Уявіть собі. Він такий наївний, а тому і переконаний, що кобилятин-турбінівський Клондайк у вашому саду... Його трясе "золота лихоманка".
— Але звідки такі відомості? Це про тата ходять легенди, що він дуже багатий і має золото, але то неправда, Сідалковський, то вигадка. У нас тільки й золота, що на пальцях...
— Я вам вірю, Зося, але фізична праця ще нікому не шкодила. Хай Грак попрацює. Чоловік живе мрією — не розбивайте її, бо тоді прийде розчарування і проза. Повірте мені, Зосю.
Зося йому вірила.
— Незабаром він і сам заспокоїться, згадаєте мене,— кинув їй услід.
Коли за Зосею зачинилися двері, Сідалковський став у позу адмірала Нельсона перед боєм і задумався. Одразу про кілька речей. Що то за монета, яку генерал зашив у піджак? Що за карта, знайдена в генераловому льоху? Куди йти: чи негайно рушити до Чудловських, чи на перемир'я до Карла Івановича Бубона, яке збігалося з днем народженням Мацести Єлізарівни?
Непокоїла його загадкова поведінка Грака і Єви Гранат. Перший шукав скарбів, про які десь пронюхав, друга — пригод, без яких, очевидно, не могла жити. Сьогодні він мав зустрічатися з Ією і відправити листа та ліки матері у Вапнярку. Ковбик вимагав путівок і відряджень. А ще Сідалковський думав про зустріч київського "Динамо" із мюнхенською "Баварією".
У Сідалковського в голові все перемішалося, як карти в колоді. Він не знав, з чого почати й куди піти. Гра начебто почалась, але він уже встиг набрати зайвих карт. Тепер випала, здається, можливість ходити, однак він не знав, з якої саме. Карт, як і думок, було багато: усі різні — й жодної парної...
Йому згадався той вечір, коли Грак вдруге погодився занести заяву до загсу. Всі в будинку Чудловських були радісні, збуджені. Навіть вічно похмурий і загадковий Філарет Карлович скидався тоді на людину, яка поставила перед собою якусь певну мету і вже начебто досягла її. Життєрадісний і оптимістично настроєний Грак нагадував австралійську канарку, яка, нарешті, акліматизувалася, звикла до клітки і тепер почала витьохкувати курським солов'єм.
Філарет Карлович, п'яний від щастя чи від коньяку, нахилявся весь час до вуха Сідалковського і шепотів йому напівнатяками, що він про все здогадується: Сідалковський, мовляв, не той, за кого себе видає. І він його все одно любить, як рідного сина, і хоче йому зробити маленький презент, як він казав, з твердим наголосом на першому "е"
— Ви мені на ніч залишіть піджак,— казав Чудловський,— у вас трохи рукави обтріпалися. Тезя підлатає.
Це Сідалковському не зовсім сподобалося, але в принципі він не заперечував, хоч ніяких "обтріпаних" рукавів у себе не помічав. Спати він залишився в генерала... Відчував, як він казав, шостим чуттям, що тут щось не так, що ця вечірня загадковість на ранок мала прояснитися. І не помилився.
Прокинувся Сідалковський від скрипу дверей. На порозі у домашніх пантофлях, з піджаком у руках стояв Чудловський. Він таємниче наблизився до стільця, повісив на його спинку піджак, і помітивши, що Сідалковський розплющив очі, сказав пошепки:
— Прийдете додому, розпорете плече і виймете те, що я вам туди зашив. Це мій презент...
Сідалковський з нетерпінням повертався до Києва. Йому весь час здавалося, що сьогодні електричка не їде, а повзе, а отой незрозумілий предмет муляє йому плече і ятрить своєю загадковістю душу. "Що ж там? Що ж там? Що ж там?" — вистукували на стиках колеса електрички.
— Чорті й що,— вилаявся, як завжди, Сідалковський, найняв на вокзалі таксі і помчав щодуху до себе.
