— Так він же сказав мені, що це харчі для дітей! Масло! — Котрий? — Отой, що побіг ліворуч... — Гнат сумлінно переказував усі відповіді німцеві і навіть прочитав, що написано в листівці. Що робити з вражою бабою? Брати її на авто й здати при виїзді з мосту? Не годиться возити брудних обдертих тубільців, Гнат кривиться…
Отже, дурну бабу, що злакомилася на масло для дітей, пускають, а Гнат несподівано зробився героєм, вірним прислужником німецького орла. Гер Пабст навіть забрав його в коло своїх приятелів і відрекомендував, як найкращого свого друга, що прекрасно зміг би мати якусь посаду…
Одну листівку Гнат все ж якось затиснув і заховав у кишені. Значить, є якийсь зв’язок і треба не спати…
IV.
Осяяна численними успіхами, сама до себе чарівно всміхаючись, ішла Галина вулицею й раптом чомусь їй спала на думку Валя Ступина. Давно її не видко ніде. Може де виїхала? Така жалюгідна приходила останній раз, така голодна. Без роботи. Галина має добре серце, шкода її стало. Нагодувала, просила заглядати. Може вона з гордости більш не показується? Треба її відвідати. І навіть ось у цю хвилину, має якраз вільний час.
Галина не раз обіцяла зайти до Валі, але ще ніколи не була в неї. Химерна вона. Ніколи не знаєш, чи розкотиться веселим сміхом, чи вибухне жовчною іронією. А втім, вона дуже самотня. Такою жалюгідною, як останній раз, Галина ніколи її ще й не бачила.
— Зайду! — сказала сама до себе.
Вона вже мимоволі вибирала навіть, що можна говорити Валі, а що ні.
Не варт їй розказувати, що, нарешті, знайшла Галина людину на свій смак. Ще позаздрить. Але хай що хотять про німців кажуть, — їйбогу, він дуже милий, цей фон дер Ванкен. Як делікатно приносить він свої подаруночки. Принесе, покладе, й забуде. Розгортаєш, а там десяток яєць, півкіла масла. А що він культурна дуже людина, то з ним завжди знайдеться про що розмовляти. Це навіть Валі цікаво буде послухати, його товариші, лікарі, здивовані високою моральністю нашої молоді, як це виявляє медогляд завербованих. Вони приготувалися, після тих всіх розмов про деморалізацію в більшовиків, до богзна-чого, а наша молодь без порівнання моральніша, ніж французька та й німецька.
Галина з того горда. Ще невідмінно розкаже, як вражені німці талановитістю наших людей у німецькій промисловості. Ї хні стоять ціле життя на одній операції, а наш за два місяці може весь процес освоїти й уже показує високі норми. Фон дер Ванкен пояснює це тим, що це все діти кохання, а не шлюбів з економічних розрахунків. Тільки що дуже малокультурні ці українці…
Непомітно місточок Галининих думок перекидається на той берег, з якого вона вже каже про українців "вони". Так, певно, вона вже перейшла в фольксдойчі. Її бабка з дому баронів… Дядя в Ляйпціґу свою фабрику має… І от мало-мало не проговорилася уявно перед Валею, — цього ж не треба говорити. Інша річ, у Рейнгардтів, то свої люди, вони вже так само дістали документи.
Галина приблизно так підготувалася, перебрала, що говориться, а що ні, і підступила до тих дверей, де, здається, живе Валя. Ще в останню хвилину спав їй на думку брат, — єдиний клопіт на безбережному полі успіхів. Запропонували йому за ріст, білявість і блакитні очі піти до поліції, як не хоче на роботу до Німеччини (це ще поки вони не були фольксдойчами). Брат згодився. А вони, замість поліції, забрали його до німецьких есесів, Галина дуже боїться за нього. Ї х же, цих найкращих юнаків, напувають і посилають розстрілювати жидів, вішати саботажників. Якби не фон дер Ванкен, Галина ніколи й не знала б цього. Шкода, молодий хлопець, він там морально пропаде. Так би хотілося з Валею поділитися цією журбою, але…
Відчинив Галині чоловік. Сусід, мабуть. — Заходьте!
