І сама атмосфера доброзичливої одвертості, творчого пошуку, в якій вони прожили впродовж усієї підготовки до цієї вистава... Та й героїня — наша сучасниця, і натурою своєю навіть чимось близька їй, Тамарі, що в опереті трапляється досить рідко.
— Визначити і вловити суть, глибинний смисл образу першої ролі, — ось що було головне, — говорить Тамара, пригадуючи напружені дні, що передували прим'єрі. — І працювати над роллю Галини я почала з найважливішого: з пошуку магічного кристалика, задля чого, власне, й створено сам образ. Який морально-естетичний заряд, відкриття, надію принесе моя героїня на сцену?
На перший погляд, у "Старих будинках" усе нібито "крутиться" навколо вічної проблеми: полюбить — не полюбить, одружиться — не одружиться? Визначенням цього сюжетного ходу можна було б обмежитися, але насправді моя героїня проходить ще один шлях: пізнання душі кожного з отих диваків, котрі не хочуть відселятися зі старого будинку. Шлях від цілковитого нерозуміння їхньої впертості, від іронізування з приводу їхнього "хатнього" патріотизму — до солідарності з ними. І мета моя полягала в тому, щоб примусити зробити те ж саме кожного з глядачів. Втім, напевне, то мета будьякого митця, всього мистецтва. От тільки кожен осягає цю істину самотужки.
Саме досвід, набутий під час постановки першої музичної комедії, дуже знадобився потім Тамарі в роботі над образом Віри Холодної. Аще була Павлинказ "Кадрилі", Дон-Жуан — "Тоді, в Севільї", Наталя — "Хай гітара грає", Френ — у м'юзиклі "Обіцянки... обіцянки...", Пайова — у "Товариш Любов", Амаранта — у "Рицарських пристрастях" і, нарешті, Розалінда — в найулюбленішій її опереті "Летюча миша" Йогана Штрауса. Кожен із цих образів чимось духовно і творчо збагачував її, додавав певну грань до безцінного діаманта, що зветься досвідом.
До речі, склалося так, що майже в усіх виставах ту ж саму роль, що й Тамара, виконувала відома і популярна в місті заслужена артистка УРСР Галина Жадушкіна. Отже, хочуть артистки того чи ні, а постановники спектаклю, глядачі і, звісно, критика обов'язково порівнюють вокал, пластику танцю, зіставляють трактування образу.. І в цьо му зіставленні визначають достоїнства і недоліки.
За елементарною житейською логікою, так само, на зіставленні і суперництві, мало б ґрунтуватися і ставлення до Жадушкіної Тамари Тищенко. Одначе, замість того, щоб побачити в ній непримеренну суперницю, Тамара просто закохалася у гру цієї артистки. Спочатку лише придивлялася, потім почала старанно вивіряти свою гру за грою Жадушкіної, щиро тішачись, що виходить майже так, як у неї. Аж поки не помітила, що вже намагається наслідувати. Помітила і мовила собі: "Що завгодно, тільки не наслідування, не копіювання".
Якось перед прем'єрою однієї з вистав, у якій Галина Жадушкіна теж мала виконувати головну роль, Тамара сказала:
— Добре, що поруч, майже з ролі в роль, іде така талановита і досвідчена артистка. Це не дає заспокоїтися, не дає самовдоволено мовити собі: "Оті все: ти вже на вершині!" — Сказала щиро. І щирість ця — від щирості самого ставлення до фаху, до мистецтва.
Коли в її присутності хтось із колег, при спробі завантажити його громадським дорученням, зойкає та скаржиться на час, якого катастрофічно бракує, вона лише всміхається.
Після щоденних вправ і спеціальної гімнастики, занять з вокалу — в театрі з нею працює чудовий педагог Зоя Вотінцева, Тамара багато чим завдячує їй, — після репитицій на сцені, денних і вечірніх спектаклів, після гастрольних поїздок і шефських концертів, у неї все ще лишається чимало... Ні, не часу — обов'язків. Суто громадських.
Ось уже впродовж кількох років вона залишається членом комсомольського бюро театру, де відповідає, мабуть, за найклопіткіптий сектор — культмасової роботи. Бо що таке культмасова робота серед театральної молоді? Це не лише проблема дозвілля, а ще й організація оглядів творчої молоді, і шефські спектаклі, зустрічі з глядачами і просто з молодими робітниками, — а в театрі вже давно зав'язалася дружба і з заводом "Будгідравліка", і з колективом радгоспу "Маяк" Овідіопільського району, і зі студентами, воїнами Одеського військового округу...
Крім того, у театрі працює учбова студія, де початкуючі актори переймають досвід ветеранів. Оскільки робота цієї школи залежить від старанності й одних, і других, то без допомоги комсомольського бюро теж не обійтись. Тим паче, що про творче зростання молоді, її побут і навчання, Тамара піклується ще й як депутат Приморської районної ради народних депутатів, де очолює комісію з питань культури.
"Чи не забагато?" — запитаєте. А це вже залежить від того, як сприймати свої громадські обов'язки. Якщо тільки як навантаження, як посягання на особистий час — то, звичайно ж, немало. Але зі школьної лави, з піонерського загону, комсомольського бюро Тамара завжди була активісткою. Та й згодом так само велося їй у профтехучилищі, на фабриці, у "Гнесінці".
