Чому б мало бути інакше між польськими, руськими та литовськими панами?
(* Неповноправний шляхтич.)
Настала мовчанка. З острахом слухав Андрійко слова поляка, з яких догадувався, що польські магнати віддадуть швидше Свидригайлові польську корону, ніж допустять до постання окремої руської держави. Значить, і на великого князя годі надіятися незалежникам.
— Навіщо ж ведеться війна? — спитав Монтовт, який, хоч і не все, та таки дещо розумів із усієї розмови.— Нехай король визнає великого князя, поїде на Русь та Литву і вернеться у Польщу на чолі панів, які волею чи неволею доведуть до послуху усіх, хто не хоче підкорятися маєстатові.
— Війну веде шляхта, а не пани-вельможі, ні князі, ні король. Може бути, ви, достойний боярине, цього не розумієте, але воно так є. ,
— То значить,— вмішався раптом Андрійко,— король веде війну з тими, що могли б його зіпхнути у боротьбі за владу.
— Мовчи, мопсику! — гукнув воєвода на братанича напівжартом.— Не твоє діло!
— Не гримайте, воєводо, на хлопця,— захищав Андрійка посол.— Цей, як кажете, мопсик сказав правду! Король, оточений ворогами королівської влади, веде війну з тими, що підточують якраз самодержавність князів.
— Не забувайте, достойні, що королівська влада і самостійність князів — це також не рідні сестри! — не згодився Монтовт.
— Як знав, так звав! — відповів Юрша Монтовтові.— Все-таки ні ви, достойний, ні вельможний пан староста недооцінюєте справи народу. Не розуміє її і Свидригайло, не хочуть розуміти король і пани.
Старий Сава налив грецького вина у срібні чарки, і розмова попливла другим руслом. Невдовзі посол пішов на спочинок, а відходячи, відтягнув Андрійка набік і сказав:
— А ти, хлопче, коли помітив, що король оточений своїми ворогами, то уважай тепер, щоб ті вороги не захопили його приятелів неприготованими, бо бачиш, це вороги, і їх може не зобов'язувати королівський договір.
Хвилину дивився Андрійко в очі посла, потім сказав:
— Розумію, ваша достойність,— сказав тихо.— Король підписав угоду, а шляхта зайняла Кам'янець. Тепер король вклав перемир'я, а шляхта...
— Тсс! Не все говориться, що думаємо.
— Я нічого! Я кажу тільки, що король дістане підпис і печать, а шляхта... прочухана!
Посол зареготався і поплескав по плечі молодця.
— Голова в тебе, синку, не від паради!
Перед сном Андрійко розказав воєводі про свою розмову з послом. Юрша аж у долоні сплеснув.
— Дивно мені, що тобі, молодякові, судилося так глибоко ввійти в суть найважливіших справ. Може, це добре для справи, але не знати, чи і для тебе. Скороспілість — небезпечне, а часто й отруйне зілля. Як же ти зрозумів слова посла?
— Я гадаю, дядьку, що мені краще буде жити, якщо я пізнаю вчасно всі основи нашого побуту і то біля джерела подій і випадків. Мені здається, що ні король, ні магнати не бажають упадку Свидригайла і раді з того, що шляхта кривавиться коло Луцька. Коли ослабне зовсім, тоді сенат візьме її за чуба, і вернуться часи необмеженої влади панів у державі, хлопи підуть у службу, а король стане лялькою в руках панів. Поки що треба пильнувати стін, бо шляхта задумує зраду, хоча король і сенат не бажають упадку Луцька. Що ж, чи добре зрозумів я становище?
— Сам канцлер не виклав би його краще! — зрадів Юрша.— І бачу, що тільки на тебе можу розраховувати в здійсненні моїх намірів. Монтовт застарий, Горностай замолодий, а мені треба молодого, витривалого чоловіка, який, одначе, мав би відвагу навіть князеві сказати в очі правду, а що важливіше, вмів її як слід викласти, де і кому треба.
— Що ж ви задумуєте, дядечку? — спитав Андрійко.— Якщо я вам до чогось придатний, наказуйте тільки, я слухаю!
— Поки що,— сказав Юрша,— мусимо переждати, аж почнуться осінні сльози та волинська пропасниця у польському таборі, а тоді треба буде тобі поїхати у Степань і просити великого князя йти з військом у Луцьк. Одною перемогою знищить він шляхту, а з сенатом та королем дійти до згоди не так важко. Зрозумів? Поїдеш.
— Так, дядьку, зрозумів і поїду! — відповів Андрійко,— добраніч вам!
— З богом, дитинко!
Усю ніч горіли вогні на стінах за наказом Монтовта, який відповідав за безпеку замку, і в польських шопах усю ніч суєтилися вартові через побоювання чергової вилазки.
