Це була африканка, мовби зроджена з правіків. Не чорна, а якась сіра, геть знищена тілесно, але жива, з маленьким дитям, припнутим шматком тканини до її поперека, вона чи то сиділа, чи напівлежала цілковито знесилена на мармурових плитах просторого вестибюля і дивилася на людей, які бігли кудись, не зауважуючи її, з такою тугою, з таким стражданням і з таким осудом, що мені захотілося кричати. Дитинча визирало з-за спини своєї матері чорними допитливими оченятами, які ще не знали осуду і наповнені були тільки цікавістю.
Я відстала від кореспондентів і пішла до тої африканки.
Вона була мов згусток пітьми. Я показувала їй, щоб вона сіла з дитиною на один з диванів, яких там було повно. Але вона мовчки дивилася на мене і лишалася на кам’яній підлозі. Прив’язане до її поперека дитинча теж спокійно дивилося на мене, і в його очах стояв смуток такої страшної сили, що не мав навіть кольору.
Я спробувала заговорити з жінкою, покликала собі на допомогу тих з місцевих, хто був там поблизу. Ніхто не міг зрозуміти її мови.
Мова ніби давніша за крокодилів і гіпопотамів, у ній жодного голосного звука, в ній тільки невиразний стогін, і клекіт, і хаос, і немає таких знаків, що змогли б передати її суть і значення. Тільки тут я зрозуміла древніх іудеїв, які заповідали нащадкам уперто перечитувати щодня збитки тори в сподіванні відшукати в одному з них неіснуючу двадцять третю літеру івриту, в якій зашифровано всі таємниці світу.
Може, й ця нещасна жінка вибрела з якихось прасвітів і винесла звідти цю незбагненну мову?
Нарешті з’явився високий молодий африканець, в модному європейському костюмі, з галстуком од Діора, в черевиках з крокодилячої шкіри, здається, особистий перекладач мало не самого президента, знавець мов світу цивілізованого і первісного. Він, здається, щось спитав у тої жінки, і вона стала відповідати, а може, вона нічого й не чула, а говорила своє, — мова з неї видобувалася тяжко, мов здригання, корчі, конвульсії, мова без слів, без надії пробитися до чужої свідомості, — тільки власний біль і власне страждання!
Молодий знавець найтаємничіших мов спробував тлумачити почуте. Жінка прийшла до столиці з глибини континенту. Озброєні головорізи напали на її родове селище. Всіх убили, попалили халупи, порозганяли навіть диких звірів у джунглях. Вона врятувалася завдяки тому, що ходила до лісу за дровами. Не знала, куди йти, але знала: треба втікати, щоб порятувати своє дитя. Скільки йшла — не знає. Місяць? Рік? Пила воду з калюж і з листя диких бананів, харчувалася плодами, комахами, личинками.
Хтось приніс жінці велику скибку білого хліба, але вона не знала, що то таке і що з ним робити.
А я живу в номері, який коштує сто двадцять доларів за добу, і в готельному ресторані мені пропонують на обід телятину, засмажену на решітці, або філе по-бразільськи чи філе міньйон по-беарнськи, — кожне блюдо від тридцяти до сорока доларів!
Згодом мені розповіли, що таких біженців, як та жінка, довкола столиці вже понад два мільйони.
Жах! Жах!
Може, ми з тобою запишемося до "Корпусу миру" і приїдемо сюди годувати вмираючих з голоду африканських дітей? Бо коли вмирають діти, то вмирає, вкорочується, зникає розум на землі. А ти ж хотів його намножувати!
Але перед тим добре було б висадити в повітря коли не всю нашу зажирілу Америку або нашу просмерділу голлівудськими нужниками Каліфорнію, а хоча б отой готель Hyatt Rgency, де ми з тобою колись були, чи "Принц" в Акапулько, де не були ніколи та, мабуть, і не побудемо.
Чому ми, генії в техніці, стаємо дрібними дияволами в сфері людських почуттів і взаємин і тільки й знаємо, що запаскуджуємо світ підозрами, ворожнечею і ненавистю? Галасуємо про свободу особи, права людини. Всі кричать про права, і ніхто — про можливості. У всіх є право залізти на Еверест, мати віллу в Беверлі Хіллз, бути членом яхт-клубу в Фріско. Та чи ж усі можуть скористатися з цього права? Захисники прав завбачливо промовчують. Говорить тільки велика література.
Саме тому я віддала свою душу літературі — цьому останньому втечищу свободи і величі людської, а також наївному хлопчиську Лукасові.
Хай бог буде милостивий до твоєї душі, Лак!
А я заглиблююся в серце пітьми, питаючи слідом за Вергілієм: "В землях яких, скажи, водяться квіти, на яких писано імена царів?" (Dic, quibus in terris inscripti nomina regum nascantur flores?)."
Лукас уже забув про те осяяння в нещасті, яке колись вирвало його з стану примітивного добробуту і самовдоволення і ввергло в тривожну сферу шукань. Тепер йому здавалося, ніби першопричиною зламу його життя була Пат, і тут не було перебільшень і емоційних надривів, — тільки незаперечний факт, обумовлений нашою природою. Ми всі зіткані зі снїв, почувань, ніжності й відчаю, а не з пісної речовини щоденності.
6
Щоденність незабаром жорстоко нагадала йому про себе.