Знявши піджак, він вивернув його і почав обмацувати плечики. Справді, під одним із них було зашите щось кругле, схоже на ґудзик. Сідалковський горів від нетерпіння. Похапцем розпоров ватну подушечку — і раптом з неї на підлогу впала золота царська монета.
— Для повного щастя я ще не мав тільки золота,— Сідалковський підняв монету і, не знаючи, що з нею робити далі, двічі підкинув на долоні.
У двері постукали. "Кого там несе так рано?" — подумав він і пішов відчиняти.
На порозі стояла Ія. Вона, очевидно, щойно вийшла з перукарні і хотіла показатися Сідалковському в усій своїй ранковій красі й звабливості. Ія пахла парфумами, весною і далекими спогадами про справжнє кохання. Але Сідалковський думав про своє — Ія сьогодні його не інтригувала Він порожніми очима дивився на її напудрене обличчя, зачіску, схожу на соломотряс, з якого можна було зробити дві величезні перуки для Бубона і одну для його дружини.
— У тебе що, перегорів електродзвінок? — запитала вона, щоб хоч як-небудь порушити цю гнітючу мовчанку
Сідалковський підійшов до вмикача, увімкнув його: світла й справді не було.
— Тобі подобається моя сукня? — крутнулася Ія перед ним, демонструючи свої жіночі принади, які були чітко підкреслені новим платтям, що щільно облягало її форми. Сукня, як і піджак Сідалковського, переливалася такими пекучо-срібними блискітками, що Євграф аж примружився і негайно вхопив чорні окуляри.
— Оце сукня,— промовив він, награно обіймаючи її за плечі.— Одних блискіток на всю мою люстру вистачило б.
Ія щасливо посміхалася.
— А що ви скажете на це? — не втримався Сідалковський і підкинув на руках золоту монету.
— На зуби? — прозаїчно спитала Ія і цим самим зачепила Сідалковського за найболючіше.
Він глянув їй у вічі, як у вітрину магазину, і сам собі сказав: "На вітрині одне, а під прилавком інше".
— Сідалковський, нам треба поговорити,— це прозвучало холодно і застережливо.
Сідалковський не любив такого крижаного тону.
— Тільки не зараз. На мене чекають подвиги і "Фіндіпош".
Розпрощалися теж холодно. Сідалковський спіймав себе на тому, що дивиться на Ію, як на давно знайому кінокартину, в якій несподівано замість очікуваної героїні з'являється інша і, відтіснивши Ію назад, постає перед ним крупним планом. "Єва,— здогадався Євграф.— Це Єва!" Обійнявши для годиться Ію за плечі, тихо сказав:
— Не сердься. До вечора...
І ось зараз він у своєму кабінеті. Стоїть, красиво схрестивши руки на грудях, і дивиться кудись за обрій. Потім рішуче підійшов до телефону і набрав номер.
— Це ви, супергеній? — запитав він Грака. — Чи не могли б ви прикрасити своєю присутністю мій кабінет?
— Щось важливе?
— В основному для вас. Щоб ви не мучилися, поки перетинатиме коридор, коротко скажу: я на шляху до вашого Клондайка. Перша жар-птиця... Ви міцно тримаєтесь за стілець?.. Так от, повторюю: перша жар-птиця у мене в руках.
Грак кинув трубку і через секунду вже був у кабінеті Сідалковського. Тримався він незалежно, пихато, нахабнувато посміхався, ніби питаючи: "Ну?" Сідалковський зверхньо глянув на нього і сказав:
— Дивлюсь на вас, Грак, і в мене складається враження, що те золото, яке ви шукаєте в садибі Чудловського, уже у вас.
Сідалковський одразу хотів збити з нього пиху. Він не міг терпіти людей, які ще вчора плазували перед тобою на колінах, а сьогодні тримаються зверхньо й дивляться на тебе так, ніби ти позичив у них гроші і забув віддати. Слова про золото подіяли на Грака, як холодна вода за шию замість теплої.
