Се скрутило йому в'язи, бо він не вмів вкрити свойого багатства, а, противно, показував на кождому кроці, що має більші скарби, чим сам падишах. Він гордився сим, що у нього були кращі коні, соколи, самоцвіти, чим у тестя, а тут між тим султанський скарб світив пустками; чи ж дивно, що муфтій, ходжа і кізляр-ага мали легку роботу? Між тим великий візир задумав, як кажуть, посадити у Бахчисараю на ханськім престолі Мухаммед-Герая і, спровадивши його у Царгород, усюди з ним їздив. І ось використали нащадка його вороги і сказали, що Насух-паша забажав посадити потомка Чингіз-хана на престолі Османів… Падишах страшенно озлобився, а коли ще раз на ловах сокіл Мухаммеда пірвав султанському соколові з-перед носа добичу, Ахмед сказився і порішив смерть Насуха. Та сей знюхав письмо носом і зажадав скарати своїх ворогів, а коли султан не хотів, тоді він, звичайно, хам, по-хамськи до падишаха: "Або буде по-мойому, або я складаю візират. Печать возьме хто-небудь з твоїх рабів, а мені остане отруя". "Зраднику, то се правда, що ти отруїв Мурада!" – крикнув султан і відійшов. Тоді саме велів Насух Берамові розставити коні аж до Албанії, щоби втікти, а сам остав ще один день у Стамбулі. Але сей день був його погубою, бо тої саме днини убили його бостанджі, післані Ахмедом.
– Розуміється, Берам зрадив наміри візира! – вмішався ага. – Щоб він був радше околів…
– Тсс! – писнув бей поспіхом. – То не Річ Посполита. Там кричать, але нічого не роблять, хіба безсильним та слабим, тут не говорить ніхто, а діють всі. Тут падуть перед усіми найвищі голови, які виросли понад товпу. Тому мовчіть, вашмость, бо, як візира погубив конюх, так вас може погубити хоч би ось сей Халі!
– Як-то, то султан не судив Насуха в дивані? – спитав Бялоскурський прибитим голосом.
– Ні! Другої днини, коли візир мав проводити падишаха (коби Аллах умножив літа його царювання) до мошеї, Насух зголосився недужим. Тоді післав Ахмед свойого бостанджі-башу зі соткою вояків, і ті заопікувалися здоров'ям візира.
Акмеші-ага ходив по кімнаті якийсь час, вкінці налив собі горілки і випив.
– Спасибі тобі, Івашку, що розказав мені усе як слід, – дякував. – Тепер знатиму, чого держатися. Сейчас напишу до Муфтія, бо я його знаю… ти чого смієшся?
А Івашко сміявся злобно і радісно заразом.
– Ні, ага, не втічеш! – сказав з вдоволенням. – Муфтій умер саме перед двома тижнями, його брат Ессад наслідував по ньому, а того запеклого мосліма і турка не переконає ані перекупить ніхто. Се справжній турок, не потурнак!
Зламаний, закривши лице руками, упав ага на подушку.
– Значить, згину, – крикнув з розпукою. – О Боже! На те я їхав сюди з Польщі, щоби тут гинути через якогось конюха, – я, що кпив собі з короля та не вагався навіть короленятам оказувати контемпту і сміявся з цілого світа, з людей і Бога. Горе мені!
А Івашко тішився. Він мав уже в кишені іменування на райса галери, яка належала до відділу Чікалі-паші, у найближчому часі задумав привести у дію свої наміри, про які не знав ніхто, хіба він сам.
Але до сього треба було йому багатства Бялоскурського. Тому своїми словами відбирав йому послідню надію.
– Так-то, так! – говорив. – Я завсіди казав, що Польща – се край малих злодіїв-карликів. Тут не те! Тут кожде слово важить більше, чим у Польщі діло, а хто бажає підійти вище, той повинен бути тигром у гадючій шкірі. Тут волю вищого мусить відгадати, або пропала голова. І мусиш її сповнити або того вищого повалити і самому станути на його місце. Насух упав, а за ним разом упали і всі його поклонники і не один, хто колись до них належав.
– Хто ж став великим візиром? – спитав ще ага.
– Мухаммед-паша, який уже є у поході на Персію, а його місце заступає, властиво, Галіль, капудан-паша турецького флоту, вірменин.
– Га, се свояк Чамчана з Ярославля! Чи ж усе пекло сприсяглося проти мене? – крикнув пан Бялоскурський у розпуці і, вхопивши імбрик з горівкою, випив усе, що було в ньому, а відтак вибухнув плачем. Хлипаючи, встав з подушки і кинувся до ніг Івашкові.
– Івашку, брате, нагадай собі мою доброту, мою приязнь, нагадай собі, що я увів тебе у вищі круги нашої Річи Посполитої, тебе, нікчемної кондиції лика. Сальвуй мене з обєжи, а Матка Боска винагородить тебе, і я не забуду тобі того, поки віддиху в грудях, поки гроша у калиті… Ти бував уже тут у тому пеклі, знаєш усі входи й виходи, рятуй мене! і – Ха-ха-ха! – зареготався Івашко голосно. – Як на побожного мосліма, гарно молишся, ага!
Запанувала мовчанка. Бялоскурський глядів перед себе тупо, без виразу, без думки. Він зрозумів дуже добре, що промовляє до каменя. Тому встав і сів знову на подушку. Його думка працювала усильно, але годі було що-небудь вигадати. Він знав, що в турецькому світі провини не забувалися нікому й ніколи!
