А церква була порожня. Селяни, довідавшись, чого їх скликають у будень церковні дзвони, не пішли до церкви. Стояв перед вівтарем один Степан Дзвінчук. Думав, що, позбувшись Довбуша, заживе спокійно, але спокою не здобув. Йавпаки, тепер стало ще страшніше. Сподівався помсти. Хотів молитись і не знаходив слів молитви у своїй пам'яті. Страх затьмарив розум. Після кожної фрази священика і співу дячка хрестився, згинаючись мало не до землі, але думки були далеко від церкви і далеко від молитви.
"Чому Ксенька не прийшла до церкви? — думав він. — Людей боїться..."
Одначе і те, що він поділив свою провину надвоє, що поклав половину на жінку, не дало полегшення. Хотілося кудись бігти, щось комусь пояснювати. Але із церкви виходити до кінця служби не годилось. Тож стояв, і думав, і не знаходив спокою.
"Піти б випити",— раптом сяйнула думка, коли побачив, як священик, повороживши над чашею, потягнув з неї вина. Так і не дочекавшись кінця служби, Дзвінчук вийшов з церкви і бігом подався до корчми...
А в цей час, як у церквах дзвонили дзвони, із табору опришків вийшов і також побіг стрімголов униз маленький чоловік. Не пішов з побратимами проводжати отамана в останню путь.
Від учорашнього дня Фока нічого не їв і перед дорогою забув поїсти, отже скоро втомився. Не пройшовши й половини дороги, змушений був сісти. Охляв. А в мозку билася думка: "Тільки б добігти, тільки б не впасти по дорозі!"
— Боже, поможи мені дійти,— звернувся до бога. Ніколи раніш не молився, хоч знав молитви. Коли питали люди, чому не молиться,— говорив: нема за що богові дякувати, а просити його, щоб з горбаня зробив рівного,— не поможе. А тут почав молитись, щоб поміг дійти!
Нарешті устав і погнав далі. У лісі, через який довелося іти, наткнувся на великі поля чорниці. Припав до землі і почав збирати ягоди обома руками. З'їв багато. Занудило, але почув приплив нових сил і побіг швидше.
Поки добіг до Дзвінчикого оседку, звечоріло-. Ховаючись у гаджугах 1, що росли біля її садиби, підповз до оборогу, на якому не раз сидів, оберігаючи Довбуша під час його гостювання у Ксені. Боявся, щоб собака не перешкодив. Але ні, пес на прив'язі недалеко від хати — сюди не прийде.
Фока вигріб невеличку ямку в сіні і влаштувався так, щоб видно було і хату, й дорогу. Хата стояла замкнена. Господарів не було вдома. В дверях видно було щілину, що її проламав Довбуш. "Це добре,—думав хлопець,— зустріч буде надворі. Коли б тільки не зовсім поночі". Вийняв і вдесяте оглянув пістолі. Мав їх два: один власний, другий — самого отамана. Віддали йому товариші. З табору втік, нікому не сказавши. Боявся, щоб його не випередили, щоб не забрали йому останньої радості — щастя розплати. І ось він уже тут. Коли б тільки що не перешкодило!
Так задумався, що був би й не помітив Дзвінчука, коли б той ішов додому мовчки. Але п'яний убивця горлав пісні. Як вийшов уранці з церкви, як забрів до корчми, так тільки оце зараз вертав. Може б, іще сидів би там, якби корчмар не вигнав. А вигнав тому, що прийшли до корчми ґазди і, побачивши Дзвінчука, сказали, що з ним за один стіл не сядуть.
Ішов і співав, щоб додати собі бадьорості і щоб заглушити страх, який так і не змогла до кінця приспати горілка.
Фока тихенько зліз з оборогу і причаївся за ним. Дзвінчук мусив пройти повз обрріг, і Фока міг його вбити, не показуючись. Але цьо^го йому було замало. Хотів потішитися над своєю жертвою, хотів упитися його жахом, безсиллям, хотів почути його благання, хотів бачити його на колінах перед собою.
Він вибіг із-за оборогу і гукнув Дзвінчука. Той обернувся. Не пізнав зразу, бо вже сутеніло. Побачив щось невеличке, думав — дитина. Вирячив очі і... пізнав.
— Фока! — скрикнув і став так з відкритим ротом, без руху.
— Так, це я, нанашку2, пізнали?
Фока тримав пістоль націленим у груди Дзвінчука.
— Не жартуй,— вимовив нарешті Степан.
— Ти не жартував учора, стріляючи в Довбуша, а сьогодні я вистрілю в тебе.
Дзвінчук не знати чого підняв руки вгору.
— Що ти, Фоко, так не жартують!..
Хміль ураз вийшов йому з голови. Фока побачив, що він зараз кинеться на нього, тому крикнув:
— Не рухайся з місця!
— Дзвінко! — заверещав Степан.
В ту ж мить пролунав постріл — і Дзвінчук, не зойкнувши, повалився на землю.
Фока вийняв із-за пояса сокиру і відтяв йому голову. Подумав, що з нею робити. На цепу гавкав, аж заходився, пес. Фока страшно всміхнувся, взяв за волосся синю вже, обезкровлену голову і кинув собаці.
Довбуш був відомщений...
Хотів ще почекати на Дзвінку, хотів потішитись її страхом, коли побачить страшний труп, але побоявся рискувати: міг не дочекатись Дзвінки, а стягнути на себе смоляків, бо його постріл хтось же, мабуть, почув. Не роздумуючи, поліз на той же знайомий оборіг. Звідти добре було видно Дзвінчину хату. Тут він перший раз в житті покохав. У цій хаті зазнав розкоші Довбуш, в цій хаті знайшов і смерть.
"Спалити хату", — раптом майнула думка.
Але слідом за думкою прийшов образ господині хати, яку любив так безконечно, що й зараз не перестав любити. Як уживалисй в його маленькім тілі любов і ненависть? Хто на це може відповісти!
Йдучи сюди, Фока мав ясний плай: помститись за Довбуша і самому вмерти. Без любимого отамана життя ставало порожнім. Особистого щастя він не чекав від долі. Треба було кінчати рахунки з життям. Він розв'язав мотузку, якою був підперезаний — заготовив її заздалегідь,— розправив, спокійно зробив зашморг, другий кінець прив'язав до перекладини оборогу і накинув зашморг на свою худу, тонку шию. Дотик мотузки до голої шиї не злякав. Залишилося плигнути з оборогу. І раптом згадалися універсали. Довбуш називав їх рівноцінними нападам на панські двори. Хто ж їх тепер писатиме? Адже опришківство не скінчилось. Іван Бойчук зразу по смерті Довбуша прийняв присягу
на вірність від опришків, що залишились у таборі і погодились воювати під його барткою. Готує ще цібї осені напад на багатого корчмаря в Жаб'ї. Чи має право він, Фока, втікати від боротьби? Вішатись тут, в оборозі, на радість ворогам і посміховисько панам? ,
— Ні! — скрикнув, аж сам свого голосу злякався.
Швидко відв'язав мотузку, зсунувся з оборогу на землю і подався в ніч, щоб на ранок стати в таборі опришків.
1962 р.