— Сідайте, Грак. І раджу присунути стільця ближче. Розмова буде тет-а-тет і в основному перейде на шепіт. Як у льоху. Ви ще тієї розмови не забули?
Грак насторожився, його "мідасові вуха" видовжилися, і він став нагадувати кажана під час польоту. Він умів розбиратися у відтінках голосів, як Сідалковський в людях. Грак повинен розкритися. "Боягузи, як і їжаки, розкриваються в ту мить, коли їх сприскують доброю пригорщею води",— Сідалковський засунув два пальці у маленьку кишеньку, намацуючи монету, і глянув на Грака. Той трохи змінився на обличчі й тепер сидів тихо і насторожено, ніби перед стрибком через Цербера в перший день сватання у садибі Філарета Карловича
— Ви таки, Грак, припините своє існування, як і ваш попередник, Наполеон, на Лені.
— Я тобі вже казав, доктор, на Єлені,— безцеремонно поправив його Грак.
— Не перебивайте, Грак. Настане той день, коли історію вашого життя писатимуть слідчі, я ж писатиму їм характеристики на вас. Ви благатимете в мене їх рожевеньких, як янголи. Я ж...
— А в чому, власне, справа, козаче? — перебив Грак.
— Справа в золоті, яке ви шукаєте. Ви примітив, Грак. Ви не вмієте орієнтуватися ні в часі, ні в просторі.
— Та в чому справа? — занервував Грак.
— А ось у цьому,— Сідалковський поклав перед ним золоту монету вартістю десять копійок.
Грак закліпав очима і так розгубився, що почав ковтати повітря, як окунець на крижині.
— Ви примітив, Грак. Якщо ви не хочете стуку в двері, тримайте совість у чистоті...
— Але ти ж мені радив викинути її на смітник. Ти ж сам казав, що совість — то моє прокляте минуле...
— Не всю, Грак. Дещо ж треба залишити й нащадкам. Чи у вас уже нема чого залишати? Мовчите. Тоді скажіть, що ви шукаєте в садах Семіраміди?
— Не знаю...
— Ай-яй-яй, Грак! Як вам не соромно. Ви, виявляється, гірший, ніж я допускав у своїй уяві. Навіть від людини, яка так круто змінила ваші наступні біографічні дані, і то ви приховуєте. Вами керує злий геній, Грак. Ви справді не кінчите на Лені. Ваш шлях лежить на Голгофу.
— Я тобі чесно кажу: не знаю. Може, золото, а може, діаманти.
— Гаразд, тоді скажіть, для чого воно вам, якщо це, звичайно, не ваш фамільний секрет? Знаючи вашу натуру, певен: у державну касу ви їх не здасте. Ділитися з ближнім, наскільки розумію, ви не збираєтесь. Я на роль ближнього не претендую. Золото мене, Грак, не цікавить. Навіть на зуби. По-перше, на зуби уже в мене є, а по-друге, я — це не ви, Грак. Я свої зуби, як моряк бляху, у чистоті тримаю. Але буду з вами відвертим: пригоди я люблю. Без гарних пригод, як без гарних жінок, жити не можу,— Сідалковський замовк і, повернувшись до Грака, глянув так, ніби вистрелив прямо в обличчя. Той сидів мовчки і, здавалося, уважно слухав.
Сідалковський не міг розібратися ні в собі, ні в Гракові. Його тягла до Євмена якась загадкова, незрозуміла сила. І це — незважаючи на те, що в цій людині зібрався цілий букет негативних типів. А може, те, що їх різнило із Сідалковським? Може, те, чого не вистачало самому? Євграф як романтик хотів менше від життя, ніж від пригод, а Грак навпаки — був значно ближчий до практицизму, ніж Сідалковський до своєї уявної романтики.