— Чи не завеликий тягар взяли на свої плечі?
— Тим більший Іспит пройдуть, — суворо сказав Сонцезір.
А Космослав тим часом вів далі натхненну імпровізацію:
— Я зруйную Простір і диференціюю його на першочастки Матерії. Виникне Час.
До Космослава повільно, але впевнено підійшов Віора — спокійний, вольовий. Він став біля товариша і, оглянувши друзів, сказав:
— Я згуртую Матерію в Центральну Зірку. Я дам їй програму розвитку з необмеженим вибором можли-востей.
— А потім, — підхопив Космослав, — ми сформуємо навколо Зірки планети. Виникне обмін між центром і периферією. Тільки на такому принципі може існувати стабільний світ.
— А я, — сміливо заявила Мирослава, наблизившись до двох юних творців, — встановлю гармонію Сис-теми. Краса необхідна, починаючи з першооснови творення. Інакше згодом обов’язково наступить розлад, руй-нування, хаос.
— Минуть мільярди років, — продзвенів голос Пломеня, і його бліде обличчя осяялось внутрішнім вог-нем, — сформується кора планет. Виникнуть океани — водяні, вуглеводні, кварцові, свинцеві. Почнуться реак-ції ускладнення. Я прослідкую можливий хід тих реакцій до безмежності. Я врахую досвід попередніх цивілізацій і внесу додатки в програму розвитку живого світу.
— Я створю прекрасні рослини і квіти, — замріяно сказала Горлиця. — Серед них не буде хижих, отруй-них і потворних. Вони будуть лише прикрашати і очищати планету. Вони дадуть чудові плоди для майбутніх поколінь розумних істот. Квіти будуть не лише давати плоди для живлення, не лише радувати істот ароматами, — вони будуть ще й співати, вони будуть звучати.
— Чудові мої, — прошепотіла Зірниця. — Вони зроблять все, я вірю.
Біля групи на підвищенні з’явилася Хвиля — скромна, соромлива. Вона оглянула приміщення аудиторії, ніби шукала, куди докласти рук, і заявила:
— Я зроблю так, щоб на планеті не виникало потворних істот. Хай вони будуть не лише доцільні, а й красиві. Хай вони швидко пройдуть еволюційний шлях і досягнуть рівня Розуму. І хай вони не плутаються в численних лабіринтах передісторичних кривавих епох, а впевнено йдуть до Світла, яке земна цивілізація знай-шла після неймовірних страждань і пошуків.
— Чи не занадто вони бажають полегшити шлях для своїх створінь? — замислено запитала Зірниця. — Що їх спонукає?
— Співчуття, — сказав Сонцезір. — Це закономірно. Гадаю, що так і треба. Не слід, щоб кожен виток повторював попередній. Інакше Еволюція перетвориться на пародію — якесь кошмарне замкнуте коло. Я розу-мію їх і схвалюю.
— Згодна з тобою, — сказала Велика Матір.
Тим часом до "гри" приєднався наймолодший — Ясноцвіт. Він ніби весь променів від радості, його по-гляд проникав десь у Безмежність, наче намагався побачити тих ненароджених прекрасних істот.
— Я дам нашим молодшим Братам розуміння Великої Єдності, — сказав Ясноцвіт. — Хай вони знають і відчувають свою нерозривність з Природою, з Космосом, хай вони прагнуть до великого об’єднання на Шляху Безмежності.
— А я віддам їм серце своє, — відважно підхопила Зоря, тримаючись за руку свого друга. — Хай воно веде їх на подвиг і самозречення. Хай воно налає в їх грудях вічним полум’ям, хай у темні ночі історії попере-джує їх проти помилок і злочинів.
— А потім, — радісно додав Ясноцвіт, — ми будемо зустрічати Братів наших з далеких мандрів по Без-межжю. І де будуть творці, а де створені? Все об’єднається, все буде в гармонії, в єдиному вселенському акорді. Бо нема у Безмежжі нічого поза єдністю. І ті, що йдуть попереду, на вершинах Буття, і ті, що повзають у мороці неуцтва та багні первісних світів, — ланки Єдиного Життя.
