Яблука з райського саду (збірка)

Я почав допомагати йому, зіткнувшись із оглушеними форейторами.

– Колеса! – кричав шеф, доки до мене дійшло – штовхати їх, задні, упираючись в ступиці, шеф розвер­тав дишлом передні, потім одстібнув, влучивши ко­гось незримого, хто одізвався до удару добірною іно­земною лайкою, всунув дишло в колесо, ми щосили наляглися.

Берлин тяжко посунув униз дорогою, потім косого­ром, ми підкидали збоку дишло, направляючи в урвище – фаетон покотився боком, підскочив, пішов перекидом, розсипаючись друзками, кидаючись ізсередини важкими діжками, й ми також покотилися слідом.

Треба було діяти хутко, бо нагорі лайка вже сконцент­рувалась – охорона приходила до тями.

Закотивши до сейфа останню діжку, ми однак по­повзали навколо, намагаючись намацати ще.

Потім повсідалися на них верхи, з тріснутої діжки сипалось, цвіркотіли монетки, мене подивувало, які се­ред них є пласкі й деформовані; а шеф чомусь не поспішав зачинитися:

– Яке повітря! – мрійливо вдихав він на повні груди.

Так, воно, тутешнє, було неймовірно густе – хотілося увібрати його все, разом з цикадами.

Однак нагорі метушня зорганізувалася й посунула сюди, хапаючись за бур'яни, матюки й уламки фаетона.

Тут шеф мене ще раз здивував:

Залізши глибоко в свою кишеню і набравши наших теперішніх дрібняків, усипав їх до широкої горловини пістоля, і перед тим, як зачинити важкий сейф, вистре­лив ними в зоряне небо:

– Нехай і їхнім нумізматам буде якась пожива! – засміявся він.

Секрети таємниць

(мініповість)

Йому, яко молодшому офіцерові запропонували осе­литися в центрі Полтави, однак він категорично запрагнув околиць, наче яка сила вела його до річечки Псьол у про­сту мазанку, бо він був художником, він, Адольф Гітлер.

– Був художником, – скривився гірко, бо на очах мав непроникну пов'язку, як і всі сліпці, котрі втратили зір від газових атак, там, на далекій французькій річці Сомі.

Кривився він гірко, коли мова заходила про передову німецьку медицину, одного такого разу він почув розмо­ву бійців-побратимів з рідної Австро-Угорщини, ру­синів, котрі вихваляли якусь незнану Україну, її неви­мовні пейзажі, вихваляли так барвисто, що він, яко живо­писець, зронив сльозу:

– В Україну, – прошепотів він.

Як і всім героям Верденської м'ясорубки йому не бу­ло відмовлено, бо бачити, як плачуть сліпі очі медкомісія не витримала, і, скориставшись із Брестського миру, надіслала його туди на лікування.

А ліки які? Тиха похила хижинка, тиха дівчина Зінька, ще скромніша, аніж тихіша, він часто любив роз­питувати про навколишні краєвиди, аж доки не довідався в уяві, що таке рай. Особливо його бентежила картина на дверях мазанки, де на тлі ж раю сидів козак Мамай.

– Який бо він? – допитувався поранений єфрейтор, а дівчина не хтіла йому казати, що схожий на її тата, бо той десь вештався, віддаючи борг Батьківщині в махновських формуваннях. – Такий як ти, – мовила, й спалахнула, помітивши, що подібність до цього дивакуватого австріяка таки є: довгі крислаті вуса й клиноподібний чуб на лобі.

Але не це вабило дівчину, а ота непідробна стражден­на мука, яка затаїлася в незрячих зіницях Адольфа, і ніко­го не було поруч застерегти од неї нерозважну доньку.

Що одного разу, прибираючи за ним, вона невимовно нахилилася, намагаючись прозирнути в його сліпоту й несподівано їй здалося, що він зрить її, хоча насправді знала, що то уявний внутрішній зір, але не стрималася й припала вустоньками до його спраглих, сила цілунку пронизала все його єство, і враз темрява розкололася, і перше, що він побачив в житті – це нечувано світлоока й небачено русява полтавка.