А й у ханаті не держав хан Джанібек-Герай людей, про яких знав, що сприяють Мухаммедові. У сей же чи інший спосіб вмів він усувати навіть впливових людей. А він, Бялоскурський, вплив той саме втратив. На морі, по всіх пристанях володів також його недруг – капудан-паша Галіль, свояк його непримиримого ворога. Чамчан, певно, знав, де Бялоскурський дівається. Ба, й Беата, певно, звістила те, кому треба. Жінка, мов падишах, віроломному чоловікові не дарує ніколи… Хіба вертати в Польщу, а радше тікати, і то тікати лиш з душею, без гроша при душі і знову зачинати на старі літа глядіти фортуни на те, щоби умерти худопахолком?..
Івашко відгадав душевні муки Бялоскурського і зрозумів їх добре. Бялоскурський, бач, відразу по приїзді перейшов на іслам, а дочку замкнув у гаремі разом з кількома купленими на базарі невільницями. Відтак негайно написав до всіх достойників, які мали вплив у дивані султана, одержав від них відповідь, дарунки, відзначення. Одним словом, став звісною особою у Кафі.
Він не подумав про се, що великий візир в Туреччині був меншим паном у дорогоцінній кімнаті, чим козак у своїм хуторі на Україні або польський шляхтич у своїм "дворку". Він не подумав про се, що турки – то нарід лінивий, спокійний, навіть добродушний, але що не вони правлять державою, а тисячі потурнаків з усяких країв і народів, які, продаючись за гріш і значіння, не мали ніколи милосердя над собою. Чим більше їх гинуло, тим більше багатства оставало до поділу між других. Всіма можливими способами старалися вони підкопувати значіння своїх суперників і добивалися достоїнств султанових рабів, якими не хотіли ставати родовиті османи.
Відти-то й бралися ненастанні переміни на дворі падишаха, де одна підступна жінка, один зрадливий євнух мав більше власті, чим сам султан. Султан часто-густо навіть і не знав про справу, а двірські партії правили при помочі ренегатів, як хотіли. Турецький нарід глядів на усе те, наче ситий лев, який, уполювавши буйвола, бачить, як ним граються вовчі щенюки. Оті-то ренегати, потурнаки заливали кров'ю величні палати султанів, вони унаслідили усі найтемніші здобутки візантійських каверз, вони були тим опирем, який ссав кров покорених турками й татарами народів. І від того опиря не сподівався пощади пан Бялоскурський, коли раз опинився між побідженими.
Але усе те, чого не знав або над чим не подумав пан, подумав пахолок, і Івашко пішов зовсім іншою дорогою. По приїзді він порозумівся відразу з Махмудом Чікалі-башою і за поміччю Галіля-паші одержав місце капітана галери. Загадкою було лише, відки знає Івашко Галіля, але про се це говорив гайдук свойому панові ні слова, а свої заходи пояснив йому ось як: "Хто думає про моряка у державнім перевороті? А все-таки моряк буває у Царгороді, Синопі, Трапезунді, на Родосі, в Афінах, Александрії, Тунісі, Очакові, Парні, Кафі, Смирні, Акконі і знає багато дечого, чого не знає зв'язаний з суходолом дворянин".
Івашко рішився у слушний час віддати свої услуги побідникам ділом, не словом і взяти нагороду так, щоби про се не знав ніхто, і попри то приготувати виконання власних планів, які мали дати йому велике значіння, багатство і, може, ще щось. Він мовчав, нічого не питав, але нюхався з усіми і кождому зумів зробити якусь прислугу. Він спритно пересмикувався поміж партіями у Стамбулі і Бахчисараю. Кожда з ним при побіді мусіла його винагородити, а ні одна не знала, що він служив і її противникам.
Насух-паша уважав Івашка своїм прихильником і, певно, був би дав йому місце при дворі, коли б Івашко того бажав. Але той не хотів сього ще тепер. Візир вірив Берамові, який був другом Івашка. Між тим Івашко знав також муфтія, і він розказав йому про отруєння Мурада-паші Насухом. Берам був слугою Джанібека, який від Мустафи та Івашка дістав у Стамбулі вісті з Криму. Але Мустафа і Берам були вірними слугами хана і зраджували йому Мухаммедові наміри.
Між обома противниками стояв і тут Івашко, який попри усе постарався уже, що султан почув від Берама його ім'я, а хан подарував йому за вірну службу отару овець з пастухами. При тому він від першого свойого виступу у Криму, де здавна мав між татарами і вірменами знакомих, поводився як справжній мослім, ходив до мошеї, давав милостиню, сповняв приписані намази і умивання. Ніхто й не сумнівався, що він мусульманин з діда-прадіда, а, що важніше, ніхто й не припускав, що він українець, так мало підходила його вдача до загальнозвісних ціх української вдачі.
Дивлячися на розпуку пана Яна, усвідомив собі Івашко свою вищість над "малим злодієм". Він сам, певно, не втратив би голови у скруті, а завсіди найшов би якусь дошку рятунку і якусь драбину до значіння і власті. Та свідомість власної сили була йому дуже по нутру, і він забажав її показати тому і так уже нешкідливому чоловікові. Тому поклав руку на плече Бялоскурському і сказав, наводячи слова Корану:
– Не побивайся, аго! Аллах великий і ласкавий. Признай, що нема Бога над Бога, а Мухаммед є його пророком. Він спасе тебе, якщо слухатимеш слів мудрості і поміркованості "Справді, навіщу вас страхом, голодом, утратою майна, душ і плодів, але стійкому звіщу спасеніє".
Він говорив поважно, наче який ходжа у школі. Пан Ян слухав його з повислими вусами та червоними очима, але уважно і доволі бадьоро. Він швидко прийшов до себе.
"Він, певно, захоче Агнешки!" – майнула йому думка крізь голову, і мимоволі засміялося йому щось в душі.
"Наймудріша людина стає віслюком через жінку! – подумав.