— Хвала Життю! — урочисто підхопив Космослав.
— Хвала Любові! — зворушено скрикнула Зоря.
І в просторі полилися дзвінкі юнацькі голоси:
— Хвала Єдності!
— Хвала Гармонії!
— Хвала Безмежності!
Сонцезір вимкнув екран. Його і Велику Матір огорнула тиша. Вони дивилися одне одному в очі, ніби чи-тали ті таємні думки. Першою озвалася Зірниця.
— Ти не даремно жив на Землі, Сонцезоре, — сказала вона. Він заперечливо хитнув головою.
— Знаю, — лагідно додала Велика Матір. — Похвала не для тебе. Але в них я бачу твоє серце. Великий Іспит можна призначити.
— Який саме? — насторожено запитав Учитель. Вона сумно зітхнула.
— Ти сам знаєш. Вони вибрали свій шлях. Найважчий. Вони бажають творення і усвідомлюють відпові-дальність такої місії. Хай покажуть своє право.
— Ти хочеш сказати… — Сонцезір не закінчив фрази, ніби боячись того, що мало статися.
— Так, — рішуче заявила Велика Матір. — Нам важко це робити, але закон Еволюції непорушний. Вони повинні пройти Іспит Перший. Найтяжчий. Хай доведуть, що вони справжні Люди.
Сонцезір помовчав. Подумав. Його рука і рука Великої Матері зустрілися в гарячому потиску.
— Я згоден, — важко сказав він.
УДАР
Зменшується в оптичних отворах космольота Земля.
Тане в чорній оксамитній глибині.
Наливаються могутньою силою полум’яні зірки. Створюють а багатоцвітних діамантів незміряну сферу — казкову, неповторну.
Вісім — у Космосі. З ними Учитель.
Куди вони летять? Що з ними буде?
Ніхто не знає. Велика Матір і Сонцезір призначили Іспит на Людину. Де він відбудеться? Коли?
Учитель сказав, що перед Іспитом бажано загартуватись, побувати на інших планетах, "вдихнути", як він висловився, величі Космосу.
І ось вони летять.
Учбовий космоліт "Райдуга" впевнено пронизує простір, прямує до пояса зовнішніх планет. Учні з’юр-мились біля оптичних отворів, мовчать, поринули в Безмежність.
Кожен відчуває її по-своєму, неповторно.
Космославу здається, що це не корабель, а сам він стрілою проноситься мимо планет і зірок. Що там, за сріблистими скупченнями? Нові тайни! І їх відкриє він, Космослав! Неодмінно він! І побудує з тих скупчень нові Світи, нові Системи, як мріяв про це колись великий філософ Кант.
"Дайте мені матерію, і я покажу, як з неї утвориться світ!" Які горді слова!
Таким хоче бути Космослав! Вш дасть матерії нові закони, нові форми, а товариші будуть свідками і по-мічниками того гігантського творення.
А Мирослава — мовчазна подруга його — дивиться на сліпучу блакитну зірку. Вона думає, а може, й не думає. Чим можна назвати невловимі промені свідомості, які тчуть у химерних поєднаннях чисті юнацькі ба-жання? Хто там, біля яскравого світила? Які вони? Чим живуть — боротьбою, любов’ю, стражданням? Які думки долинають від них крізь простір Світобудови? Мирослава прислухається, чи не зазвучить серце, чи не від-творить послання розуму в зрозумілі слова.
Заглибився у простір Пломінь, очі його не бачать ні зірок, ні туманностей. Він, певне, охопив свідомістю всю велич Космосу, хоче збагнути його єдність. У зіницях мерехтять промені, вуста щось шепочуть.
А Горлиця захоплено творить вірші. Учитель чує ЇЇ тихий голос, який промовляє чіткі рядки:
— Сталось так, що споконвіку, зроду
Світ, в якому, друзі, ми живем,
Зашифрований Творцем Природи
Ієрогліфами зоряних систем.
