Кілька разів загін переправлявся через бурхливі потоки й ось, нарешті, вступив у селище Ганкаура.
Тепер уже Мерфі знала, що її схопили воїни дикунського племені апіака. Коли перший страх в душі мулатки минув, вона почала уважніше прислухатися до розмови своїх носіїв. Стара вловила слово "Ганкаур" і зрозуміла, яка страшна доля чекала її. Але водночас у ній прокинулась і надія на порятунок. Адже Ганкаур був для неї не тільки жорстоким вождем дикунів, але й пустотливим хлопчиком П'єтро, якого вона няньчила тридцять років тому. Сеньйора Ернестіна і доктор Коельо відкрили їй цю страшну незбагненну таємницю.
І коли індіанці в оточенні галасливої юрми жінок і дітей спинились перед високою хижею, мулатка, потерпаючи від страху, звела очі на високого широкоплечого чоловіка і впізнала його. Можливо, її уява сама домалювала те, що давно стерлося в пам'яті. Ні, вона не могла помилитися. Це був він, її колишній П'єтро, її дорогий і нещасний хлопчик.
Біля Ганкаура стояв юний сеньйор і здивовано дивився на неї.
Мерфі мимоволі потягнулась рукою до шиї, намацала намисто з іклів ягуара і тим порухом немов відродила в пам'яті всю сцену, що відбулася не так давно біля її дому. Білий сеньйор подарував їй намисто в день смерті Ернестіни.
Мулатка знову перевела погляд на Ганкаура і здригнулась.
Індіанський вождь ступив крок уперед і, показуючи собі на шию, спитав:
— Ти де взяла цей амулет?
У Мерфі від страху перехопило подих. Стара відчула, як ноші під нею провалюються. Їй здалося, що вона летить кудись у прірву. Тільки тепер Мерфі починала розуміти, що її життя, її порятунок і все її майбутнє тісно пов'язані з цим чародійним намистом.
Ганкаур підвищив голос:
— Хто дав тобі амулет?
Рука старої безвільно опустилась на коліно. Вона не стямилась, як показала на Олеся. Оцей молодий сеньйор подарував їй намисто. Вона не вкрала його. Вона ніколи в своєму житті не брала чужого і не користувалась чужими речами.
Індіанці-носії поставили ноші на землю. Для них жінка все ще була таємничою чарівницею, оскільки в неї на шиї висів амулет роду Ганкаура. Амулет з іклів ягуара гіпнотизував дикунів, бо його могла носити тільки людина, яка вміла розмовляти з духами і користувалась їхнім захистом.
— Значить, це ти, сеньйоре, дав амулет нашого роду жінці? — спитав Ганкаур в Олеся.
Олесь пояснив, що це справді він подарував Мерфі намисто з іклів ягуара... і що намисто дісталось йому...
— Не намисто, а священний амулет нашого роду! — гнівно перебив його ватажок.
— Так, так, амулет, великий вождю. — Олесь розвів руками. — Мені його дав твій воїн Саук'ято за те, що я врятував йому життя.
— А чи відомо тобі, що ми жорстоко караємо кожного, хто губить амулет? Ти заслужив смертного покарання, білий сеньйоре. Саук'ято передав тобі часточку своєї душі, а ти зневажив його подарунок.
Олесь на мить розгубився. Все сталося надто несподівано. Він уже думав, що врятувався. І ось на тобі... Яким лихим вітром принесло цю мулатку? Серце йому швидко застукотіло в грудях, по тілу розлилася млість.
Хлопець глянув на Мерфі, потім на мовчазний насторожений натовп і враз зустрівся поглядом із Саук'ято. Той тицяв пальцем собі в груди і щось беззвучно шепотів.
Олесь подався вперед. Саук'ято сам підказував йому вихід. Треба було тільки якось перекинути місточок до нього, виправдатись його іменем.
— Це Саук'ято.. — почав Олесь, ще не усвідомлючи, що скаже далі, але бажаючи виграти бодай кілька секунд.
