Скидай свій бекеш! Омелько на умовляння не піддававсь. Уже м'яв у руках
свою шапчину, приміряючись — де ж у неї перед.
— То на коли збираєтесь? — спитав Артем.
— Увечері. Приходь. Відколи не сиділи отак, у гурті! Посидимо. Як у тій пісні про бурлаків.
— Прийду! — коротко, але певно сказав Артем.— Неодмінно прийду.
До хати увійшов Мусій. Пройшовши до столу, вийняв з кишені пляшку і поставив на стіл поряд з хлібиною.
— А це вже й лишнє! — більш для годиться сказала Катря.— Всю хату засмердить.
— Дарма! Ще ж топиться, димар не затулений — витягне!
Омелько попрощавсь і вийшов із хати. Але не встигли ще за столом першу миску кулешу гуртом виїсти, як хтось грюкнув сінешніми дверима.
— Хто-бо це? — глянула Гармашиха на двері і не од-водила очей, аж поки не відчинилися.
На порозі стояв Омелько.
— Таки не витримала душа! — аж ізрадів Мусій, компанійська людина, і вже посунувсь на лаві, звільняючи місце для Омелька.
Але Омелько не рушив од порога. Сказав похмуро:
— Не витримала! — похитав головою.— І де твоя совість, Остапе?! На кого, на кого, а на тебе ніколи б не подумав! Та хрест на тобі є чи нема?
— А що таке? — зніяковівши і вже догадуючись, спитав з невинним виглядом Остап.
— Несовісний!
— Тю, дурний! Та то ж за дві ходки.
— Знаю, що за дві. А дерева там на добрі три ходки. Ти подивись, що ти з волами зробив. Підручний і досі здухами носить! Остільки .навалити! Жаднюга ти! По отакому снігу!
— Та дорога ж пробита. Скажи йому, Мусію.
— А він що, сам не бачить, скільки народу возить!
— В одній тільки балочці,— встряв у розмову Кирилко,— ой попобичувалися. Мабуть, із півчаса.— І на півслові обірвав, діставши від батька ложкою по лобі.
— Ну от! А тепер дитину бий! — сказав Омелько.
— А це вже не твоє діло! У чужий монастир...
— Ну годі вам,— примирливо сказала Гармашиха.— Годі й тобі, Кирилку,— погладила онука по голові.
Кирилко ображено сопнув носом. Не те щоб боліло дуже, татко луснув легенько. Але ж кривдно як! Учора тільки з війни вернувся, три роки як виглядав! І ось уже — на тобі! І за що? Хіба ж він неправду сказав? Авжеж, бичувалися. Дядько
Омелько за воли сердиться. А хіба тільки волам було! Було й татові, і дядькові Мусієві. Коли вже з балочки вирвалися та спинились на пригорку, з обох — і з тата, і з дядька Мусія — піт так і лив! Чого ж про це було не сказати дядькові Омелько-ві? От би й не сердивсь, може? Порушив мовчанку Мусій:
— Ну, іди сядь, випий — і все буде гаразд.
— А справді, Омельку, присядь,— сказав і Артем. Омелько ще повагавсь трохи.
— Та правда. При такій жизні як і не випити?!
Він підійшов до столу з шапкою в руці. Але сідати не схотів. Добре було й так, навстоячки.
Мусій налив йому. Омелько взяв склянку. Сивухою вдарило в ніс, на мить затримався, на світло розглядаючи жовту, як рідкий мед, рідину. Потім сказав:
— Ну, за ваше щасливе повернення, хлопці, до рідної хати. Це головне. І вас, Катре, та й усіх — з тим же! — Хотів уже випити і знову затримавсь:— А тобі, Остапе, все-таки скажу: не будь отакий несовісний!
— Ти знову за своє,— лагідніш уже сказав Остап, радий, що так обійшлося. А все ж не втерпів, щоб не шпигнути:— Ти, Омельку, більше уболіваєш за тими волами, аніж сам пан генерал!
