Цього ще не вистачало. Мало того, що на кожному кроці безцеремонно фотографують.
Ми пішли далі.
– То безробітний, – сказав українською мовою мій приятель. – Гадаю, так краще. Фебеерівці, навіть якщо настроїлись на нашу хвилю, нашої мови так швидко не розшифрують. Хто там з-поміж них її знає? А загалом, звичайно, зневажають. Америка над усе!
– Гм! Ну, прокляті імперіалісти!
А потім я їм українською мовою таке загнув, що американцям і не снилось почути. На всі сто двадцять вісім поверхів, доки не помітив, що в одному місці асфальт почав здуватися...
– Тут колись було кладовище, – уточнив мій співбесідник, який у Нью-Йорку знав кожний камінь.
– Зрозуміло. Асфальт репнув, мабуть, від моїх лайок. Мертві ожили. Все, я кінчаю, – сказав, зауваживши, що від моїх слів башта Крейслер-білдінга раптом стала червоною.
– По-моєму, таку образну мову рано зневажати. Вона, як бачите, декого ще за живе бере.
– То все підступи імперіалізму. Та їм ніколи не вдасться нас англізувати.
– Таких ми вже бачили, – але я згадав про тих, що в гробу, прикусив язика. – Пробували онімечувати, отуречувати, полонізувати...
Але дипломат.у цьому місці мене перебив. Він глянув на свій японський годинник і сказав:
– Зараз у нього, очевидно, сніданок.
– У кого? – не зрозумів я.
– У того, що риється в мішку. Он попереду ще двоє таких. Це безпритульні. З бляшанок вони допивають пиво. Їх у Нью-Йорку сорок тисяч.
– Я вчора на одного такого наступив ногою, вийшовши з готелю, – похвалився я.
– Будьте обережні.
– Я намагатимусь. Мені це й так ледь не коштувало ноги й двох пальців на лівій руці. Один я залишив там. А решту забрав із собою.
– А що таке? – стривожився товариш.
– Коли спіткнувся об того бродягу, перелетів через нього і ледь не застряг у решітці. Пальці однієї руки потрапили між грати, а другої, на щастя, – на асфальт. От і виламав одного пальця.
– Як же ви тепер писатимете?
– Лівою рукою. Я тут усе занотовую лівою. Як патріот своєї Вітчизни. За кордоном це особливо відчуваєш. Правою писати просто боюсь. Читачів шкода. Боюсь, щоб зо сміху часом не повмирали. Боюсь взяти гріх на душу. Досить з мене й тих, що животи понадривали. Дружина в мене лікар, приходить з роботи додому, й каже: "Ну, ти й безсовісний. Скільки животів через тебе понадривало. Пиши, каже, краще лівою рукою". – "Нехай, – відповідаю, – животи підв'язують. Адже мої книги продають в господарських магазинах як навантаження до мотузків". – "На мотузки у нас дефіцит, – каже. – А твої книжки міняють кілограмами на Олександрів Дюма – батька і сина..."
Людина найгуманнішої професії, моя дружина вела до того, що, мовляв, усім хочеться жити. Ніхто не хоче ризикувати своїм животом. Он в Нью-Йорку яке життя, – здається, ворогові своєму не побажав би, однак живуть люди. Та й банкіри живуть. Не всі ж кидаються з Бруклінського моста в Іст-Рівер.
МАЛЕНЬКИЙ РЕКЛАМНИЙ АНОНС № 30
Як у кожного з нас є своя прикметна риса характеру, так є і свої слова-паразити, які ми вживаємо коли треба, коли й не треба, Є слова й іншого плану – слова-намул. Їх за тих чи інших обставин вживаєш найчастіше. До таких слів можна віднести слова "сейл" і "шопінг".
Сейл і шопінг, за моїми спостереженнями, найбільш уживані слова в Америці. Що таке сейл – ви уже знаєте! А що таке шопінг! Ви про це дізнаєтесь, як тільки перегорнете сторінку і прочитаєте бодай перший абзац.
Я міг би продовжувати цей рекламний анонс, але щось слід залишити й для інтриги, на якій будується чи не кожна більш-менш читабельна книжка. До таких я відношу і свою, хоч наперед знаю, що це визначається часом і читачем.
Розділ XXX. НА ШОПІНГ
Це не одне й те ж, що на Монблан. Шопінг – це приблизно те саме, що наша команда: "По магазинах!"
Якщо почули таку команду від рідної дружини чи від колег по роботі, можете брати із собою велику валізу і вважати, що операція "Чорна сумка". розпочалась. Там виїжджаєте на шопінг з точним девізом:
– Купувати в Америці треба тільки те, чого в нас немає!
Але оскільки у нас є все те, що й в Америці, то купуйте все підряд, бо тут не треба нікому казати: "Ану покажіть, що там у вас під прилавком?"
Американські магазини – це не наші магазини. Тут що у вітрині, те й магазині. В нас, щоб мати маленький бізнес і не спати ночами з боязні бути викритим у такому шахрайстві, потрібно деякий товар приховувати, У них – чим більше продаси, тим більший матимеш зиск. Ось і вся різниця. Як бачите, незначна. В одне речення вмістилася.
Щоправда, є й інші певні відмінності. У них треба платити податки за куплений товар. Приблизно вісім процентів вартості товару. У нас – ніяких податків. У них ті податки забирає федеральна влада. Тобто держава. У нас часом, при дефіциті, ці подачки, пробачте, податки йдуть продавцеві, і він їх збирає не соромлячись: для потреб своєї сім'ї.
Що в них ще в магазинах гідного уваги? Двері. Ти не встиг ще ступити на поріг, а вони перед тобою гостинно відчиняються, ніби кажуть:
– Будь ласка, сер. Ласкаво просимо!
