хто? Дядько Никодим, який на макове зерно не скористався з чужої праці, який своїми мозолями добивався свого уявного добробуту!
Нащо цей фільварок, коли в ньому розпинали дядину Марію?
Оце й є куркульство.
Ні, яке ж це куркульство? Що стоять будівлі? А як вони самі злидні, раби своїх будівель. Де ж тут куркульство?
Тарас губився. Він не міг прийняти цього. Нехай це багатство згорить, коли воно так калічить людську психіку! Може колись дядько Никодим також був такий тонкий гуморист, як Панько, з таким самим нахилом до глибокого, вдумливого зазирання "в корінь*? І може Панько згодом став би, як дядько Никодим?
Хвалити Бога, революція вже не допустить. Хвалити Бога, вже розгромлено ідею збагачування, кожний, навпаки, гордий тим, що він бідний. Вже не тяжітиме над молодим поколінням ця темна пристрасть...
Тарас майже не слухав Доньчиних скарг, так його стрясла причина дядининої смерти. Весь світ знов почав здаватися йому в іншому перекрої.
— Ні, правду каже Фіма, — треба все це старе, трухляве, звиродніле рознести, змести з лиця землі. Хіба хто ним задоволений? Може його мама була задоволена, може вона не хотіла іншого, кращого? А, скажімо, й тато?
Теж усе життя про щось краще мріяв і їм, дітям, стелив дорогу до цього кращого. Вони не винні, вони не знали, яке воно, те краще.
Молоде покоління вже знає, бачить у імлі недалеке прийдешнє. Там не буде цих свинств, у яких живуть їх батьки. Тарас не бажатиме більш, ніж потрібно для його щоденної потреби, а потреби ці будуть філософсько мінімальні, без рабства у речей.
Донька притихла. Говорив Тарас Хотів виговоритися.
— А хіба в мами були великі потреби? — запитав Панько, що все мовчав. їх у них не було ніяких... Може одна — працювати...
І так вони говорили усю ніч. Голубіший дух дядини Марії витав над ними, будив несподівані яскраві думки.
А Тарас же йшов на хутір, щоб позабавлятися з приводу "новомодніх хволюш". Про них не згадано було й словом.
12. БОЇ
І.
Він собі сидів у Дрижиполі й нічого не знав. А тимчасом у великому світі греміли події, бряжчала в битвах зброя, лунали бойові кличі.
Ах, як він відстав, як відстав!
Приїхавши восени до міста, Тарас розгубився, шукав точку опертя, щоб зорієнтуватися в пишно розбуялому літературному світі. Поки він там хворів, ходив по хуторах та по сільських виставах, тут життя не стояло.
З'явилося багато нових імен, регулярно відбувалися вечірки "Плугу" й "Гарту", було два вечори дискусії про Европу й просвіту, в яку, між іншими світилами, устряв і наш Борис Микитчук.
Він мав нахабство виступити проти їхнього професора ІНО, невичерпного колодязя цитат і знань, Миколи Ко-стевича. Всі страшенно обурювалися цим, висміювали Бориса на всіх перехрестях, але Микитчук з притаманною йому упертістю, після першого виступу на дискусійному вечорі, де він ганебно провалився із своїм учнівським багажем, другого ж дня заніс до редакції статтю... і диво! Ту статтю Липовецький прийняв і негайно надрукував.
Це було тим більше давно, що Микитчук був на ножах із Липовецьким. Борис не помирився в "Плузі" за те, що йому весь час давали по носі, вбивали його намагання висунутися найвище за всіх, запосісти місце Танцюри, місце присяжного критика. Він перейшов до "Гарту" й перетягнув із собою ще деяких, між іншими, Волинця й Побережця.
І ще не ясно було Тарасові в цих темних хащах дискусії, в яку він нагло впав, мов муха в мед, — чи Липовецький підтримує "папашу", проти якого, власне, й спрямований був похід Миколи Костевича та його однодумців?
Здавалось би так, а отже ні! Так принаймні, відчував Тарас:
Европа, чи просвіта? Вчитися світової літаратури й мови, чи не вчитися? Сприймати європейську культуру, чи відгороджуватися?
Ну, це вже!., прости Господи... Хто каже, що ні? Ясно, які можуть бути дві думки, про що сперечатися?
Або ще нісенітніше: графоманство, чи висока кваліфікація, здобута наполегливою працею?
А отже, сперечалися, писали сотні статтей, дотинали веселими й образливими дотепами одні одних, засипали наліпками: переверзіянщина, воронщина і ще щось таке... Щ слова та ще якісь рогаті раппи, напостовці, форсоци, пролітфронти, — набирали значення страшної лайки. "Нова Генерація" ставала "новою деґенерацією", Полторацький — Полторадурацьким...
Ішов бій за початківця, за нього, Тараса.
Хоч Микитчук був таким самим початківцем, він, із властивим йому нахабством, натягнув машкару поважного метра й говорив задавачно, чванно про корисну утилітарну функцію пролетарського мистецтва й літератури, як знаряддя розвитку суспільної думки. Він втягнув у свою мову силу чужоземних слів, думаючи прикрити ними своє убоз-ство. Тарас скоро не захотів читати отакого нагромадження, як "моністичний стиль, як єдність ідеологічної художньої творчої методи та оформлення...*
Це так було далеко від тої втіхи, яку давало Тарасові мистецтво! Зовсім не треба бути начиненим незрозумілими слівцями, щоб його відчувати.
Душа його ненавиділа сірість і нудоту звичайносте, по-всякденности. Абсолютно не терпіла трафарету, повторно-сти. Жадала чудного, казкового.
