– В очах Людмили Іванівни спалахує лукавий блиск, і вона промовляє майже менторський тоном: – От вам, Теренсе, і тема для великої роботи в майбутньому. А зараз можете поцілуватися. Отут перед образами. Це не гріх. Бог таке любить. Цілуйтеся так, щоб я цю картину запам'ятала на все життя.
БІЛЬ ПРЕЗИДЕНТА
Новела-роздум
Президентові випала нелегка дорога. Він повертався із службового відрядження по далеких поліських селах з тим, щоб, не заїжджаючи додому, одразу ж вирушити в аеропорт і звідти відбути за океан на високу міжнародну зустріч. Одначе на лісовій просіці кортеж президентських машин забуксував у снігових заметах. Президент їхав з дружиною. Вже кілька днів вона слабувала на горло і все ж таки зважилася також летіти з ним.
Президент доторкнувся до її чола.
– Боюся, температура не спадає, – сказав він.
– А я боюся, що нас не витягнуть звідси до ранку, – озвалася дружина. – Ти забув, що з природою і царям не справитися.
– Ох, люба моя, якби тільки царям, – зітхнув Президент. – Нічого, якось проскочимо. Мені після цієї поїздки мулько на серці. Звітували про одне, а сама бачиш, як воно насправді. Не дуже до зими готові. Та й про весну наче забули.
Ззаду накотилося сяйво фар. Одна з машин супроводу підсунулася до президентського авто по глибокій колії, і в ту ж мить озвався радіотелефон: "Крутіше бери! Виходимо на трасу!"
Коли врешті викотилися на трасу – якимось дивом уже прочищену від снігових заметів – і колеса відчули під собою ковзьську гладінь асфальту, Президент, визирнувши у віконце, побачив над полями безкрайній розсип зірок. Не було ні хмарини. Де й поділися віхоли, сніжні круговерті, туманна пелена. Вкочувалися в село, і воно теж здавалося звабливим та сяюче-святковим. Горіли електричні ліхтарі між хатами, мирно поблимували віконця будиночків.
На в'їзді біля перших осель юрмилися ті, хто зустрічав. По дублених кожушках вгадувалися представники місцевої влади.
– Як вони встигли дізнатися, що ми поїдемо цим шляхом? – усміхнувся до дружини Президент. – Всемогутня і всюдисуща братія. Здається, вона правила й правитиме світом у всі віки.
– Не ти її вигадав, – мовила дружина. – І якщо перетривала віки, то нас і поготів перетриває.
Зазирнув помічник Президента, моложавий чоловік у засніженім моднім пальті. Сказав, що сільські жителі хочуть погомоніти з Президентом. Народу чимало. Давно вже тут стоять, мерзнуть.
– Хай би мерзли ті, що в кожушках, – відповів стомлено Президент. – І нащо було виводити людей у такий мороз. Хай ідуть по домівках.
– Дві години чекають. Якось незручно.
Розмова з людьми на продутому морозяним вітром узбіччі випала нелегка. Та й одразу стало ясно, що поява найвищої особи в державі привела на трасу найперше скривджених, усіх, кому болить, кому зимно і сутужно. Більше зібралося жінок, до того ж літніх. Радості й утіхи на обличчях не було видно. А вітер як на зло допікав до кісток, і Президент, розпитуючи про побутові негаразди, про виплати і невиплати, про лихі ціни на продукти, про відключення світла, почувався пригніченим і ніби винуватим.
Час квапив. Якимось дивом |керівні особи в дублянках відтиснули жіночок і, ховаючи в комірах розчервонілі обличчя, натякнули Президентові, що вони хотіли б виявити йому велику ласку, подякувати за увагу (яка увага, що за фальш!) і тому пропонують трохи відпочити неподалік у затишній оселі, повечеряти там і в загальних рисах познайомитися із значними досягненнями району, оскільки він за всіма офіційними показниками найкращий в області, всі укази Президента тут виконуються, реформи йдуть повним ходом, села багатіють, розбудовуються…
– Які реформи! Хто розбудовується? Голови колгоспів та кооператори! – зненацька хтось злісно вигукнув з юрмиська.
Президент обернувся на той голос. Господи, він упізнав його. І… не повірив. Так гостро, з викликом міг кинути слово тільки його давній шкільний товариш (прізвище забулося), його шалений приятель Андрій. Ну, ясна річ, це ж він, вже добряче зістарений дядько інтелігентного вигляду, в такому ж, як і всі його колеги, кожушку, гостро втуплювався очима в сановного гостя. Колись були друзями-нерозлийвода, аж доки життя не розвело їх по крутих стежках. Президента – в царство техніки, а Андрія – в обійми медицини. І ось доля звела їх знову.
Президент зробив крок до Андрія. У серці потепліло, захотілося обняти його, глянути у вічі. Але той тільки стримано і чемно простягнув руку. Хтось із районного начальства сказав Президентові, що це – головний лікар сільської лікарні Андрій Павлович Горбенко.
– Знаю, представляти не треба, – радо сказав Президент.
І тут ще дужче защеміло серце. Двадцять літ не бачилися. Життя минає, а коли вдарить сивина і зустрінеш давнього приятеля отак серед голого поля, в юрмиську чинослухняних осіб, то вже й прірва між вами.