– Зінонько, – прошепотів він айстро-угорською рідною мовою.

– Адіку, – не стрималася вона і вони знову припали губами й сльозами.

... Потім уже він вдоволено підійшов до дзеркала й не­сподівано гірка гримаса скривила йому лице, Зінька помітила той стогін, кинулася, мов горличка, бо він три­мав гостру бритву "Золінген".

– Не ріж! – зойкнула вона.

– Любонько, не балуй, – нарешті посміхнувся він, – просто я бим хтів зголити ці вуса.

– Не роби цього, вони тобі так до лиця, ти такий... рідний в них.

– Я?

– Схожий на козака.

– Гай-гай, люба, коли були козаки, то не було іприту. Коли почалася ота клята газова атака і всі одягли проти­гази...

– ... А ти не одяг? – зойкнула.

– Та в тім то й річ, що одяг. Але ж чому він не до­поміг? Оце лише аж зараз я збагнув, що сталося. А тоді я не втямив: довгі ці вуса не дали йому притиснутись щільно до лиця, отож іпритові гази просоталися ними довгими всередину і просто мені в очі.

– Не край! – кричала вона на весь край України.

– Гаразд, серденько, залишу отут трохи під носом, щоб ти ними бавилась, гаразд люба?

І втяв.

Однак, незважаючи на це Брестський мир закінчився, а поставав Версальський мир, тому фатерлянд терміново відкликав його на батьківщину, навколо руйнувалися імперії і людські долі, однак він якимось чудом ще встиг отримати від Зіньки поштівку, де вона описувала їхнього світлоокого й русявенького ще ненародженого синочка.

– Син, – шепотів він, цілуючи незрозумілі сло­в'янські літери, – буде син...

Тим-то він не брав шлюб з Евою Браун, хоча всі партайгеноссе дорікали йому.

"Син", – шепотів він подумки й линув подумки в той тихий рай на березі Псла, уява огортала його й і він непідробно радів, що нащадок наззовні удався арійським. Бо сам Адольф Гітлер був таємним євреєм, тому що батько Шикельгрубер не був навіть біологічним татом. Натомість ним виявився один надто кучерявий музикант, прикинувшись вчителем музики, він навчив матір Адольфа не лише грати на сольфеджіо...

– Байстрюк! – часто чув він, чорнявий, позаспинно на вулиці і в школі. – Жидівський безбатченко!

Той ховався й ковтав сльози образи. Ніхто тут в Австрії й подумати не міг, що він їй усій незабаром жорстоко помститься, здійснивши над нею аншлюс.

А євреї? Які також легко могли пробовкнутися про його генікологічне древо? В них же не було своєї держа­ви, аби її аншлюзувати – тобто вони ще не учинили свій аншлюс над Палестиною і ще не сотворили свою історич­ну Батьківщину Ізраїль; отож тоді свого часу Гітлер учи­нив з ними інакше – просто заборонив їх.

Згодом він зробить усе, аби якомога географічно наблизитися до нащадка, підпише навіть принизливу угоду Молотова-Рібентропа про ненапад, аби хоч в якийся спосіб запустити до СРСР резидентів у Полтаву, що­би ті таємно наглядали за синочком, неухильно оберігаючи його од можливих репресій. Так тривало, доки Сталін, не порушуючи угоди, а взяв і підтягнув усі свої війська під Румунію.

– Що ти робиш? – отетерів йому по телефону Гітлер.

– Ну не під Германію ж! – хихотів той у слухавку.

Так, це був хитрий викрутас, який не порушував обопільні умови пакту про ненапад. Однак вся нафта Європи перебувала де? На Румунських теренах; отож Гітлер розумів: Сталін, перекривши трубу, легко візьме його в енергозалежність.

– Кінчай ці свої грузинські фокуси! – шаленів крізь телефон Адольф.

– Які фокуси, генацвале? – удавав дурника Сталін, а сам тим часом щільніше стягував війська Жукова під ру­мунський кордон.

Що Гітлер не витримав:

– На Москву! – наказав своєму Генштабу.

