Розділ XXIX. "КОРОЛІ АСФАЛЬТУ"
Цікаві люди, американські полісмени. Я впевнений, що жоден з них не хворіє на радикуліт і ні в кого з них не вилітають диски з хребців. Кожен з них обвішаний сотнею (не менше) різних предметів, що звисають з обох поясів. Гадаю, це запроваджено для стійкості. Щоб поліцейський, як ніхто інший, відчував земне тяжіння і міцно стояв на ногах. Через це не кожного американського полісмена легко зіб'єш з ніг. Кольт, гумова палиця, ліхтарі, ніж, ножик, ножиці, олівці, авторучки, кулькові ручки, наручники, бляхи, телефони, рації – і все це на двох поясах і на одній людині. Для повної безпеки й, звичайно, для враження кожному поліцейському Нью-Йорка варто б повісити по сокирі й по молотку.
Цей тягар, очевидно, виструнює їхні постаті. Треба мати неабияку силу й мужність, щоб все це носити роками на собі й не почувати себе ослом. Маю на увазі осла як тяглову силу. Мені особисто американські поліцейські нічого поганого не вчинили, і вони тільки за цей тягар гідні того, щоб їх там шанували. Отож, зовсім не маю наміру їх ображати, інакше сам собі нагадував би іншу тварину, яка в морі може замінити компас, але все одно називається свинею. Аби не свині, яких Христофор Колумб брав собі на борт – частину для харчів, а решту замість компасів, – то йому б ніколи не відкрити Америки. А відкривши її, ніколи б не повернутися додому. Рим, як відомо, врятували гуси, а Колумба – свині. Тепер, слід гадати, зрозуміло, звідки пішло оте "підкласти свиню".
Поліцейський у США цінується на рівні журналіста й президента. Першого там не визнають, другого не оберуть, я третього – не візьмуть на роботу, якщо він не зразковий сім'янин. Це одне з найсвятіших правил. Вважається, що коли ти чесний у сім'ї, то чесний і в житті. Як буває насправді, один бог знає, Ну, й, припускаю, Федеральне бюро розслідування.
... Загалом Нью-Йоркські поліцейські нагадують мені вишколених артистів. Вони не ходять, а, сказати б, вишивають. Вони не стоять, а позують. І на вас крадькома кидають погляди, і не тому, що ви у них викликали підозру, а лише щоб переконатися, чи ви милуєтеся ними. Це – нью-йоркські нарциси.
Свої кольти поліцейські США носять так, щоб вони могли при першій потребі вивалитися з кобури. Для мене це найбільша загадка: як, на чому ті пістолети у тих кобурах тримаються? Вони зовсім-зовсім оголені.
Здається, у США одному відомству підпорядковано поліцію і автоінспекцію. Поліцейські, як легко було зрозуміти зі всього, що про них мовилося, не викликають у мене аніякісінької симпатії. Я взагалі далекий від того, щоб вихваляти щось у загниваючому імперіалізмі. Але в американських автоінспекторів, гадаю, дечому можна повчитись. Я там не бачив, щоб на кожному кроці, де треба й не треба, стояли полісмени з жезлами. Їх там не видно.
Полісмени ставлять фари, але не замасковують їх імпровізованими маскхалатами, лопухами, листям від пальм, коробками від "Кента" чи "Мальборо".
А деякі наші автоінспектори, хоч як їх критикує преса і карають по службі, не можуть утриматись від спокуси налетіти на шофера із засідки, стягти з нього троячку.
Звичайно, це поодинокі випадки. У ДАІ[21] працює багато славних людей. У мене в самого є кілька знайомих, які заслуговують найвищих похвал. Та що вдієш! Буває, далеко від міста, на порожній автостраді, від самотності люди починають псуватися.. Не всі ту важку роботу можуть витримати. Та й за кермом чимало недосвідчених, а то й хамовитих їздить. Немало й таких, про яких сержант казав: "Права за сало купили".
Перебуваючи далеко від домівки, часом згадуєш не тільки велике й величне, але й прикре.
Я тим часом вивчав рух і життя на американських автострадах, які мені нагадували металевий прокатний лист без жодного шва. Шини так ніжно шурхотіли, ніби тобі щось нашіптували. Кадилак (у нас справді був кадилак) м'яко погойдувався, як машина-колиска. Тягло на сон і спогади. Я дивився на якийсь вигнутий бетонний бар'єр, що навпіл розсікав широчезну автостраду, й цікавився, що то за чорні сліди на його стрімкій стіні. Мені пояснили:
– Це така штука... (як ця штука називалася, ніхто не знав), що коли водій раптом за кермом засне і виїде на цю стіну, то вона його відкине назад на автостраду, а заодно й розбудить. Якщо поруч вас ніхто не мчатиме, то ви можете вирівнятись і поїхати далі.
– Своєрідний дорожній будильник, – зрозумів я.
– Не зовсім, але щось схоже на це.
– Непогано придумано, – зауважив я. – Ці імперіалісти інколи й про життя своїх громадян та приїжджих думають. Я ладен заплатити ще два долари, аби спокійно поспати на такій дорозі.
– Тут сон буває довжиною з вічність, – відповів мені товариш.
Наступного дня ми поверталися з Вашінгтона. Їхали знайомою вулицею. Американський полісмен якраз щось накривав жовтим мішком.
– Що б це означало? – поцікавився я в товариша, який знав усе, а в Нью-Йорку виконував роль головного при мені консультанта.
– Рівно через тиждень побачите. Саме в цей час. Цей мішок зніматимуть. Можете засікти час. Давайте звіримо годинники.
У мене пішли жовті кола перед очима рівно на третій день. Той яскраво-жовтий мішок не давав мені буквально спокою. Я вже не радий був, що на нього натрапили. Мені хотілося підійти, зняти його і врешті-решт подивитися, що ж там під ним. Він мені снився. На шосту добу мені приснилося, що той мішок уже в мене на голові.