Згадалося раптом. Це ж він був якось торік у цьому поліському селі. Так, саме тут. Зібрався великий мітинг. Бо ж приїхав Президент. І всі поспішали тоді викласти перед ним свої болі. І думалося, що він усе може і всім прийде на поміч. Якесь мале дівча подало йому записку. Світлою кіскою майнуло і зникло у натовпі. У записці Президент прочитав: "Нам з мамою дуже зле. Бо тато не повернувся з Тюмені, мама працює на фермі, а бабуся вже давно не встає з ліжка". Рукою дівчинки явно хтось водив, певне, ота вродлива молодиця в натовпі. Тож дівчинка писала наче й за неї, і за себе. Як з'ясувалося потім, у цьому далекому селі постійно, двічі на день, вимикали світло, і дівчинка скаржилася, що вони сидять удома при каганцеві, роблячи домашні завдання, а хвора бабуся геть сама.
З Міненерго надійшло пояснення, що в тім селі не гірше, аніж в інших, мовляв, ніхто не винний, падає частота струму, зупиняються енергоблоки на АЕС, немає солярки на теплових станціях. Одне слово, біда для всіх, і нічого не вдієш.
Порадившись з помічником, Президент вирішив, що якась часина на вечерю в них ще зосталася. Тільки за умови: підуть до Горбенків, дружина буде рада з ними познайомитися. Хутчіше, бо час ріже!
Горбенко, високий, зсутулений, на Президентові слова відреагував з ввічливою гідністю. Мовляв, уміємо шанувати начальство, але й собі ціну знаємо. Коли машина Президента під'їхала до Андрійового будиночка, головлікар молодече вибіг на ґанок і чимдуж загрюкав у двері. Вмить у вікнах засяяло світло. Вийшла в пуховій шалі дружина, сплеснула руками: отакі гості!
– Вечерю готуй, Славуню! – мовив на всю оселю Горбенко. – А ви, товаришу Президент, і ви, шановна пані…
– Схаменися, Андрію, який я тобі "товаришу"! – розвів руки Президент, стоячи посеред заставленої книжковими шафами кімнати. – Забув, як ми обмінювалися шпаргалками на екзаменах з математики?
– Та що ви, товаришу Президент, в математиці ви були генієм! А я більше кролями бавився у віварії та гербарії готував, – відверто тішився спогадом головний лікар.
Тепер господареві кортіло перейти до проблем пекучіших. Де ще матимеш таку нагоду, щоб оце в твоєму домі сидів за столом та сам Президент держави! Господи! Коли ж і не погомоніти про діла насущні… І Горбенко, наливаючи гостеві та його дружині чарки, з впертістю сільського вола тягнув свого воза. Повів мову про те, що селяни ніяк не визначаться в проблемах власності на землю, сільські барони, оті самі голови колгоспів, геть втратили сором, розбудовуються шалено, п'ють кров із сільського трударя, а тому й неорані й не засіяні цілі поля, цілі гони, і пальне стало розмінною монетою в руках комерсантів.
– А головне – все прикривають ім'ям Президента України, – з болем вигукнув Горбенко. – Вашим ім'ям, товаришу дорогий мій!
– Ой, і впертий ти шанувальник! Не хочеш мене за свого мати, – печально зітхнув Президент.
– Інакше не можу. Ви для мене не просто давній однокашник і приятель. Ви – народ, якого правди сила… Пам'ятаєте слова поета? Павла Григоровича Тичини?
– Якого, між іншим, і лаяли, і скубли, і возносили, щоб потім зовсім розтоптати, – подала голос дружина Президента, яка із шкільних літ кохалася в українській поезії.
– Він для мене Бог, мій Тичина! – закивав головою захмелілий Горбенко. – Бо за правду стояв. Тільки трудна вона була і для нього, і для нас. Так от, товаришу… простіть, невже вам не доповідають, що вашим ім'ям дехто прикриває свої сумнівні діла? Скажіть, знаєте чи ні? – Горбенко схопив гостя за лікоть, притягнув до себе. – Скажіть чесно, знаєте чи ні?
– Я багато чого знаю, Андрію Павловичу, – ухильно мовив Президент.
– Ну, то робіть щось! Вживайте найкрутіших заходів!
– Найкрутіших, кажеш? – задумливо похитав головою Президент. – Ні, любий, найкрутіші заходи – то не від розуму. І не від сили. Цим тільки загубимо нашу святу справу. Уже були ГУЛАГи, була кров невинних мільйонів, голодомори, катівні НКВС. Тут я несхитний, Андрію. Не тягни мене туди!
– А я б розмахнувся і вдарив! О, як би я вдарив! – аж застогнав господар, й обличчя його збіліло. – Бо наш народ так розбестився, що його тільки крутою силою можна привести до порядку. Знаєте, що люди кажуть по хатах? При клятих каганцях? Сталіна б нам на півроку! Щоб залізною мітлою вимів усю погань! Щоб злодюг вішати на майданах!.. Ви не думайте, що я теж такої думки. Просто не можу собі втямити, що нам далі діяти. Дім наш розруйнований, дикі коні по дворищах гуляють, а ми все розводимо демократію! – Горбенко взяв пляшку, налив собі повен гранчак. – Тобі не наливаю, Президенте, – сікнув на "ти", ніби зробивши перший крок до зближення. – А не наливаю тому, що ми всі чекаємо від твого польоту за океан великих справ. Там ще тобі доведеться приймати й приймати на груди!
– З цим я вмію боротися, – лагідно усміхнувся Президент. І обняв дружину. – Ось мій помічник, на неї можу цілком покластися. Бо якщо казати відверто, лечу я, Андрійку, на важку розмову.
– За борги наші будуть здирати шкуру?
– І про те нагадають. Але головне інше. Стратегія Європейського Союзу щодо України. Ведуть з нами досить непевну гру. Запрошують до себе і не впускають у свій дім. Величають начебто і водночас позиркують так якось… Ну, та годі про те.