— Чи дома Валя? — Прошу, прошу!
Чоловік люб'язно пропускає Галину вперед, показує дорогу, Галина заходить. В кімнаті чомусь повно людей. Спочатку Галина бачить на канапі дві жінки, потім молодого чоловіка. Якась бабуся. І за столом… два гестапівці. Вони навіть не звернули уваги на новоприбулу, продовжують собі свою роботу. Вони переглядають книжки й папери на етажерці.
— Я не сюди прийшла? — запитливо озирнулася довкола Галина.
— Безумовно, сюди! — люб'язно відповів той, що відчиняв їй. — Чи можна знати ваше прізвище?
— Полтавченко…
— А чи можете ви сказати, в якій справі ви до Валі?
— Я?.. Я без справи… одвідати… — бліднучи, пролепетала Галина.
— Ага! То прошу сідати ось тут.
— Як нема її, то чого ж я буду сідати? — Галина рішучо не має ніякої охоти тут зоставатися. Вона рушає до дверей, але чоловік гостинно перегородив їй дорогу.
— Почекайте, вона може прийде. Вона ж умовилася з вами?
Чоловік навдивовижу ввічливий. Він підставив їй стільця, бо на канапі вже нема місця, але Галина не сідає.
— Мені пора на роботу. Я працюю в редакції, мене чекають… Я зайшла випадково, по дорозі, на хвилину. Що ви від мене хочете?
Ввічливість злетіла, під нею сухість.
— Ви нікуди не підете звідси. І робіть, що вам наказують. Ви — заарештована.
Тоді Галина сіла й почала плакати. Чого це вона опинилася в цім мешканні, у цій гестапівській засідці, яка лиха година її сюди понесла? Це ж ясніше ясного, що всі вони, Галина й оці зовсім незнайомі люди, зв’язані із долею Валі. Але чому її самої тут нема?
Кругом темна ніч загадки. Та тепер уже все пропало. Плач, не плач, звідси не випускають.
Довго так сидить Галина, пробує звернути на себе увагу тих, але вони навіть не чують. Вони чогось шукають. На деякі книжки й газети не звертають уваги, а деякі перегортають, сторінку за сторінкою. Роботи в них дуже багато. Виймають шухляди із стола, дивляться, чи там нема подвійного дна, чи нема де якого тайника. Чи в стінах нема якої порожнини? Потім попросили гостей встати, оглянули канапу. Що ж вона наробила, ця Валя, і де вона сама?
— Чи можна нам розмовляти?
— Можна.
Ці люди — сусіди, гості сусідів. Всіх, хто в це мешкання стукає, всіх просять сюди. Сусіди не можуть піти навіть до своєї кімнати, щоб узяти шматок хліба. Ну, але ж колись цьому кінець буде?
Не кінець, воно ще тільки починається. Кожного з них підкликають до столу й докладно списують дані. Тоді підсувають купку фотографій й питають: кого ви тут знаєте?
І ця робота доходить вже до кінця, а господині нема! Вже сутеніє, вже, нарешті, Галина звільниться. Її дані настільки ясні й самі собою зрозумілі, що ці не посміють її затримати, випустять. А її, замість цього, посадили разом із усіма спійманими в авто і повезли в темну ніч. В кімнаті ж зосталася тільки засідка, що має впіймати цієї ночі ще й Валентину Ступину, або може кого іншого.
V.
Валя Ступина у смертельній муці борсається по місті. Куди піти? Де дітися? Де сховатися?
Настав її судний день.
Хоч вона готувала себе до цього, чекала щохвилини цього в своїй грі із смертю, може й жадала побачити її увіч, щоб заглушити страшну душевну пустку, хоч у цій грі були моменти насолоди й перемог, але от, коли воно прийшло, — тваринний страх опанував її, "Вони вже в вас", — так сказав їй хлопчик, назустріч висланий.