– Нафіг тобі та злиденна кацапетія? – дивувався той. – Як ми оно ще не всю багату Європу не видоїли.

– Життєвий простір, – була куца відповідь.

– Оця злиденна пустеля? Чи тобі усієї Європи мало? Краще додавимо Англію, тут хоч є чим поживитися.

– Це лише невеличкий острів, а там – неосяжні мате­рики, – брехав він.

"Сину, мій сину, – тим часом думав він подумки, – чи ж я ще коли побачу тебе, моя єдина кровиночко? Чи обніму тебе? Ах ти ж, Зіно, ех, Зіно, де ти тепер, моя безіменна Зіно?".

І пустив сльозу. Тому генералітет не став сперечатися.

Не знав ніхто з них головного: резидентура донесла, що з Полтави в армію мобілізували хлопчину, Василя Адольфовича Сергійчука, і що служить він тепера в Московському військовому окрузі.

Доки радянські війська усі стягувалися під Румунію, Гітлер бліцкригом ударив по Москві, і майже взяв її. Не встиг Генштаб зрадіти, коли він наказує:

– Негайно перекинути усі армії під Сталінград!

– Та побійтеся Бога, – сполошився генералітет, – нафіг він нам зараз здавсь? Ми вже на Кавказі захопили Майкоп з його нафтовими полями, до Баку яка сотня кілометрів – і ми є незалежні від чужих енергоносіїв!

– Є вищі над це міркування, – пробурмотів фюрер.

– До того ж там на Волзі дуже багато поволзьких німців мешкає, уявляєте, яка доля усіх цих фольксдойчів спіткає?

– Я сказав! – була відповідь.

Бо ніхто не знав, що саме туди, в місто на Волзі пере­водять служити одного такого солдатика, німця за похо­дженням, непоказного хлопичину, світлоокого.

Й усі війська, палячи й без того дефіцитний бензин, повернули на Сталінградський напрямок. Генштаб же вирішив, що їхній вождь вирішив подолати це сим­волічне місто, поіменоване на честь Сталіна, що в цьому є великий містичний сенс.

– Скільки міст на землі названо іменем Сталіна, а от іменем Гітлера – жоднісінького. Захопити його й переіменувати оте місто на Волзі в Гітлерград? – брехав він генштабу.

– Амбітний, – скрушно розуміли генерали. Не знали вони, од чого у вождя такі потужні мігрені – од думки од­ної, що комсюки й комуняки полощуть дитинці мізки большевізією вкидала у відчай. Однак він свято вірив, що щойно притисне дитятко своє до рамен, як комісарська ідеологія одступиться, зникне, як туман на сонці од святої батькової енергетики.

Тим часом Гітлер спорядив свого улюбленця Отто Скорцені перевдягнутися в усе радянське й перетнути лінію фронта і й знайти там Василька та допровадити у Вервольф, який спеціально для цього був споруджений в Україні. Людина зі шрамом сумлінно виконала цей на­каз, лише викрала помилково геть не того вінценосного сина.

– Набіса мені цей Яків Джугашвілі? – лютився й без того шалений фюрер. – Хіба я його пригорну до серденька?

– Так ви обміняйте його на потрібного сина, – нама­гався врятувати свою шкіру зі шрамом Отто.

Почалися попередні переговори через Вольфа Мессінга, однак Сталін був надто підозріливий, відчув тут якусь заковику й заявив, що в радянській армії немає полонених, а лише зрадники Батьківщини, навіть би хто вони не були за походженням.

Яків же Джугашвілі, довідавшись, що його хочуть обміняти на простого Василька, од ганьби такої кинувся на високовольтовий колючий дріт, прирікши себе на му­ченицьку смерть...

Василька ж тим часом військомати запроторили таки в Сталінград, в саме пекло – й нечувана в історії людства битва розпочалася.

А тут Різдво.

"Як же там син нидіє без подарунка?" – мучили фюрера здогади.

Отож спорядили секретного літака скинути синові щось від Санта-Клауса, бодай вісточку передати, бодай би шоколадку в страшний далекий засніжений Сталінград.