Власне, в кожній душі це закладено, але в його — гіпертрофічно. В чудесному світі книжки він напивався, мов у цілющому джерелі, й тамував згагу до чуда. Книжка для нього сама вже була чудом, бо вона часто показувала той самий світ, що й він бачив, але через якісь несподівані призми. І що більше чуда, індивідуальної неповторності! було в книжці, тієї невловимої ароматичнонти, то більше розкошувала душа.
Так змалку навчився він розпізнавати талановиті книжки від сміття, що лежить у друкованих рядках. Якщо книжка заводить у інший світ, — вона хороша.
І з нього досить було цього критерію. Щодалі, він усе більше не хотів читати возів задрукованого паперу, повного цих нікчемних, смішних, словесних боїв.
Його поривала геніяльна стихійність і неутерта логіка блискучих памфлетів отого буревійного Хвильового з крилатими бровами. Хвильовий умів заводити в інший, фантастичний світ; Хвильовий бачив його по-своему і несамовито сміливо рушив у бій проти піґмеїв, що навратилися залити все довкола, а самі не вміли нічого іншого, як малпувати московські зразки. Геть від товстозадої міщанки, задри-панки-Москви, — чи може бути коротше й різкіше?
Хвильовий ударив на сполох на всю Україну, а в їх місті, як вірний, непомильний дзвін, озвався їх унікальний, неповторний, енциклопедичний Микола Костевич.
Тарас же захоплювався одними, а себе почував отим самим неуком, проти якого вони пустили свої огненні стріли. Так, він не знає чужих мов, не мас літературної підготовки, не знає клясиків світової літератури — і лізе в письменники.
Чи винен він, що ніхто не керував його читанням? Серед книжок він виріс, але що з того? При тій жадобі до читання, яка була в нього з дитинства, він міг би усе перечитати, усіх клясиків, якби був хто коло нього і не вважав цю пристрасть за виграшку. А на що пішов запал цієї пристрасти? Скільки він перечитав "Хуторських придабашок веселих бабів Палажок" та "Сім кіп гречаної вовни*..., замість клясичної літератури! Читав, що бачив, а тепер бореться із злиднями і не мас змоги дозволити собі розкіш читання, крім обов'язкового мінімуму.
Чого ж вони так чванливо й так глумливо ставляться до цих виходців із низів, які ще й того не читали, що він? Щойно тепер вони могли б правильно поставити своє ознайомлення із літературою, коли б були за спиною "пан і мам".
Йому в тисячу раз симпатичніший і рідніший Пилипенко, який усім цим неукам і початківцям хоче стати за тата й маму, який вишукує, підбадьорює, сприяє ростові отаких, як він. Де ж візьмуться відразу ці рафіновані, коли до них, Тарасів, будуть з такою погордою ставитись?
Але тоді й Липовецький разом із Пилипенком? Це вже Тарасові щось не по духу...
Так борсався Тарас між одними й другими. Захоплювався одними, а сам був у таборі других.
II,
З'явилися нові люди, але не всі з'їхалися. Так, не приїхав Серафим Кармеліта. Його не було в місті й голосу про себе не подавав він. Лежав йому якийсь лист, його тут може кому й бракує, а може хто й сумує за ним... Та його нема. *
Після літніх вакацій Неля здалася Тарасові ще кращою, ще більше нагадувала вона йому якусь грецьку античну голівку. Вона засмагла, лискуче волосся зробилося чомусь біліше, сині очі ще синіші. Вона й Килина радо зустрічалися з Тарасом, любили згадувати про Килинин "пекельно-геніяльний плян" і лютежський ліс.
І ні слова про листи.
Тарас був лицарсько-приятельський, завжди охоче відгукувався на всілякі задуми й починання, "виходи в світ", "пекельно-геніяльні пляни", — але без тіні залицяння. Неля те достойно оцінила й залюбки забігала до Тараса сама, із ним верталася додому і після вечірок вони ще довго не заходили до кубучу.
Вони завжди мали про що говорити, мали довір'я одне до одного й не спиняв їх страх чи сором висловлювати ті думки, які раптом родилися й вражали. Вони, як уміли, тягли й розсотовували нитки, які випускало життя.
Цієї осени в місті було багато літературних вечорів і кожен вечір неминуче зводився до літературної дискусії, що ще весною вибухла і тепер не вщухала, — як не на літературних вечорах, то десь на сторінках преси.
Виходили вони, початківці, з таких дискусій, начинені найрізнороднішими ідеями. І мусіли те все переварювати, застосовувати до себе. Як звичайно, найбільше враження робив Микола Костевич, кожного, вони до нього міряли й такого другого не знаходили.
Крім того, вони завзято відвідували гукус, — гурток культури українського слова, — заснований при інституті. То був напівсемінар, напівтовариство, напів наукова інституція. Члени його зобов'язувалися стежити за чистотою своєї мови, листувалися з дописувачами своїх місцевостей, які за анкетами надсилали мовний матеріял, розширювали лексику, особливо в спеціяльних галузях, а для цього робили переклади з чужих мов.
Членом гукусу був також і Микола Костевич. Заради цього до гукусу припливло багато закоханої в нього молоді. А хто ним не захоплювався? Він же навіть, як викладає стару українську літературу, то починаєш нею цікавитися, як найновішим перекладним романом.
Одного разу, вертаючись із засідання ту куса, Тарас і Неля не могли не постояти й не подивитися на безконечний ряд електричних вогнів^ що велетенським разком намиста оперезав місто. П