— У цьому якраз і проявляється дивний парадокс, — пояснює ситуацію Тамара, — сама я ніколи не мріяла про громадську роботу Але якось так виходить, що, до якого б колективу не потрапляла, вибір при розподілі доручень часто падає на мене. Хтозна, може, люди якимсь чином відчувають, що без громадської роботи, її клопоту — не змогла б? Це вже якась звичка, органічна потреба...
Напевне, все ж таки відчувають. Бо коли на обласній комсомольській конференції її було було обрано делегатом XIX з'їзду ВЛКСМ, у театрі це сприйняли як закономірність. Вирішили: якщо комусь і представляти на з'їзді творчу молодь області, то тільки Тамарі Тищенко. До того ж, кожен розумів: потім, після з'їзду, кращого пропагандиста його рішень годі й шукати.
Чомусь побутує думка, що два актори під одним дахом — це вже занадто; що акторські родини швидко розпадаються. І вже зовсім, здавалося б, неприпустимо, щоб обоє молодих акторів працювали в одному театрі... Проте вони з Сергієм працюють. Причому роблять це успішно.
Як господиня, Тамара намагається робити все для того, щоб у їхній скромній квартирі на околиці міста, в одеських Черьомушках, завжди підтримувалася атмосфера інтелігентної мистецької родини. Якою б важкою не була репитиція, яким виснажливим не виявився б спектакль, як багато часу не забрали б громадські справи, все одно закінчується її день у кріслі біля книжкової шафи.
Тамара не лише читає все, що тільки з'являється нового з теорії та практики театрального мистецтва, але й захоплюється Лоркою, Єсеніним, Хемінгуеєм, Достоєвським. Цікавлять її і дослідження творчості цих митців; усе, що дає змогу проникати до їхньої лабораторії, пізнавати психологію творення.
"Кожна справа потребує кваліфікації. Ніхто не може стати ні лікарем, ні інженером без спеціальної підготовки до цих професій. А ось у моїй справі (в поезії) багато хто вважає, що ніякої кваліфікації не потрібно. Була б так звана "душа". Звідси й походить масова погана любительщина. Це помилка багатьох. І багатьох вона втішає..." Це все Михайло Светлов. Його "Бесіди". Сподобалося, як як він мудро обстоює професіоналізм, який приходить з роками напруженої праці, з досвідом. Вона — за такий професіоналізм: яким би фахом людина не володіла — повинна робити свою справу так, як і належить справжньому майстрові.
...І знову ці кілька хвилин перед виходом на сцену. Ще мить, і вона з'явиться на новорічнім балу: казково зваблива, чарівна, незбагненна Розалінда. Й оживе під чаруючу мелодію Штрауса театрально умовний і все ж такий близький нам світ, і знову ми станемо свідками великого таїнства театру. Таїнства людського таланту.
"душу ПОКЛАВШИ
НА ПЛАХУ СПОКУТИ..."
Уже зараз, в середині дев'яностих, українська критика намагається сформувати в літературознавчій уяві нашого покоління образ "дев'ятидесятника", на зразок, чи на противагу, гучновідомим "шістдесятникам", угледівши в розмаїтті поетичних шкіл, стилів, творчих декларацій та напрямів пошуку молодих митців те спільне, що мало б об'єднувати їх в певну плеяду чи генерацію, вирізняючи з-поміж генерацій минулих і майбутніх поколінь.
Чи й справді в дев'яностих роках в Україні витворилася літературна каста "дев'ятидесятників" — питання досить полемічне. Оскільки йдеться не просто про людей, що творять в певний час, а про своєрідність, оригінальність творчих підходів та набутків певної плеяди. Поки що більшість із тих, хто претендує на таке звання — й навіть ініціює в цьому напрямку громадську думку — долають традиційні для кожного чергового літературного засіву тернії болісно-нігілістичного заперечення самого факту існування будь-яких творчо обдарованих попередників, в тому числі й шістдесятників; галасливого авангардизму і демонстративно відстороненої безобразності, перепускаючи все це через біловіршове безримування, котре досить часто вироджується в білонеримоване безвіршів'я.
Одначе в українській літературі все це вже було і в двадцяті, і в тридцяті; усім цим надихалися колись і велично бунтівливі "шістдесятники", і скептично врівноважені, помірковано-академічні гранди від поезії безликих сімдесятих. До того ж, будь-яка плеяда чи генерація формується за ознаками певної творчої схожості, яка — подобається це комусь чи ні — завжди вражає мистецьку несхожість особистості, прагнучи нівелювати її. Тому далеко не всім митцям імпонує фігурування в певній обоймі, плеяді або черговій групі "визнано-невизнаних".
Так ось, Ігор Геращенко безсумнівно належить до найяскравіших представників покоління дев'яностих, покоління, що увіходило в літературу схилами велетенського соціально-політичного розлому часів занепаду радянської імперії і становлення незалежної України. Часів хваробливого відмирання цілого материка вихолощеної цензурою режиму та самоцензурою громадянського занепаду і страху радянської літератури.
А ще — він належить до тих молодих поетів, які приходять в літературу вже сформованими особистостями — зі своїм світобаченням, своєю більш-менш усталеною образною системою, з власним розумінням фольклорних та морально — етичних набутків народу. Та головне, що все це ґрунтується на досить поважному, як на вік І. Геращенка, життєвому досвіді, отому золотому запасі істинної правди життя, без якого просто немислиме сходження до вершини мистецького пізнання; сходження, складний творчий серпантин якого виразно окреслюється, зокрема, появою першої збірки поета — "Посеред сутнього".
Мудро мовиться: ключ до розуміння багатьох творчих задумів і пошуків митця передусім слід віднаходити в його біографії.