На другий день від'їхав посол з грамотою Юрші, яку написав вранці Андрійко, а слідом за цим береги рову зароїлися челяддю, яка розшукувала мертвих. Одначе, хоч польські ратники закликали замкових до себе на гутірку і показували здалека пляшки з вином, які пограбували в луцьких пивницях, ні один мужик не покинув стін. Вони тільки відгукувалися насмішками і пильно направляли порубані та поруйновані приступом заборола, а Андрійко пильнував особисто безпеку замку і кожної хвилини був готовий дати відсіч наступові. Так минув один день, другий, а третьої днини спустили поляки у рів сплав, на якому була челядь із гаками. Цими гаками мали челядники шукати за потонулими тілами. Увагу Андрійка звернула на себе чимала громада ратників, які, стоячи на краю рову, вигукували голосно, коли челядь видобувала з болотистого дня чорні, обліплені грязюкою, вонючі згортки заліза, шкір та лахів, які ще три дні тому звалися лицарями чи ратниками. Вкінці підпливла дараба якраз проти того місця, де стояв Андрійко. Він перехилився через забороло, щоб розглянути краще, що саме витягли з рову дарабники, коли раптом зір його впав на поміст дараби, на якому складали мерців. Складався він з драбин, таких самих, як ті, що їх уже Андрійко бачив в час наступу. Вмить збіг Андрійко із заборола і крикнув на вартовий відділ біля воріт. Три сотні збройних ратників стояли там завжди напоготові, і з ними вернувся Андрійко на стіну.
А сплав плив швидко якраз у те місце між південною вежею і головною брамою, напроти якого зібралася згадана товпа. Один кінець дараби причалив до зовнішнього берега рову, а другий — ніби ненароком діткнувся внутрішнього. Мерців повиносили, за ними подалася і челядь, але дараба залишилась вклинена між обома берегами рову, неначе міст...
У цю хвилину, наче на перегони зі смертю, кинувся увесь натовп на дарабу, вмить підхопив шість драбин з її дна і підбіг до стін. Але о, дивої Залізні вила не допустили гаків до заборола, а згори сипнулася на наступаючих така хмара стріл, ратищ, каміння та колод, що натовп повернув назад і заховався за шопами. Але цього разу не задовольнилася залога відсіччю. Засвистіли стріли, забурчало каміння, загуділи гармати, і все, що лежало в обсягу стрілу, підлягло знищенню і смерті. А із заборола зліз Горностай з вибраним відділом ратників і підпалив на тому боці рову польські облогові шопи. Вдруге від початку облоги загорілися будівлі вогнем, а сморід диму та горючих шкір протягом кількох годин отруював повітря.
Про дальше перемир'я годі було й думати, тому Юрша звелів спустити воду з рову. Вона і так засмерділася від мерців, яких все-таки ще не всіх витягли з води, і воєвода боявся пошесті. Після цієї невдачі підупав дух у польському таборі, і зникли спроби здобути замок силою. Зате часто прибували посли від короля або й від Земовіта, який називав себе союзником Свидригайла і прохав віддати йому замок по добрій волі, за ціну допомоги проти короля. Юрша на переговори годився і ще двічі вкладав перемир'я, але замку віддати не хотів.
У кінці серпня почалися дощі. Ці страшні, невпинні осінні дощі, що, падаючи маленькими крапельками, промочують сильніше, ніж літня злива, і все єство людини проймають дрожжю. Від цього дощу здригається тіло, а й душа наче засклеплюється у собі, відмежовується від усього якимось холодом, недовір'ям, непривітністю. Сіро нависало над головами склепіння небес, вагітне дальшою негодою, дальшим безконечним дощем. Сірі навіси, складені з тоненьких ниточок дрібненького дощу, закривали обрій, наче бажали сказати людині: "Поза нами нема нічого для тебе, крім сірини осіннього неба. Не шукай минулого, бо воно не вернеться, не жди майбутнього, бо воно сіре, як і ми!". Особливо прикро було полякам без даху над головою на луцькому пожарищі. Млява облога, величезні втрати людей в час вилазки та при наступі дратували шляхту вельми, і вона зразу нишком, а потім все голосніше обвинувачувала короля, що він щадить волость Свидригайла. В таборі почулися заклики до прилюдного виступу. Однак Заремба разом з канцлером спинив шляхту, бо справді боявся, що король у скруті швидше пожертвує перемогою, ніж владою і, з'єднавшись з Свидригайлом та великопанською партією, візьме під ноги неслухняну шляхту. Він сам заговорив на королівській раді про незадоволення і радив королеві віддати провід над військом комусь іншому. На превеликий подив Заремби, король охоче погодився, а поки канцлер міг виступити з пропозицією нового полководця, сам віддав провід над військом Земовітові, князеві Мазовії. З цього зрозумів Заремба, що його перехитрили, та що король і великі пани відреклися тим самим великодержавних замислів канцлера і шляхти. З гнучкістю, властивою статистам, став сам від усієї душі підтримувати приховане прагнення короля до примирення з Свидригайлом, а шляхта, занепокоєна його відступництвом, притихла сама собою. Тим часом прибули з-під Володимира гармати, які швидко вставили в критих соломою шопчинах на земляних насипах. Почався обстріл, одначе наслідку не було ніякого. Кам'яні кулі розбивалися об стіни замку та замкових будівель. Усього кілька синяків мали на совісті польські гармаші, коли осколок розбитої кулі влучав якого-небудь ратника. Часом поціляла куля в дах палати або зривала вершок кінчастого даху на вежі, але ці пошкодження направляли обложенці щоночі, а для наруги махали ще шапками з дахів, веж на польських гармашів.
Коли почалися сильніші дощі, становище стало просто нестерпним. Одної ночі загинуло кількадесят цінних лицарських коней від непридатної паші. Вівса не було, бо увесь висипався або зігнив на полі, мужики покинули околицю, тож не було ні іншого збіжжя, ні готового сіна. Натомість ватаги, яких було придавлено дещо з початку облоги у Холмщині, на Волині, Поділлі й у Галичині, почали з'являтися знову, наче йовки довкола здихаючого бика. Вони не пускали польських ратників, які виїздили з табору у дальші околиці шукати для себе поживи і паші для коней.