Пішов і більше вони не бачилися. А як сприйняла Надія загибель свого кумира і вчителя? Як пережила? Може, хоча б у цьому заключному акорді розкрилася б, нарешті, її душа, її почуття.
В деяких розділах відчувається, що традиційна для української літератури, особливо літератури XIX та початку XX століття, розлогість роману починає шкодити творові. Зайві подробиці, поспішливість, застаріла лексика і навіть цілі конструкції, відсутність динамічного сюжету — все це робить роман дещо важкуватим для сприйняття. Я розумію, до певної міри така манера продиктована прагненням відтворити епоху, мовну стихію, спосіб спілкування і мислення. Але все ж таки, навіть прагнучи до такої реконструкції епохи, не слід забувати, що книжка розрахована на читача кінця двадцятого століття.
Як і належить у творі про фольклориста і народного композитора, автор використовує досить великий фольклорний матеріал: уривки з пісень, частівки, приказки і приповідки. Робить він це здебільшого вміло, примушуючи фольклор працювати на розкриття образу, на відтворення історичного тла. Одначе трапляється, що і при доборі фольклорного матеріалу він занадто захоплюється і тоді герої починають наспівувати частівки на зразок:
Ой піду я у комору на
часок.
Просить мене командір
пачісок.
І щоб то я за хазяюшка
була.
Якби йому пачісок не
дала...
Звичайно, співати могли що завгодно, але не все, що співалося в ті часи по глинках, треба цитувати в книжці, в якій наводиться чимало зразків істинно талановитого народного мистецтва.
Так, роман не позбавлений вад, і це кидається у вічі. Але, поза всі зауваження, які можуть виникнути навіть у найприскіпливіпіого читача чи критика, треба підкреслити, що поява твору про видатного українського композитора і фольклориста — це вже подія. З поставленим перед собою творчим завданням Борис Янчук загалом упорався. І можна не сумніватися в тому, що книжка знайде свого читача та послужить пропаганді українського музичного мистецтва, пропаганді нашої, ще такої невивченої, не осмисленої творчо історії.
АРТИСТКА ТАМАРА ТИЩЕНКО
Розповідь про артистку
Одеського театру даузичної комедії
Хвилини перед виходом на сцену...
Уже піднято завісу, на освітленому софітами кону починає творитися таїнство, що зветься виставою, а вона — в гримі, в костюмі героїні — стоїть за лаштунками, відсторонена від усього, що тут діється, і, заплющивши очі, думає про своє. Відроджує в памяті сільський краєвид — один із отих незабутніх, пам'ятних з дитинства.
Кожен, кому доводилося бачити Тамару Тищенко в такі хвилини, мабуть, вважав, що то вона "входить у роль". Насправді ж, сутність отих кількох хвилин перед виходом на сцену невідома навіть партнерам Тамари. Може, саме в них і полягає один із незбагненних секретів, які неминуче з'являються у того, хто приходить у мистецтво не для вдалого копіювання, а для творення, відкриттгя власного світу, свого розуміння людей та епох, вустами і правдою яких промовляє до глядача. Тобто йдеться про один із тих "невеличких" секретів, які роблять мистецтво справжніх майстрів неповторним.
Одначе суть не лише в цих хвилинах. Як артистка, Тамара Тищенко володіє здатністю проникати в психологію характеру, виходячи з особливостей моральних принципів героїні, сценічно витлумачувати її життєве кредо. І якщо згадати, що з першої своєї вистави на сцені Одеського театру музичної комедії Тамара успішно виконує лише провідні ролі, то неважко зрозуміти, що дар цей — природний.
Кому з шанувальників Одеської музкомедії не запам'яталася, скажімо, Віра Холодна із оперети Оскара Сандлера "На світанку", у виконанні Тамари Тищенко?! Це була одна з перших її ролей. На цю оперету в Одесі ідуть з особливим настроєм. Не так уже й багато в репертуарі театру п'єс, написаних на місцевому матеріалі, а Віра Холодна — не просто історична постать, це одна із легенд міста. Нею захоплювалися, їй присвячували вірші... Ця талановита, красива і, водночас, загадкова жінка мала доступ у найвишуканіші аристократичні салони, їй пророкували велике майбутнє. І нікому не спадало на думку, що тендітна, зманіжена славою актриса здатна ще й безстрашно виконувати доручення революційного підпілля.
Втім, драматургічний матеріал містив рівно стільки, скільки потрібно для створення образу суто опереткової героїні. Але Тамарі не хотілося, щоб славетна артистка поставала лише такою. Навіть в опереті. Не дивно, що з першого дня роботи над спектаклем вона почала уважно знайомитися з усім, що допомогло б розкрити таємницю особистості Віри Холодної. Читала художню літературу, ромовляла з бабусями-театралкам, які знали про Холодну безліч правдивих і вигаданих історій. Намагалася збагнути сутність поглядів, уявити поривання, які привели Віру до революційної боротьби.
Не одразу, поступово... Та все ж відкривалася Тамарі виключна романтичність натури героїні. Аж врешті-решт вона зрозуміла, що Віра Холодна належала до акторів, котрі грають не так на сцені, як у повсякденному житті. Причому гра її виявлялася настільки своєрідною, що витворювала дивовижну мінливість натури, яка бентежила її сучасників.
