Павло Павлюк, гетьман українського козацтва, командувач повстанської армії.
Постать гетьмана Павлюка — надзвичайно цікава і навіть особлива в історії України.