Вони нам у дорозі не стануть. Великий візир пішле найближчого пашу Сілістрії проти вас, і ви його побідите, бо старий Ібрагім-паша – пияк і хабарник, тому беги посилають йому щонайгірших людей та найслабші коні, а він глядить на то крізь пальці, бо за се одержує готовий гріш. Але відтак, – тут Сагайдачний зморщив брови і підняв руку, – відтак прийде або беглербег румільський Дауд-паша, або Іскандер-паша, угорський намісник, а се тугі люди. Один відзначився у перській війні, другий воював з римським цісарем. Тоді пильнуйтеся! Не тратьте часу, збирайте не багатства, а військо, і перш усього, – гетьман встав, – не надійтеся ніякої помочі з Річи Посполитої. Тут буде й так страшенний крик, що ви розбиваєте щойно з таким трудом склеєну згоду. По-друге, не покладайтеся на ренкодайних, ані на волохів, лише на тих людей, які ждуть вас уже під Хотином і Сучавою в двох полках.
Розмова була скінчена. Гетьман добув з-за пояса писану, заздалегідь зладжену умову, її прочитали і підписали, а відтак вийшли оба магнати з Кіркором і отцем Андреєм. За ними пустився іти й гетьман, та швидко вернув до молодців і подав їм зелену оксамитну, золотом нашивану шапочку і короткий пернач.
– А ось вам, хлопці, ключі хоч би до Бахчисараю, – сказав, а заки одубілі зі зачудування і щастя молодці змогли отямитися, почвалав за прочими.
На жаль, не судилося їм уже бачити отця Андрея. З його слів при переговорах догадалися вправді, що його десь відразу після їх виїзду на Схід вислали до гетьмана православні братства, але тільки й усього.
Тої самої ночі покинув Сагайдачний табір, з магнатами та отцем Андреєм поїхав у незвісному напрямі. Над ранок рушився і табір, і величезна, з кількохсот людей та коней зложена каравана попрямувала найкоротшою дорогою у Перекоп.
________________________________________
Примітки
Корецький – князь Самійло Корецький (1586 – 1622), історична особа.
Вишневецький – князь Михайло Вишневецький (? – 1616), історична особа.
12. Висока гра
Синяві клуби пахучого диму добувалися з булькотячої наргіле, яка стояла на низенькім, багато перловою масою викладенім стільчику. Побіч, на другім, дещо вищім, але, видко, тої самої роботи, стояв срібний піднос, а на нім маленька чарочка та високий вигинчастий турецький імбрик з кованого срібла. На великій пухкій подушці сидів рослий муж у тюрбані та широких турецьких шароварах, але без каптана, який лежав поруч нього. За поясом у нього торчав дорогоцінний кинджал та один пістоль, багато кований сріблом. Другий такий самий лежав поруч на подушці.
Одначе, мимо сеї східної обстановки, пізнати було відразу, що сей муж не турок, ані татарин. Не було в його рухах тої східної поваги чи міни, якою відзначаються мешканці Орієнту, вони мали в собі зате щось вимушено оживленого, ніби панського і чванькуватого.
Через хвилю глядів сидячий на стіну, де багаті орнаменти спліталися у мережки, коврові узори, творили коня, звізди, полоси, своїми правильними і заразом хаотичними сплетами манили, бавили, а вкінці обмотували око і ум видця і звільна уводили їх у безчуть – сон. Ум сидячого не давався, одначе, заманювати в сей чарівний круг, бо не находив в ньому принади. Бистрі очі швидко звернулися в сторону дверей, де недвижно сидів на коврі малий хлопчина, з вигляду татарин, зі скісними очима та вистаючими лицевими кістьми. Він кивався безустанку взад і вперед, мов маятник, видко, дрімав.
Знадвору не доходив до кімнати ніякий гомін. Не чути було ні криків перекупнів та погоничів, ні прокльонів скороходів, які випереджали лектики багачів і розганяли народ, що товпився по вузеньких переулках Кафи. У пристані, де стояв відділ флоту під проводом Чікалі-паші, ладовано на кораблі поживу для яничарів та веслярів-каторжників. При сьому грала яничарська музика, свистіли переразливо сопілки, гудів бубон…
Але з усіх сих гомонів у парадну кімнату не доходив ні один. Навіть лучі сонця спинялися та розсівалися на грубім соковитім тлі невеликих вікон, які виходили на подвір'я.
Муж, який сидів на подушці, думав, а думки його були, видко, дуже невеселі, бо раз у раз стягалися грізно брови і затискалися уста.
– Пся маць! – ворчав раз у раз, тер чоло рукою та пускав з тихим булькотом густі клуби диму зі своєї наргіле. По хвилі відломив чубук і плеснув у долоні. Мов ошпарений, зірвався хлопчина і прибіг до пана.
Він зложив руки на груди і похилив голову.
– Мустафа-бей не приходив? – спитав з нетерплячкою в голосі пан.
– Ні, ефенді! – відповів скромно запитаний.
– А Абазе-бей?
– Йок, ефенді, не було його.
Пан тріпнув пальцями. Хлопчина глядів зі задуманням, що хтось уполудне так дуже гарячкується, і у кутиках його уст показався злісний усміх. Але його пан замітив се в одній хвилі. Лице вигладилося. Він погладив хлопця по лиці і спитав ласкаво:
– Халі, емек газир мидир?
– Еввет, ефенді, газир дир, – відповів з поклоном Халі. Рівночасно відчинилася завіса, і в кімнату увійшов той сам татарин, який недавно був у пана Бялоскурського у Коросні. За ним поступав поважно у турецькім наряді високий чорний муж – Івашко.
Оба вони поклонилися і посідали по обох боках господаря.
– Халі, вуамін кагве! – приказав.