— Саук'ято? — звів на переніссі брови вождь. — Саук'ято віддав їй амулет чи ти? Кажи правду, сеньйоре. Саук'ято не міг віддати амулет жінці. Він оддав його тобі й після цього був жорстоко покараний.
Холодний піт вкрив Олесеве чоло.
— Твоя правда, вождю. Саук'ято не міг ходити без амулета. — Олесь заговорив швидко. Він ніби хапався за рятівний круг. — Мені стало жаль Саук'ято, і я сказав мулатці: розшукай сина Ганкаура і віддай йому амулет. Спитай у Мерфі, вождю. Вона скаже те саме.
Ганкаур скупо посміхнувся. Відповідь юнака його задовольнила.
Ганкаурова посмішка розтопила лід мовчання. Люди загомоніли. Кілька дітлахів обступили мулатку й безцеремонно почали обмацувати її барвисту спідницю.
Впевнившись, що небезпека минула, Мерфі зійшла з нош, наблизилась до Ганкаура й уже сміливо взяла його за руку, глянула гостро в очі.
За багато років життя Ганкаур звик бачити перед собою тільки німу покору й неприхований страх. Тому він трохи розгубився, коли стара жінка на очах юрби зухвало взяла його за руку.
Він стояв й отетеріло дивився на неї.
— Тридцять років я не тримала твоєї руки, — з тугою в голосі мовила Мерфі.
Ганкаур безтямно слухав її дивнї слова.
— Ти забув, як я тримала отак твою руку й розповідала тобі казки?
— Мою руку?
— Твою руку... П'єтро!
Ганкаур відсахнувся. Його обличчя зблідло:
— Хто тебе навчив вимовляти це ім'я? Може, ти почула його від комісара?
Мерфі, все більше проймаючись почуттям впевненості, здвигнула плечима. Для неї Ганкаур уже перестав бути жорстоким вождем апіака, вона поводилася з ним так, як багато років тому поводилась з маленьким П'єтро.
— Про кого ти кажеш?
— Про Себастьяна Олів'єро...
— Мовчи і не смій називати мені цього ненависного імені. Чорний Себастьян убив твою сестру й хоче убити твого батька, доктора Коельо, найблагороднїшу людину в країні... Цей негідник викрав тебе, позбавив сім'ї, але бог і свята мадонна покарають його. Безпремінно!
Від її верескливого голосу Ганкаурові зробилося моторошно. Широка строката спідниця Мерфі миготіла перед його очима, мов крила барвистої арари. Він нічого не бачив, окрім тих гаряче-червоних барв матерії, і весь світ тієї хвилини здавався йому червоним.
Нарешті Мерфі змовкла. Ганкаур зовсім тихо, так тихо, як він тільки міг говорити з духами, спитав її вдруге:
— Звідкіля ти знаєш, що мене звати П'єтро? Вождь апіака не вірить тобі!
Сумніви краяли йому серце. Все єство сповнилося мукою, болісним, майже благальним чеканням. І в цьому чеканні все виразніше бриніла струна сподівання. Він нестямно, до запаморочення хотів зараз бути П'єтро, тільки П'єтро, тим білим П'єтро, до якого на "Віргінії" під дулом пістолета потягнулася рукою сеньйора. Веі ці дні він підсвідомо носив у собі жадання вирватися з індіанського племені, назвати себе гордовитим іменем креола, відчути, що він є одним з тих справді всевладних і вседужих білих сеньйорів, які приїздять машинами, кораблями, вертольотами, які все мають і нічого не бояться.
Він мусив знати правду. Хто він, нарешті, такий?
— Коли ти був маленький, П'єтро, — згасивши свій запал, промовила з материнською теплотою в голосі мулатка, — ти порізав собі долоню об розбиту пляшку. Я перебинтувала тобі руку. Ти весь вечір просидів у мене на колінах і не хотів іти спати. Подивись на свою долоню. Стара Мерфі не вміє брехати.
