Вогняний вершник

ВОГНЯНИЙ ВЕРШНИК

Повість-феєрія

У Гніздо Материнське вертається Птах

З чужинецького вирію, з дальніх доріг…

Він лишив тільки втому в південних краях,

А надію приніс на знайомий поріг…

Перельоти, спочинки, і хмари, й моря —

То все лише стежина за обрій, у даль,

А у серці палає, горить — не згоря

Понадземна самотність, пташина печаль…

Десь у темнім просторі мовчазні ключі

Попідзоряних птахів долають глибінь,

Чути поклик лелечий із неба вночі,

Проплива від крила небувалого тінь.

Побратими, наш путь до святого Гнізда

З чужинецького вирію, з диких пустель,

Хай пливе наша втома, як в море вода,

Скоро вчуємо поклик від Рідних Осель.

Заклекочуть лелеки з Празоряних Хат

І зберуться кільцем на блакитний моріг,

Бо ж вернувсь довгожданий і зморений брат

Із таких безконечних, смертельних доріг…

Я побудую фортецю в серці Людини

А. СЕНТ-ЕКЗЮПЕРІ

Замість прологу

Все минає. Все забувається. Найтяжче горе притуплюється. Життя покриває своїм оптимізмом сум смерті.

Нові покоління. Нові думи. Нові прагнення.

Чи нові вони?

Той самий потік, лише інші береги. І завдання те саме — донести свої води до Моря Істини.

Саме тому я пишу ці рядки. Бо давнє, здавалося б, забуте, припорошене пилом років, не забулося, повернулося назад. Ба ні, не назад, а вперед. І це ще страшніше.

Страшно чи радісно? Хто скаже? Я ще не вирішив. Мозок жахається чомусь, а серце стискується солодко й радісно. Важко розібратися. Вічний антагонізм між інтелектом і серцем. Як його уникнути?

Розум говорить, що це неможливо, ірраціонально, абсурдно. А серце співає пісню радості і лагідно кепкує над тугодумним інтелектом. Коли над обрієм сходить сонце — квітка не роздумує, вона в екстазі п’є променистий материнський дарунок, щоб зростити плід. Навіщо ж роздумування, сумніви? Інерція віків? В’язниця догматів?

"Будь хоч раз у житті квіткою, котра беззастережно прагне сонячного нектару, — шепоче душа. — Будь…"

Напишу все, як було. Хтось скептично мовить: казка, легенда, містерія. То й що? Хай буде містерія. Зрештою, все життя — велична містерія духу. Комусь вигадка, а мені — повсякденна реальність. І не лише мені, а й вірній супутниці, любій дружиш Наді. Вона теж повірила в небувале і відважилася на мужній вчинок. Хто нас осудить? Хто має право?

Іноді з підсвідомості пливе єхидний шепіт: божевілля, марення, гіпертрофація втомленого мозку. Але чому, звідки? Ми ж довгі роки майже не згадували минулого. Воно затьмарилося, вкрилося імлою часу. І зненацька вибухнуло, як міна сповільненої дії. Психологи чи психіатри охоче пояснять і це. Скажуть: накопичення непомітних, підсвідомих думок, що тамувалися могутнішими враженнями, відтискувалися в глиб душі. А потім — нова якість, пробуджена сильним фактором…

Ну що ж! Хай пояснюють. Все можна пояснити якоюсь гіпотезою, припущенням, теорією. Кожен творить світ на свій смак і уподобання. А я напишу так, як воно сталося. Не тепер, то колись мої нотатки схвилюють серця дослідників, котрі зуміють не лише аналізувати, а й захоплюватися.