— "Аніж сам пан генерал!" — повторив іронічно Омелько.— Дурний ти, Остапе! Що генералові? З одного маєтку витурили, у другий переїхав. А ось не сьогодні-завтра і ми турнемо, не бійсь, знайде собі раду. У нього, гляди, і за гря-ницею у банку не одна тисяча лежить, про чорний день. Та, може, не такий уже й чорний для нього він буде! А нам з тобою, Остапе, оцими волами шматок хліба насущного робити. Он ба, і в тебе повна хата, як і в мене, молотників. Тільки давай! І тобі, Артеме, скажу. "Прокатні пункти", кажеш. Тепер ти бачиш? Ой, трудне діло! Ну, та поживемо — побачимо. Будьмо здорові! — Набрав у легені повітря, щоб не забило дух, і нахильці випив.
Катря мимоволі, на нього глядячи, аж скривилась. І як Омелько поставив порожню склянку на стіл, похопилася сказати:
— Закушуй мерщій! Бо тобі в роті все попече. Омелько шапкою втер вуса і сказав:
— Нехай пече. В роті. Може, таки хоч трохи, хоч ненадовго, від серця одтягне!
І не став-таки закушувати. Подякував і рушив до дверей. Біля порога узяв кухоль з лави й зачерпнув з цебрика води. Випив із смаком чи не повну кварту. Тоді сказав "бувайте" і вийшов з хати.
За сніданком Артем допитався-таки в Мусія, що за причина змусила його з Тимохою удатися до всяких вигадок про того коня, убитого під час сутички з гайдамаками тоді в Слав-городі. Чому не сказати було правду?
— Тимоха наполіг. Цього ще не хватало, мовляв, щоб потім цілий рік насмішки строїли: як Невкипілий революції "допомагав"! Досить з мене вже й того, що прізвище — Невкипілий.
— Не його ж провина, що куля в коня влучила.
— Оте саме і я йому казав. А він в одну шкуру — "Не хочу! Добрими намірами нема чого вихвалятися. Сотню гвинтівок довелось у яр вивалити". Та не вихвалятись, а треба ж людям якось пояснити. "Все одно. Вигадайте, дядьку, щось. Ви ж на таке діло мастак". Ну, а раз треба, ото я й пустив трохи хвантазії...— Од випитої чарки Мусій розчервонівсь, у вузеньких очах забігали лукаві бісики.— Я б їм іще й не те! Не тільки б "киргиза". У мене вже вся картина була готова: як Тимоха зчепився з отим гайдамакою, не віддавав коня. Як культяпою дав у вухо йому, аж той брьохнувсь на землю, та вже інші підбігли... І знову Тимоха не дав. "Брешіть, дядьку, та не забріхуйтесь! Хто ж повірить? Бо де ж синці на мені?"
— А ти ото й не догадавсь...— пожартувала Гармашиха.
— Чом там не догадавсь! Казав Тимосі: дай приварю хоч пару. Не схотів, дурний.
— Охоче поділився б своїми,— сказав Остап і крутнув головою.— Ох, і гади ж! Дезентири чортові! Та не так мені навіть за їхні побої, як карабіна жаль! І як же солдат на війні звикається зі зброєю! Поки чуєш, як ремінь ріже тобі в плече, і все гаразд наче. І дужий ти, і незалежний. А от — одібрали, і знову, як той віл, що тільки й жде: ось-ось стьобне його попід черевом!
На цій мові Остап рвучко звівся з місця і вийшов із-за стола.
— Ну що ж, лісоруби, поснідали, спочили. Чи як, Мусію?
— Взявся за гуж, не кажи, що не дуж! — відповів той без усякого захвату. Видно було з усього, з якою охотою посидів би він оце ще за столом із своїми сусідами, хорошими хлопцями, котрих іще з дитинства їхнього мало не за синів мав. Та ще коли б Кирилка до баби Явдохи по другу пляшку послати!
Кирилко тим часом насторожений чекав, що йому скаже батько.
— А ти, Кирилку? — звернувся Остап до сина.— Чи, може, після батькової ложки по лобі забастовку об'явив?
— Ні, тату, поїду! — радий вискочив хлопець із-за стола. І мерщій під стіл — по чоботи.