Хочеться шапку скинути, але не знаєш, перед ким. Скільки б ти не шукав того міністерства, що відчиняє перед тобою двері, – не побачиш.
Майже в кожному супермаркеті ти можеш виступити по телевізору. Але мовчки. Тебе там показують у профіль і в анфас. Промов, правда, виголошувати не дозволяють. Можеш висловлювати своє незадоволення, але по телевізору тих слів не передають. Не тому, що цензура забороняє, чи тому, що в Америці в деяких магазинах ще панують залишки пуританства – зовсім ні. Просто звуку тут не підключають. Телевізор виконує роль ока, а не вуха. Демонструють тебе без коментарів. Так що в кишеню якусь дрібничку-сувенір на згадку не кинеш. Телекамера хоч і одноока, як циклоп, але все бачить.
Якщо вже вам потрібен сувенір і згадка, краще піти в який-небудь "Жаблот". Там магазин менший, а людей більше. У тому "Жаблоті" не тільки ти можеш залізти у свою сумочку, а й містер, який так щільно обтирає тобі боки. Якщо в тебе сумочки немає, містер залізе у твою кишеню. Втіха тут єдина: як тільки ви переступили поріг цього магазину, хазяїн вас чесно про все попереджає, щоб ви до нього потім претензій не мали. Оголошення вивішують на найвиднішому місці:
"Дами і панове!
Тримайте свої сумочки в руках. А руки про всяк випадок у кишені!"
Гумор – на кожному кроці.
Але не тільки це в Нью-Йорку збиває з пантелику, а й широкий вибір товарів. Ви дивитесь на магазини й думаєте; добре, що їх менше на Хрещатику. Бо довелося б ще більше працювати в поті чола, заробляючи собі на хліб, а дружині на вбрання.
Переживаєте ви й ще за одне: "Чи можна цю силу-силенну товарів колись розпродати. До безглуздя багата країна на все, міркуєте ви і боїтесь вголос самі собі зізнатися. А даремно. Так, Америка багата. Я вже було майже полюбив Америку, подивившись на її багатство, на найкращі в світі магазини, хмарочоси, банки, музеї, парки, гарних і усміхнених людей, а коли пройшов через Сентрал-парк, де до тебе тяглися десятки брудних рук приречених на голод людей, дещо розчарувався. А коли потрапив у знаменитий на весь світ Бауері й почув такий ніжний і такий задушевний хораловий передзвін дзвіночків, які кликали на обід "Армії спасіння", моя любов опустилася буквально до нуля. А коли ще дізнався, що того дня конгресмени (щоправда, не всі, але, на жаль, більшість) вирішили все ж виділити трильйони доларів для підготовки до "зоряних війн", я повністю розчарувався в Америці. Знаю, у США більше розумних людей, ніж дурнів, але така сьогодні трагедія людства – злочинці штовхають світ до загибелі. Та я оптиміст: вірю, що розум візьме гору над згубою. Вірю, що інтелект більше не служитиме вандалам сучасності. Вірю, що розум в глобальному масштабі сьогодні рішуче візьме курс на порятунок людства.
Америка, як лихвар, усім позичає свої долари, і коли б вона жила тільки із самих процентів, то й тоді з голоду б не померла. Але чи вся? Ось у чому весь фокус. Усе багатство Америки – в руках у незначної купки людей. При іншій соціальній структурі з цього багатства користалися б усі вільні й незалежні громадяни Сполучених Штатів Америки, й оті манхеттенські решітки одразу б звільнилися від "Армії спасіння". А на місці Бауері можна було б поставити музей з кіноекраном і демонструвати фільм з титрами на кількох мовах світу про те, що колись, мовляв, тут стояла табором "Армія спасіння" Америки. Тепер її скоротили до нуля. В Америці настав золотий вік – для усіх.
Я за таку Америку. Але це вже, м'яко кажучи, пахне безтактністю з мого боку. Втручанням у внутрішні справи. Тут не перефразуєш гасла, що вивішуються у американських магазинах:
"Покупець завжди правий!"
Шкода, що подібного принципу не дотримуються на Хрещатику. Кожен з наших продавців – патріот. Тільки за це їм можна давати ордени й медалі, а не постійно погрожувати книгою скарг чи – у крайніх випадках – заявою до слідчих органів.
Я вже не кажу про усмішку – це найбільший дефіцит наших магазинів. Та, мабуть, і всієї сфери обслуговування. Звичайно, за невеличким винятком. Але якщо такий у нас виняток все ж є, то це не лише на якомусь традиційному параді чи виставці. І то добра прикмета – рано чи пізно всі до тебе люб'язно усміхатимуться. А поки що я із задоволенням відвідую виставки.
В Америці продавець завжди задоволений, навіть тоді, коли ви в його секції перевернули все догори дном і кинули на місці, не прибрали й – головне – не купили.
Потім, за годину-дві, я все ж повернувся до того магазину. Мені чомусь подумалося, що то стояв не продавець, а манекен. Тільки-но я переступив поріг і продавець побачив мене, одразу увімкнув свою посмішку й розтягнув її, наче гармошку, перед моїм лицем. Мені нічого не лишалося, як посміхнутися йому у відповідь. Я навіть впіймав себе на тому, що подобрішав, хоча раніше чогось подібного зі мною у магазинах не траплялось.
"Що ж,– сказав я сам собі, – усмішка за усмішку". І попрямував до цієї купи, де я порозкидав товари. Але її на тому місці вже не було. Чолов'яга, який тут катався по магазину на візку, підбирав розкидані такими вередунами, як, скажімо, я, товари і складав їх по секціях в купки.