Вождь рвучко підніс до очей руку і справді побачив невеличкий шрам. Якусь мить він стояв закам'янілий.
Індіанці, вражені й немов загіпнотизовані цією розмовою, перешіптувалися між собою.
Ганкаур обвів їх важким поглядом і закричав гнівно, з радісним торжеством:
— Ідіть усі геть! Хіба ви не бачите, що в неї на шиї ознака святого духа Кахуньї? Геть ідіть усі!
Кричав, тупотів ногами, люто виливав свій гнів над сельвою, а в грудях йому кричав інший голос, і зовсім інші слова народжувалися в його ошалілій з радісного відкриття душі: "Я — П'єтро!.. Я— П'єтро!.. Чуєте ви?.. Ганкаура немає більше... О, свята мадонна! Прийми назад свого сина! Прийми назад свого П'єтро!.. І покарай його за гріхи Ганкаура!.."
Вгамувавши перший шал радості, касік із незвичайною ґречністю, трохи аж наче кумедно, наблизився до Мерфі, взяв її під руку (здається, так білі сеньйори поводяться з своїми жінками!) і тихо мовив:
— Не бійся мене. Можеш зайти в мою оселю. П'єтро хоче погомоніти з тобою.
Цього вечора мулатка розповіла вождеві племені апіака дивовижну й трагічну історію його життя.
КІНЕЦЬ
КРИВАВОГО ДИКТАТОРА
В ту ніч, коли над неозорими нетрями шаленіла гроза, столична електростанція припинила роботу.
Огорнута пітьмою столиця тривожно прислухалася до далеких ударів грому.
Вранці, тільки-но зійшло сонце, майдани і вулиці заповнив люд. Робітники несли транспаранти з гаслами: "Геть кривавого тирана!", "Уряд Батіса заплямував себе жорстокістю і насильством!"
Над університетом під поривами вітру лопотів прапор республіки.
Батіс виступав у військових казармах, істерично закликаючи солдатів виявити вірність урядові. Але в ту мить, коли він, урочисто піднявши руки, промовив: "Хай живе республіка!", міцний порив вітру розчинив вікна і з хмарної далечини докотився відгомін грому.
Хтось із натовпу вигукнув: "Це хлопці Бракватісти вбивають каучеро. Скоро і нас пошлють туди".
Батіс покинув казарми під глузливі крики вояків.
Уся країна насторожилась у грізному чеканні.
Підпільні групи революціонерів готувалися до вирішального наступу.
В лісових хащах збиралися волонтери.
Війська відкрито виявляли непокору диктаторському режимові.
Волелюбні сили опору чекали сигналу, знаючи, що він провістить прибуття до країни сина славетного генерала Феліче Матаразо і з ним почнеться виступ всього народу проти диктатора.
Минув неспокійний день, і знову настала ніч.
Сельва поринула в тривожний сон. По небу пливли чорні хмари. Шаленіли блискавиці. При кожному спалахові гора Комо виринала з пітьми, наче страхітливий, примарний привид...
Десь опівночі біля підніжжя гори з'явилася невеличка група людей. Карабінери — їх було чоловік дев'ять — вели заарештованих радянських мандрівників і двох повстанців із загону доктора Коельо.
Орнандо дивився на осяяну голубуватим світлом скелю і тихо бурмотів прокльони. Молодий креол не чув уже болю від мотузка, яким зв'язали йому руки. Він ішов навмання, як сліпий, і лише раз по раз зиркав на похмуру вершину. Гора стояла німа й насторожена. Вона здіймалась перед ним, як гнів його друзів, котрі так і не дочекались умовного сигналу. Він не зумів повідомити своїх. Тепер усе пропало.
Орнандо похнюпився.
"А може, Тумаяуа... — Слабка надія спалахнула в його свідомості й одразу ж згасла, як іскра від багаття, підхоплена дужим вітром. — Якби Тумаяуа добрався до селища Курумба і встиг передати умовний сигнал, на вершині вже давно горів би вогонь...