Звичайно ж, треба було побачити їхню реакцію…
Дати народження Тохтамиша не встановлено. Відомо тільки, що він був старшим сином хана Джучі. Якийсь час він був заяїцьким (тобто зауральським; Яїк – старовинна назва річки Урал) ханом, а після Куликовської битви, при допомозі Тамерлана, запанував на золотоординському престолі. Проте союз цих двох войовників тривав недовго. Тамерлан відчув в особі Тохтамиша свого суперника, і 1395 року, зазнавши по-разки, Тохтамиш із рештками свого війська та обозу мусив тікати до Наддніпрянщини, на територію України, щоб знай-ти притулок під крилом Литовського князівства.
Вимагаючи видачі Тохтамиша, війська Тамерлана напали на Україну і спустошили значну частину Наддніпрянщини. Але князь Вітовт не тільки не піддався натискові Тамерлана, але й, вірячи в кармну зорю Тохтамиша, уклав із ним договір, згідно з яким Тохтамиш, за підтримки Вітовта, повертає собі владу над усіма землями Золотої Орди, а Вітовт, із допомо-гою Орди, створює Велику Литву від Балтійського моря до Чорного, підкорюючи собі при цьому Московське князівство. Тобто "Ярлик Тохтамиша", як і декілька інших ярликів та іс-торичних посилань на них, якраз і свідчить, що таку угоду справді було підписано.
Готуючись до великої та тривалої війни з Золотою Ор-дою, Вітовт вдається навесні 1397 року до удару на виперед-ження: здійснюючи досить успішні походи спочатку на Дон, а потім, восени того ж року, проти Кримського улусу. Саме в цей час, зміцнюючи свою присутність у південноукраїнських степах, Вітовт (до складу армії якого входив великий корпус українських воїнів) будує кам'яну фортецю св. Івана (Тавань) у пониззі Дніпра. Очевидно, саме тоді він створив і фортецю (форт) у районі теперішньої Одеси, яка мала прикривати королівський морський порт.
Цікавий факт: щоб зменшити небезпеку відродження та-тарської влади в цих краях, Вітовт далекоглядно переселив значну частину кочівників до внутрішніх районів Київщини та Волині. Саме відтоді в історії України, Литви та Польщі з'явився термін "литовські татари", представники яких про-тягом багатьох століть служили у військах українських та інших князів, а також входили до складу українського козац-тва.
Фінал цього великого протистояння двох – Литовської й Золотоординської – імперій настав наприкінці липня 1399 року, коли їхні армії зійшлися на берегах української річки Ворскли. У складі армії Вітовта були війська київського кня-зя Івана Борисовича, а також іще близько п'ятдесяти україн-ських, московських, білоруських та інших князів. Сюди ж належав корпус татар Тохтамиша, загін на 400 мечів із Польщі та сотня хрестоносців. При цьому вражає мізерна до-помога, подана Вітовту Польщею та рицарським орденом.
Битва почалася тільки 12 серпня, коли хан Тимур-Кутлук, ставленик Тамерлана, одержав на зміцнення багатотисячне військо мурзи Едигея. На першому етапі Вітовт почав тіснити армію хана, проте талановитий полководець Едигей вдався до успішного маневру, зайшов у тил його армії, роз-бив загони Тохтамиша й захопив табір Вітовта.
Звісно, сам Вітовт на чолі своєї добірної дружини вряту-вався втечею, але його військо зазнало нищівної поразки. Не вдовольнившись цим, Тимур-Кутлук і Едигей почали грабу-вати й плюндрувати Київську та Волинську землі.
"И царь Темер-Тиклуи тогда прииде к Киеву, – оповідав про ці події автор білорусько-литовського літопису (ПСРЛ, том 35, М., 1980, ст. 73) – и взя из города окуп 3000 рублев литовських, и силу свою всю распусти по Литовськой земли, и воевали… до Великаго Луцка".
Відомо, що саме ця поразка примусила князя Вітовта від-мовитися від амбіційних планів створення Великої Литви у відриві від Польського королівства. Але, як ми вже знаємо, з цією поразкою зоря Тохтамиша не закотилася, він усе-таки став ханом; мало того, мурза Едигей служив у нього темни-ком, тобто полководцем і володарем області, але… саме від руки цього невірного темника 1407 року Тохтамиш загинув. За іншою версією, його вбив 1406 року сибірський хан Ша-дибек.
Обсяг газетної статті не дозволяє поглибленіше аналізува-ти ситуацію, що склалася на той час у зв'язку з появою "Яр-лика Тохтамиша", скажу тільки, що на запитання: "Чому Ві-товт так уперто підтримував принца Тохтамиша, не пого-джуючись видавати його Золотій Орді?", відповідь вкрай проста: бо Вітовт знав, що ярлик на володіння українсько-білоруськими та іншими землями він може одержати тільки з рук хана Тохтамиша. Тож це була ставка на особу, в битві за яку Вітовт хоча й зазнав прикрості поразки, але все ж зреш-тою домігся своєї мети.
А про те, що Тохтамиш подеколи розщедрювався на подібні "ярлики", свідчить уже хоча б той факт, що мос-ковітський князь Василь ІІІ купив у нього – саме купив – та-кий "ярлик" на право безперешкодного князювання в Ниж-ньогородському князівстві.
І, нарешті, висновки. Так, досліджуючи цю ситуацію, я дійшов висновку, що "Ярлик Тохтамиша" міг з'явитися (і я певен, що саме тоді він і з'явився) 1397 року. Проте ця дата документально ані самим оригіналом (якого не знайдено), ані його копіями не засвідчена. Як не підтверджено її і в згадці про ярлик, що вийшов із уст кримського хана Менглі-Гірея значно пізніше – 1506 року.
Тому, виходячи з загальновживаних, зокрема і ЮНЕ-СКО, норм, визначати дату заснування Качибеєва-Одеси за "Ярликом Тохтамиша" я не можу. Залишається засвідчений літописом та "Історією Польщі" Яна Длугоша 1415 рік, про що докладно йдеться в моїй книжці: "Одеса: історія написана вічністю". Що ж до "Ярлика Тохтамиша", що з'явився знач-но раніше, то це побічне свідчення того, що такий порт і таке місто справді існували вже наприкінці XIV століття.
Одеса,
жовтень 2005 року.