Хлопчина побіг до кухаря за кавою, а всі три присутні поважно накладали люльки. Івашко сягнув до підносу, але, глянувши у срібний імбричок, поклав його назад.
– Ракі! – сказав з усміхом і налив Мустафі чарочку.
У посудині, в якій звичайно держали каву, була горівка.
Мустафа радо випив чарочку, одну і другу. Пророк заборонив був вправді пити вино, але горівки ні, бо за його часів ще її не було. В очах татарина блистіла радість задля вдоволеної пристрасті. Ракі з Ляхистану була чималою рідкістю у краях ісламу. Івашко не пив нічого і насмішливо глядів на господаря, який, видко, сильно роздратований, дрожачими пальцями накладав люльку і навіть очей не зводив з Мустафи.
Вкінці принесено каву, усі понадпивали густої, чорної, пахучої течі з маленьких стаканчиків і затягнулися димом.
– Габер вар-ми? – спитав по-турецьки господар дрожачим зі зворушення голосом.
– Чок габер дір! – відповів Мустафа спроквола і замовк, киваючи головою, наче у подиві.
– Які ж то вісті? – спитав по хвилі мовчанки господар. Він замітив, що Мустафа не називає його "ефенді", ані не відповідає, як нижчий вищому: "Ти знаєш, пане", лишень, як рівному, – значить, вістка недобра. Але татарин повторив се двічі:
– Чок, чок габер, фена габер!
Вкінці підняв палець догори.
– Насух-паша елю!
– Елю! – крикнув господар, а лице його поблідло. Абазе-бей насупився.
– Чи Акмеші-ага заодно мусить нагадувати собі пана Яна Бялоскурського? – спитав їдко.
Пан Бялоскурський обтер піт з чола, але не дався успокоїти одним словом.
– Помер, помер? – питав. – А від чого він помер?
– Від того, що надто багато ходив по султанських садах.
Акмеші-ага зрозумів. Насуха-пашу убила садова сторожа султана, т. зв. бостанджі. Був се для нього страшний удар. Насух-паша був великим візиром і зятем султана, особою наймогутнішою у всім цісарстві. Сам султан боявся його і не раз не міг спасти перед його гнівом власних людей.
Але ось він не сповістив султана про козацький напад на Синоп, і падишах озлобився чимало на нього та побив його буздиганом. Він дізнався від великого муфтія, від свойого ходжі і від кізляр-аги про всі справи Насуха. Все-таки становище найбагатшої людини у цісарстві було ще не захитане. Від нього сподівався саме пан Бялоскурський якогось дохідного місця при війську, в управі держави або на дворі. Він пообіцював йому здати якнайдокладніший звіт про безсильність Річи Посполитої, про шляхи, якими мали йти султанські війська на Польщу, бо Насух-паша бажав затерти вражіння від миру з римським цісарем в Житваторок коштом Ляхистану. За те сподівався нагороди, а тут отеє якийсь чортяка вмішався у сей гарний план. Чікалі-паша, який саме тоді був з відділом флоту у Кафі, мав поперти його змагання.
– Як же ж то сталося? – спитав удруге.
– Аллах є всевідучий і премудрий. Він один знає, який йому кісмет писаний. Тому не слід нам слідити за ходом волі великого падишаха. Аллах бажав, падишах приказав – і сталося. Коби Бог умножив його силу і славу навіки!
Мустафа схилив голову, Акмеші-ага і Абазе-бей також.
– А прецінь… – начав по хвилі Бялоскурський. Татарин кинув головою взад і цмокнув.
– Йок! – сказав і показав рукою на Івашка. – Він усе знає, бо я від нього усе те почув.
– Івашко? – зчудувався ага і з такою злістю глянув на свойого бувшого пахолка, що сей аж широко усміхнувся зі вдоволення.
– Так, – сказав, – я знаю те від Берама, конюшого, Насуха, який недавно приїхав…
– А з чим? – вирвалося у аги.
– Сен білір мендім! – відповів бей насмішливо і продовжив оповідання.
– Муфтій, ходжа і кізляр-ага підшіптували падишахові всяке, а каймакам Ахмед Етлакмі-заде і райс ефенді Язіджі-заде помагали їм. Ви знаєте оба, що Джанібек-Герай…
Але тут Мустафа встав, видко, обурений.
– Басміллах! – закликав. – Не хочу я чути всіх святих тайн султанського та ханського сараю. Хто багато знає, той недовго живе на світі. Аллага ісмерладик!
І скорим кроком вийшов.
– Стара лисиця боїться, щоби його хто не зрадив. А ось перед годиною розказав я йому все.
– Пощо? – спитав Бялоскурський, який між тим кинув тюрбан в кут і став швидко бігати по кімнаті.
– У нас є у Царгороді справи, бо ми належимо до прикордонників Джанібек-Герая…
Бялоскурський здержався у проході і зблід. Він нагадав собі, що переписувався з Мухаммед-Гераєм, а саме Мухаммеда попирав Насух. Він зробив, отож, ще й другу дурницю, яка могла коштувати йому дуже багато, може, навіть життя.
Івашко удав між тим, що не замічає збентеження свойого бувшого пана, і продовжав.
– … Джанібека-Герая, який продав підступом Мухаммедові Берама. Берам вкрутився в службу Насуха і поміг йому навіть отруїти його ворога Мурада-пашу. Від того часу не мав Насух вірнішого слуги від Берама. Але ось знаєш, вашмость, що хлопська кров, яка пливе у жилах вельможі, жене його у безмір – я се чую і знаю, що і мені, хто знає, чи не така сама доля писана. Візир Насух приїхав до сараю як бальтанджі, вийшов відти як чауш, і так підходив все вище і вище, доки не став зятем султана і найбагатшим чоловіком у краях ісламу.