— "Увечорі на розі Степанівської Калашніков чекатиме, як смеркне".
Цей час до вечора мусить вона десь перебути.
І може в ту саму хвилину, як Галину потягло відвідати її, в цю саму хвилину з тайників підсвідомости у напрузі шукання, виринула Валі одна адреса. Колись давно Галина мельки згадувала, що в неї є на Шулявці тітка. Тоді навіть не почула цього добре Валя, а тепер от точну адресу згадала. Якщо вона сховається там, ніхто в світі не додумається, де її шукати. Вона ж ніколи не була там, не знає тітки, тітка не знає її.
Де береться сила, де береться винахідливість, де береться певність рухів? У незнайоме мешкання сміливо заходить усміхнена Валя. Вона здивована.
— Добридень! А що, ще не приходила Галина?
Тітка, — напевно це тітка, стара жінка, — здивована не менше.
— А вона казала, що прийде?
— Так, ми умовилися, що зустрінемося у вас і підемо погуляємо. Я думала, що вона вже тут!
— Дуже шкода, що не застали. Але як казала, то, мабуть, скоро буде.
— Чи можна почекати мені?
— Та прошу! Посидьте собі, ось альбом, подивіться собі журнали…
Але сили Валю кидають. Вона от-от упаде. Боже, десять хвилин полежати!
— Даруйте мені, — вибачливо просить Валя. — Але в мене чогось так розболілася голова. Можна мені прийняти аспірини й трохи полежати?
— Та прошу! — ще здивованіше відказала тітка. — Може якраз і Галя надійде.
Галя, звичайно, не прийшла, але за пів години без стуку увійшли гестапівці. Пташка далеко не втікла.
VI.
Діяльність кербуда не обмежується тільки тим, щоб доглядати каналізацію, заощаджувати воду та постачати людський контингент. Кербуд покликаний ще й стежити за моральністю своїх мешканців, особливо жінок.
Моральність київських жінок абсолютно обходить німецьку цивільну владу. В місті відкрито три важливих заклади упорядкованого, цивілізованого світу — три будинки розпусти з вивіскою "Нур фюр дойче". Добирати до нього відповідний штат — нелегка справа. Хоч які спокусливі умови праці, — ця невихована розпущена совєтська молодь воліє щодня брати шлюб і розвід, воліє мати дітей-безбатченків, а комфортабельним закладом гидує. Одній миловидній жіночці з трьома дітьми запропоновано було розкішну пайку і прекрасну платню за те, що вона відробить два дні на тиждень. І вона відмовилась! Доводиться, при вербуванні до райху, вишукувати найкращих і комплектувати штат закладів. Але вони тікають звідти. Цими днями три пробувало втікти, то розстріляли тих, що їх пустили.
У зв’язку з цим наказано… Лікарням: коли приходить яка й заявляє, що хотіла б не мати дитини, а батько тієї дитини — німець, — ставити в пашпорті штамп "повія". Кербудам: наглядати за мешканцями; як десь дуже часто веселяться, частенько туди заглядають військові, — кербуди повинні про те знати. Після таких кількох вечорів кличе домоуправа свою мешканку, за столом сидить німець (може той самий, що розважався?) і чемненько просить покласти на стіл пашпорта. В ньому ставить штамп "повія". І так готуються кадри до цивілізованого закладу.
Мирон у тому щасливому становищі, що має дуже цікавого двірника. Двірник його все знає. Він завжди на вулиці, а як ні, то хоч у вікно дивиться. От стоять два мешканці серед двору, десь догори дивляться, а двірник із жінкою радяться.
— Це вони, певно, на літака задивилися… Чогось сьогодні розліталися… — догадується жінка.
— Та ні, вони роздивляються, як би електрику вкрасти, щоб не видно було проводу…
— Як же ти знаєш?
— Хіба ти не бачиш, як вони руками махають?
Ще ніхто не знає, що колишній совєтський активіст, технік хлібопечення Помазанов, уже висвятився на священика, бо він те тримає у великому секреті.