— Та не зараз,— спинив його батько.— Полізь іще на піч, погрійся трохи. Нехай воли добре попоїдять. А ви, мамо, щоб не гаяти часу, найдіть мені якусь хустинку чи ганчірочку, щоб шию... Зараз Мусій мені пострижчини зробить.
Вийняв з-під лави низенький стільчик і примостився посеред хати. Мати знайшла стареньку хустинку і ножиці.
— Та в тебе тут і стригти гаразд нема чого,— сказав Мусій, приміряючись.
— Хоч трохи. З боків, потилицю. Одне слово, тобі збоку видніш.— І, помовчавши трохи, додав:— На твою волю здаюсь!
Мусій почав стригти. Не поспішав. Отож минуло, може, яких хвилин з десяток. Та скільки ж можна! Скінчив нарешті. Оглянув з усіх боків.
— Ну все, либонь.— Але Остап не рухався з місця. Сидів, тримаючи рукою за крайки хустинку під бородою.— Чи, може,— пожартував Мусій,— з розгону і далі вже ручку гнати?
— Як це, щоб і бороду? — удавано злякавсь Остап. Хоч насправді саме заради цього і затіяні були ним оці "пострижчини". Бо відслужила вже своє борода. Не знав тільки, як це зробити. Ні з того ні з сього,— ніяково вроді б перед домашніми. На Мусія була вся надія: може, він "обгрунтує" якось. І не помиливсь.
— Ну навіщо вона тобі здалась?! — уже в азарт увійшов Мусій.— Що, ти купець чи сіделець у монопольці? Ти ж робоча людина. А хіба це нам личить? Коли за день десять потів з тебе!
— Та це правда,— охоче погодивсь Остап.— Ось хоч би й сьогодні. І в лісі, та й в отій балочці... Одного страшно: як би я дітей не полякав.
— Не полякаєш! — упевнено сказав Мусій.— Це коли б ти десь на стороні, та й увалився готовий уже в хату. А то ж у них на очах твоє преображеніє відбудеться!
— Ну то як, діти, га? — жартома звернувся батько до дітей, що з-під комина, не одриваючи очей, як заворожені, дивились на батька та дядька Мусія.
Федько нічого не відповів, мовби це і не до нього мова. А Софійка ледь посміхнулась і знизала плеченятами. Мовляв, як собі знаєте, тату, так і робіть.
— Ай справді, Остапе,— озвалась мати.— Ну навіщо вона тобі? Та в нашому роді ніколи звіку і не було нікого — щоб з бородою.
— Все! — рішуче сказав Мусій і, недовго думавши, відчикрижив добрий шмат бороди. Стриг тепер майже з насолодою.
Остап узяв з коліна пасмо бороди, довго м'яв у пучці і сказав задумливо:
— А все-таки жаль. Отака борода —дорога!
— Що й казати! — погодився Мусій.— Коли б це в городі у палікмахтерській, немалі гроші можна б узяти.
— Я не про гроші. Не тим дорога. Може, якби не вона, то я оце і не сидів би з вами. А десь ізгнив би вже давно у братській могилі.
— І таке! — похопилась мати.
— А ви ось послухайте. Та ти ж, Мусію, обережно, хоч не дуже скубись! Це ще в Славгороді було, як забрали тоді мене, у чотирнадцятому влітку, по першій мобілізації. Кілька місяців муштрували нас у запасному батальйоні. І трапився мені сусід на нарах, до чого ж розбитний чоловік! Городський сам, з візників. Він ото і напоумив мене. Якось у неділю мостимося з Карпом, сусід мій зліва, голитися, а він і каже:"Ой, не голіться, хлопці. Беріть приклад з мене". А в самого борода справді, як у купця, на всі груди. "Я,— каже,— ще до царського маніфесту про війну, тільки в Сербії заколотилося, зразу й не став уже бороду підстригати. Не так на бога тепер, як на неї вся надія моя". Карпо засміявсь та й за вухом не веде. А я послухав розумну раду. І що ж ви думаєте? На його й вийшло. Десь там узимку вже відправили і нашу маршову роту на фронт. У штабі корпусу стали розбивку робити, кого куди. Майже всіх у піхоту.