Друже, ти, що читатимеш оці нотатки! Якщо ти літня людина, то ще, мабуть, пам’ятаєш космічну трагедію Віоли. Віоли й Віктора, який ринувся рятувати її. Свого часу про них багато говорили, писали і навіть співали пісні. Потім з’явилися нові герої, нові тривоги. Лише в Пантеоні Безсмертя залишився величний пам’ятник — дві прекрасні постаті, що прагнуть до неба. Віола, ніби чайка морська, поривається в безмірність дивокола, а Віктор прагне догнати її і ніяк не може торкнутися пасма серпанку, що в’ється в просторі. До скульптури творці додали чудовий світловий ефект: рубіновий вогонь опромінює постаті, і здається, що вони вічно горять у полум’ї подвигу. Горять і не згоряють…

З того часу минуло понад двадцять літ. Нові космічні польоти, запаморочливі відкриття, сміливі дослідження, успіхи й невдачі.

Надійка, подруга Віоли, стала моєю дружиною. І завжди між нами, поруч з нами стояла вона. Неіснуюча, проте реальніша за живих людей. Ми майже ніколи не говорили про неї. Та коли при нічному чергуванні в обсерваторії розсувалося склепіння над телескопом, і в наші очі хлюпали іскристі хвилі далеких світів, ми мовчазно перезиралися і відчували: Віола поруч…

Згодом народилася донька. Ми нарекли її Віолою. Як же інакше ми могли б її назвати! А потім почалося чаклунство, іншого слова я не підберу. Донька підростала, оволодівала нашою увагою, серцями, ми вже навіть не могли помислити, що коли-небудь її не було біля нас. І ось тоді, коли їй виповнилося шість чи сім років, я вже не згадаю точно, нам зненацька здалося, що очима нашої дитини на нас дивиться Віола. Погляд, інтонації голосу, навіть подих… І ще щось невловиме…

Ми дивувалися. Тривожно перезиралися, читали думки одне одного, проте мовчали. І я, і дружина чогось боялися.

Минув ще один рік. Праця, турботи… А поміж ними — радощі виховання нової істоти, котра завітала до нас у гості з таємничого дивокола. Саме так я відчував цю чаклунську появу: не тривіальний факт народження ще одного вузлика життя з материнського лона, а казковий приліт якогось жар-птаха під нашу земну стріху, і ми повинні дати йому притулок, зігріти, допомогти оволодіти майстерністю подолання життєвих водокрутів.

Віола дивилася нам у душі глибоким поглядом, мовби жадала зруйнувати наше тривожне мовчання. Чи мені лише так здавалося?

Зрештою я відважився. Відбулася тривала, відверта розмова, в якій вияснилося, що ми з Надійкою упродовж кількох років мислимо і відчуваємо тотожно. Ми вирішили перевірити свої інтуїтивні передчуття: одного дня повезли восьмирічну Віолу в Пантеон Безсмертя. Вона весело щебетала, розглядаючи постаті геніальних людей та славетних героїв, вимагала пояснень. Я коротко розповідав про тяжкі й дивовижні шляхи шукачів та подвижників, які в густючих джунглях історії прокладали для людства надійні стежки до осмисленого прийдешнього, до оволодіння зоряною безмірністю. Очі доньки то спалахували іскрами захоплення й щастя, то вкривалися імлою смутку.

Нарешті ми опинилися перед скульптурою Віоли й Віктора. І я відчував, що тривога недарма гризла наші серця. Личко доньки якось дивно загострилося, очі сповнилися блакитним сяйвом. Вона незмигно дивилася на постать космонавта, щось тихенько шепочучи. Потім пригорнулася до мене, взяла за руку. її пальчики тремтіли.

— Віктор, — сказала вона. — Це Віктор…

— Звідки ти знаєш? — пошепки запитав я. — Звідки?

Надійка зблідла. Віола, наморщивши лоба, переводила погляд із скульптури на мене.

— Не знаю, татку… Не знаю… Він — мій друг. Такий близький-близький. І рідний. А звати його Віктором. А ось — вгорі, над ним — я. Татку, це я…

Я взяв її за руку, мовчки повів до виходу. Надійка, пригортаючись до мого плеча, не промовляла й слова. Я несміливо глянув на неї збоку, в очах дружини блищали сльози. А Віола невдоволено запитувала:

— Татку, чому ти вивів мене звідти? Мені так гарно було дивитися на Віктора… і на себе… Ти не знаєш, чому я там?