Це відкриття дало ключ до розуміння поведінки героїні. Важче було з'ясувати причину, яка привела Віру до боротьби проти старого ладу. Що єднало її з підпільниками? Знайти відповідь Тамарі допоміг випадок. Якось, знайомлячись із статтею про Пікассо, натрапила на зізнання великого художника: "Я прийшов до комунізму, як приходять до джерела". Саме так, як спрагла людина приходить до джерела, її героїня, очевидно, прийшла до потреби допомагати, чим тільки зможе, борцям за краще життя. Істину цю Тамара поклала потім в основу власного трактування образу.
Спектакль має величезний успіх. Критика з захопленням відзначила чудове сопрано Тамари, її пластику, артистизм поводження на сцені. Проте саму Тамару передусім цікавило, чи спромігся глядач за аріями і танцями побачити в її героїні те, що відчувала вона сама. Хотіла зрозуміти, чи вдалося розкрити душу не міфічної, не опереткової, а реальної актриси Віри Холодної.
"Талант оцінюється, як земля: не просто тому, що вона є, а за плідністю своєю, за тим, що на цій землі виростає", — сказав свого часу Віссаріон Бєлінський. Ці слова якось вразили її влучністю, образністю і тим, що виявилися близькими й зрозумілими: талант-бо й справді оцінюється, як земля! Правдиво і мудро сказано. А як оцінюється земля, Тамара (дитинство її минало спочатку в білоруському селі, а згодом на Тульщині) знала. Весь рід її по батьківській і материнській лініях з діда-прадіда був селянським. Батько й мати все життя "тримаються землі". Павло Антонович і досі працює трактористом, а мати, Олександра Іванівна, — дояркою.
Що трималися землі, і на високому мистецтві не зналися — це так. Але, поза увесь клопіт, що постійно обсідає будь-яку селянську родину, — як вони шанували і кохалися в народній пісні! А ще вміли помічати красу людських і пташинних голосів, красу рідного краю...
...Тамара, скільки пам'ятає себе, завжди мріяла бути артисткою. Напевне, ця мрія прийшла з першим захопленим вигуком учительки, котра керувала шкільною самодіяльністю: "Ні, ви тільки послухайте цей спів! Послухайте, який у неї чарівний голос!"
Після школи Тищенко одразу ж подалася до Москви вступати до славетного музичного училища імені Гнесіних. Одначе ні до іспитів, ні до конкурсного добору справа не дійшла. Вона лише покрутилася серед абітурієнтів, де чимало було тих, хто випробував свою долю вшосте і всьоме, придивилася до них, послухала і вжахнулася: які ж вони всі розумні, начитані і талановиті! А які в них манери, і які сцени вони готують до іспиту! Ну, звичайно ж, куди мені до них! І повезла свої документи туди, куди везли сотні інших сільських дівчаток, — до профтехучилища. Вчитися на прядильницю.
І вчилася добре. Бо так призвичаїли її з дитинства: що б не робила — роби на совість. І на фабриці теж якось одразу прижилася, в колектив увійшла, професію полюбила.
Але недарма кажуть, що людина шукає хист, а хист — людину. Жив у ній талант, нуртував, давав знати про себе. Знову покликала сцена! Самодіяльний ансамбль, захоплені глядачі, що довго не вгамовувалися по закінченні виступу.
Після завершення одного з концертів розшукала Тамару за лаштунками викладачка вокалу Інституту театрального мистецтва Діана Потаповська і сказала: "Ну що ж, дівчино, виступати ти вже навчилась. Тепер давай вчитися співати. Якщо згодна — запрошую відвідувати заняття нашої вокальної студії".
Через рік, після впертих занять, що починалися по закінченні нелегкої фабричної зміни, після самостійної роботи з підручниками знову з'явилася у вестибюлі "Гнесінки". Але вже для того, щоб, вразивши сотні інших абітурієнток, блискуче скласти іспити, витримати неймовірний конкурс і стати слухачкою відділення акторів музкомедії — вона-бо ніколи не прагнула стати просто співачкою, а завжди мріяла бути артисткою театру. І стала нею.
Тепер, пригадуючи цей довгий шлях на велику сцену, Тамара все частіше ловить себе на думці, що їй дуже щастило на людей, котрі вміли бачити не лише набуте, але й те, на що вона загалом здатна. Втім, в училищі вона навчалася так, як здатна навчатися лише людина, котра нарешті знайшла свою мрію. Та хоч працювала чимало, і всіх, хто знав її тоді, примусила повірити в себе, проте все це були лише задатки, лише основа для майстерності, яка повинна з' явитися згодом, уже не на учнівській, а на театральній сцені. Тамара це розуміла. І на відомі опереткові сцени не претендувала. Готувалася поїхати разом із чоловіком, однокурсником Сергієм Тищенком, до одного сибірського міста, яке ніколи оперетою не славилося. І, мабуть, так і сталося б, якби на випускному перегляді її не помітив художній керівник Одеського театру музкомедп.
Дебют видався щасливим. Уже хоча б тому, що, на відміну від багатьох молодих акторів усіх театрів світу, їй вдалося уникнути виснажливого шляху до провідних ролей через "масовку", другорядні та епізодичні ролі. В театрі саме працювали над комедією місцевих драматургів Г. Голубенка, Л. Сущенка та В. Хаїта "Старі будинки", і Тамарі одразу ж запропонували головну роль — студентки Галини.
Все подобалося Тамарі в цьому спектаклі: надзвичайно виразна мажорна музика Оскара Фельцмана, колоритні характери героїв, акторський колектив, який складали провідні артисти театру.