Та фату таємну відкриває
Атомно-космічна дивина,
І Людини Розум вже читає
Древньої легенди письмена.
То переказ давній про Вітця
І про Сина, що пішов із дому,
А тепер блукає без кінця
По стежинах Світу незнайомих.
Горлиця замовкла, задумалась. Потім знову вихопила з кишені куртки олівець і заходилася виводити на шматку паперу поспішні рядки.
Сонцезір з ніжністю подумав про Горлицю. Вона намагається поєднати в синтезі легенди і науку, минуле і грядуще, збагнути плин Еволюції як нерозривний ланцюг Буття. Навіть на поетичний процес благотворно діє прекрасний Космос.
Дружньо сяють зірки.
Зеленкуватою кулькою відпливає в безмір Земля.
Мерехтять на виступах космольота промені далекого Сонця.
І невідомо, хто летить: апарат чи ті, хто в ньому? Зосереджений трудар Віора, сповнена творчої енергії Хвиля, з’єднані в одне серце Ясноцвіт і Зоря — наймолодші, але, може, наймудріші учні Сонцезора!
Радісно і тривожно Учителю.
Він бачить те, чого не бачать вони.
Він готує власними руками найтяжче для тих, хто є його серцем і совістю, його надією і життям.
Тривога від минулого, атавістичного. А може, від співчуття? Від знання важкого шляху, який ним уже пройдений?
Хай! Це необхідний етап. Пташенята вилітають з гнізда! Хай тренують крила і волю. Без цього — шлях у Безмежність закритий.
Пропливає вдалині Марс. Гіпнотизує його червоний вогник, завихрює навколо себе думки.
Скільки таємниці тримала і тримає в собі ця планета — найближчий сусід Землі? Вже давно відвідали космонавти його пустельну поверхню, наочно переконалися в наявності життя на старій планеті. Відкрили за-сипані, але ще де-не-де функціонуючі канали, підземні міста, оазиси. Проникли в штучні супутники Фобос і Деймос, які були гігантськими космічними музеями.
Багато зрозуміли вчені Землі. Але ще більше не розгадано. Де вони — жителі Марса? Чому покинута планета? Чому пісок засипає грандіозні споруди, які не під силу навіть науці Землі? Невже при такому потенці-алі не змогли марсіани запобігти якомусь космічному лиху?
А може, й не було ніякого лиха. Може, відбувся якийсь еволюційний процес якісного переходу вищого життя на новий просторово-часовий рівень. Вони живуть, пізнаючи нові глибини Матерії, які ще недосяжні для нас.
Хто знає?
Мовчить Космос. Посилає з далини вогні зірок-маяків, як сигнали Розуму — безсмертного, невтомного, вічно діючого.
Трохи відпочинку, праці біля автоматів.
І знову учні разом з Учителем спостерігають за плином зоряної ріки.
Автомати впевнено ведуть космоліт серед небезпечних астероїдних потоків. Блискучі брили пролітають десь далеко, не загрожуючи людям.
І вже ось, зовсім недалеко, гігант системи Сонця — Юпітер.
Гравітаційні прилади відзначили його тяжіння. В передніх отворах з’явилася, почала збільшуватись мо-торошно-зеленкувата куля, прорізана могутніми пасмами ураганів.
На тлі планети рухались невеличкі кульки супутників. Здавалося, ніби велетень Юпітер грався, як цирко-вий фокусник, тією численною зграєю підвладних йому планеток. Вони поривались у Безмежність, намагалися вирватись із страшного полону, а він самовдоволено посміхався, незначним зусиллям тяжіння повертаючи в царство своє неслухняних дітей.
"Райдуга" попрямувала до однієї з планеток-супутників. Космослав підійшов до пульта, провів розраху-нки, звірився з картою.
— Ганімед? — запитав він Учителя.
Сонцезір ствердно хитнув головою.
— Чому саме сюди? — поцікавився Пломінь.
— Вам доведеться бувати в далеких світах.