— Ти маленька, а там — велика, доросла дівчина, — невміло намагався я в чомусь переконати доньку. — Вона жила більше двадцяти років тому. Вона загинула. Як це можеш бути ти?

— Не знаю, — вперто мовила Віола. — То я… Ти розкажи мені про неї. І про Віктора. Добре?

— Добре, добре, — заспокоїв я її. — Ми тобі розповімо про все.

Ми завітали до магазину іграшок, щоб відвернути увагу доньки від Пантеону Безсмертя. Пізніше дивилися цікавий телевізійний фільм про подорож на Марс. А ввечері, коли Віола заснула, ми з дружиною зачинилися в кабінеті.

— Іване, — пошепки мовила вона. — Як це може бути? Якась фантасмагорія…

— Ти жадаєш від мене наукових пояснень? — зітхнув я. — Що вони нам дадуть? Не поможе ні метафізика, ні діалектика, ні містика. Ясно одне: Віола повернулася…

— А може, ми…

— Що — божевільні? А чому? Бо віримо в неймовірне? А Віктор хіба не здійснював неймовірне? А Віола хіба діяла раціонально? Надійко, голубонько! Хіба саме життя ймовірне? Скажи відверто: що таке наше життя? Хто має вичерпну або навіть достатньо аргументовану відповідь на це питання! Що таке життя людства, Всесвіту? Для мене особисто все це — таємниця, велична і вражаюча.

— Все-таки є ж багато теорій походження життя…

— Походження! Теорії! Яке походження? Від чого може "походити" Всесвіт? Від іншого Всесвіту? Тепер дуже багато карколомних гіпотез, припущень. Про періодичне згасання мегасвіту, про його сколапсування, а потім — нове розгортання, новий вибух космічного яйця. Теоретики твердять, що інформація попереднього Всесвіту залишається у суперквантах радіації і впливає на формування новонародженого космосу; що таким чином можуть зберігатися понад часами й просторами, понад правічними циклами розгортання й згасання надбання минулих розумів та еволюцій. Але що нам дають всі ці мудрагельські припущення? Найгеніальніші спекуляції філософів не втишують спрагу серця, бо нам знову треба якось пояснити появу того, іншого космосу, життя наших попередників. І так — без кінця. Може, саме поняття походження неправомірне. Матерія вічна, і вічне Життя, як її невіддільна якість. Надійко, давай не аналізувати. Мені хочеться ще перевірити…

Наступного дня ми виїхали в невеличке село над Дніпром. У рідне село тієї Віоли. Там ще жила її старенька мати, їй перевалило за восьмий десяток. Вона самітно добувала свій вік у хатинці під лісом.

Ми залишили машину біля старовинної порожньої церкви з лелечим гніздом на бані й пішли вузькою піщаною вуличкою до лісу. Віола затихла, з подивом озиралася.

— Мамцю, я нібито колись тут була…

— Не була, донечко, — тихо заперечила Надійка, тривожно поглядаючи на мене. — Ми тут вперше з тобою…

— Чому ж я пам’ятаю? — Не вгавала Віола.

— Тобі здається…

— Не здається, — наполягала донька. — Я тут бігала… гралася на вулиці… І ліс оцей пам’ятаю… І дуба оцього, і ось цю хатку…

Ми якраз спинилися перед хатою Віолиної матері. Вона вросла в землю, вкрилася зеленим мохом, але привітно дивилася чималенькими вікнами, обведеними синьою фарбою, на світ. Довкола призьби рожевіли й біліли ружі, біля димаря стояв на одній нозі лелека.

— І лелеку цього я пам’ятаю, — щебетала донька. — І квітник біля хатки…

На поріг вийшла похила бабуся, затулившись рукою від сонця, дивилася на нас.