"Ми крутимось довкола колючого кактуса о п’ятій годині ранку…"
Коли Лукас після чергових своїх нічних намагань з допомогою синхротронних чарівних променів вловити абсолютне ніщо повернувся додому, то застав двері котеджу відчиненими. Вони були ледь відхилені, мовби для того, щоб показати, що хтось тут похазяйнував без господаря, але все ціле, замки не зламані, не помітно ніяких слідів насильного вторгнення. Може, він сам забув замкнути двері? Може, занадто розхвилювали його листи Пат і він втратив контроль над собою, за своїми діями? Адже й ніч на синхротроні сьогодні не схожа була на попередні. Лукас безпричинно нервував, не міг зосередитись, відведений йому на пульті управління столик з терміналом видавався занадто незручним, зображення на екрані дисплея дратувало. Кінчилося тим, що Лукас, всупереч своєму узвичаєнню, покинув свій пульт спостережень і попросив чергового по синхротрону взяти його з собою, коли той обходив своє "господарство". Вони спустилися на три поверхи під землю, і там Лукас крізь ілюмінатор в синіх дверцятах побачив десятиметровий круглий тунель. Вгорі, розцяцьковані, мов американський прапор, синіми й червоними смугами, нависали масивні глиби електромагнітів, які в "космічній" порожнечі штучно створеного вакууму разом з невидимими магнітними лінзами спрямовували й сфокусовували пучки часток антиречовини — позитронів. З швидкістю світла линули вони по замкненому Тунелю накопичувача, народжуючи синхронне випромінювання, яке повинне помогти Лукасовї помітити зміни в структурі глини під дією енергії, ще не знацої людству, — енергії інтелектосфери.
Чи ж упіймає він невловиме?
Зачарований невидимим "витанцьовуванням" часток в 75-метрових нутрощах мудрого синхротрона, Лукас повернувся до свого спостережного пункту, майже цілковито заспокоївшись, і до кінця визначеного терміну досліджень спокійно нотував дані, але ось тепер ці відчинені двері знов розтривожили його, як і на початку цієї ночі, і він ступив до котеджу незвично розізлений.
Невже знов ця нахабна Рене?
Він ринувся в дім з наміром викинути її геть. Набридло й осточортіло!
В котеджі було темно і тихо, і це трохи притишило Лукасів запал. Може, справді забув зачинити за собою двері? Але запримітив вузьку смужку світла з кухні, і нова хвиля обурення затопила його. Чому вони не можуть дати йому спокою? Заплатили за подорож на Схід, але послали з ним цього сірого суб’єкта містера Ора, і все перепаскудили. Тепер мовби створили тут ідеальні умови для досліджень, але підсунули під бік цю американську Єву — і все пішло шкереберть. Лукасові здавалося, що порятунок прийшов з листами Пат, та ось знову ця світанкова несподіванка, яка ще й не знати, чим кінчиться.
Він щосили штовхнув кухонні двері, влетів до стерильно білого освітленого простору, мало не спіймавши сторчака, і заціпенів.
Ніякої Рене. Ніяких самозванців з фонду "Імансипейшн". Нікого з тих, кого Лукас сподівався б тут застати.
Біля відчиненого холодильника, присівши навпочіпки, видно, в пошуках чогось їстівного, повернувши до Лукаса кістляве обличчя з очима голодного чорта, вигніздювався той самий Хантер, який колись пробував купити його душу для військового відомства США.
— Хантер? — ще не вірячи, сам себе перепитав Лукас. — Як ви сюди потрапили, містер Хантер?
Хантер розправив своє дохлякувате тіло, струснувся, розсунув вузькі губи в хижій усмішці,
— Я ж обіцяв, що знайду вас, — от і знайшов.
— Але… Ви ввірвалися в моє приміщення. Це порушення прав… Замах на приватну власність… Я викличу поліцію.
Хантер подзвенів ключами.
— Дублікат усіх ключів од вілли професора Джонса. Зберігався в фонді "Імансипейшн", який є законним і єдиним орендатором будинку. Вас це вдовольняє?’
— Фонд "Імансипейшн"? А яке ви маєте до нього відношення?
— Якнайбезпосередніше. Я його уповноважений.
— Ви?.. Фонду "Імансипейшн"? А тоді, коли ви хотіли затягти мене до Стенфордського інституту досліджень?
— І тоді, і тоді теж.
— Тобто? — Лукас присів на кухонний стільчик.
Збоку, мабуть, справді нагадував конрадівського Марлоу, описаного Пат в її африканському листі: звішені руки, вивернуті назовні долоні, розпачливий вигляд.
Хантер пройшов туди-сюди по кухні.
— Це довга розмова. Може, й передчасна. До того ж я голодний, як половина азіатського субконтиненту. В такому домі — і ні їсти, ні пити! Як ви тут живете?
— Я тут не для того, щоб їсти.
— Сподіваюся, суворий ригоризм, не для мене? Бо я залюбки з’їв би оце яєчню з беконом, смажену баранячу нирку і свинячі сосиски, корнфлекс і тости з підсоленим маслом і, ясна річ, випив би належну кількість фруктового соку і добрячої кави. Але наш друг містер Лукас бідний, як турецький святий!
— Я ніколи не належав до ваших друзів! — мляво обурився Лукас, якого щодалі більше вражало безглуздя всього, що тут відбувалося.
Хантер вдав, що не почув Лукасових слів. Він далі метався по кухні, зазирав у всі закутки, мабуть, все ж сподіваючись натрапити на щось їстівне, але не знаходив нічого і тільки здивовано розводив руками. Одягнений він цього разу був, здається, трохи вишуканіше, ніж тоді, коли Лукас побачив його вперше. Коричневий твідовий піджак, трохи світліші фланелеві штани, дорогі черевики на товстій підошві, сорочка й галстук з дорогого універмагу, — цілком пристойний вигляд, коли б тільки не отой голодний блиск в очах і захланність в усій дохлякуватій постаті.
— Мене цікавить, що тут робила славнозвісна місіс Олсон! — вигукнув Хантер.