Я з переляку прокинувся. А рівно о дев'ятій годині й тридцять хвилин ранку я вийшов на ріг 3-ї авеню й 64-ї вулиці й приготувався до урочистого зняття мішка з нещасного стовпа.
Через п'ять хвилин прибув поліцейський. Ніяка свита, окрім двох негрів, його не супроводжувала. Один з них тримав драбину, другий забрався на неї і досить прозаїчно, що чомусь ніби ображало мене, зняв той триклятий мішок і ледь не кинув його на голову тому поліцейському, що стояв біля машини. Ніякої урочистості не відбулось. Оркестру ніхто не виставляв. Я обійшов стовп. На ньому висів новенький (а може, свіжопофарбований) дорожній знак: 40 миль за годину.
Цілий тиждень на цьому стовпі фіксували увагу усіх водіїв. Я майже все, що бачив у Нью-Йорку, вже забув. Навіть панель на 8-й авеню, а цей знак запам'ятав, і, певне, на все життя. Дотепно. Просто. Результативно. То чому не перейняти цей досвід, не застосувати в себе.
Для цього не обов'язково їхати в Пенсільванію чи Дакоту, Нью-Йорк чи у Вашінгтон. Достатньо прочитати мою книжку, виписати з неї кращі абзаци і провести по службі ДАІ наказом. Автолюбителі будуть задоволені. Деякі сержанти крутитимуть носом проти нововведення, але хай уже вибачають. Асфальт – це не те місце, де кози пасуться.
– Бачили? – підійшов тихо до мене мій приятель. – Тепер цього знаку ви ніколи не забудете.
– Ви що?! Читаєте мої думки? Я те саме подумав.
Американці – психологи. Вони все враховують. А в нас о сьомій годині вечора почеплять знак, О восьмій уже сержант під стовпом стоїть. У свисток дме. А тоді жезлом тицьне й запитає:
– Знак бачив?
– Вперше бачу. Дві години тому проїжджав цією дорогою, його не було.
– За дві години, голубе, можна міст до останньої палі розібрати. То ти що, у Дніпро ото поїдеш на четвертій швидкості? Плати штраф...
– Ну, ну! – сказав я товаришеві. – Не гіперболізуйте. У нас, звичайно, мішків жовтих нема. Просто ДАІ їх не закупило. А потім це не ваша справа, – не на жарт розсердився я.
– Як не моя? – Він був дуже вразливою людиною.
– А отак. Ви, – про всяк випадок вирішив поставити його на місце, – професійний дипломат. А гіперболи, гротески, шаржі – це вже наша справа, гумористів.
Він, здається, трохи повеселішав і таки захотів, щоб його було зверху:
– А що, скажете, хіба не так? Чи ви не автомобіліст?
– З дня народження, – що саме, я не став уточняти. Голова моя була вже забита іншим. До речі, також мішком. Цього разу чорним. Їх у Нью-Йорку стільки, що аби опустити всі разом у Біле море, то воно почорніло б.
Саме одним з цих мішків і зайнявся якийсь непогано вдягнений джентльмен. Він його в усіх на очах розв'язав, тоді засунув у нього голову, перед цим, правда, зняв капелюха, і почав щось звідти вигрібати. Я оглянувся. Поліції поблизу не було. Мене ці його дивовижні операції зацікавили фундаментально. Американці ж на нього ніякої уваги. Йшли собі так спокійно, ніби у центрі міста нічого не трапилося. Всі були зайняті своїм бізнесом. Ніхто його не зупинив. Не схопив за руку. Не сказав: "Слухай, ти покинь мішок і не витягай нічого звідти. Ти його туди не клав, то й не бери".
Американцям байдуже. Дивовижний народ, Я його, певне, так ніколи й не зрозумію.
Я догнав свого колегу-дипломата.
– Ви прожили у Нью-Йорку шість років...
– Чотири, – уточнив він. Першої половини речення не уточняв.
– Не будемо дріб'язковими. Ми за кордоном, – сказав я.– Шість чи чотири, яке це має історичне значення для вас і для Америки? Ви мені краще скажіть, що ото за тип з мішком?.. Прямо з під'їзду потягнув. Сам бачив.
– То мішок для сміття. У цих мішках ньюйорківці виносять на вулицю сміття, а оті величезні машини санітейшен, їх ще тут гарбічменами називають, вивозять. Гарбічмен – це сміттяр, гнойовик, А гнойовик – це такий жук, що живе на гною, – пояснював він мені.
Ні, я таки не помилився: мій знайомий – людина справді всезнаюча.
– А що той чоловік у тому смітті шукає? Вас не дратують мої наївні питання? Даруйте, будь ласка. Але хочеться знати...
– Ніскільки, – серйозно сказав він. – Я радий вам допомогти. Але умова. У своєму майбутньому творі мого прізвища не називати. Ні в хорошому, ні в поганому значенні.
Я йому пообіцяв.
– Так що він у тому смітті шукає? Он, – я озирнувся назад, – п'є з якоїсь бляшанки.
Дипломат зробив зауваження:
– Це непристойно. Хочете пересвідчитись, чи немає на ваших плечах "хвоста", зупиніться перед вітриною магазину. Зробіть вигляд, що розглядаєте товари, і стежте за відображенням. Але не озирайтесь.
Я все зрозумів. Клин вибивають клином. Хочуть з мене зробити посміховисько. Я зупинився перед вітриною. Слава богу (ці слова я вимовляв англійською мовою – ми за кордоном любимо цим хизуватися. О майн гот! – пам'ятаю, сказав я). На плечах і нижче не було ніякого "хвоста".