На моїй чорній шинелі ще не так було видно, Микола ж наче виліз із печі.
Кулемет теж обгорів, усуціль взявся іржею. Ми попомучились, поки його розібрали та поклали у гас...
Стояла холодна зима. Ми, як завжди, жили впроголодь, але до окупації мамуся й тьотя Аня одержували хоч якусь зарплату, а тепер ні копійки за душею. Мамуся журилась, журилась та й ударилась в комерцію: хтось їй сказав, що на Донбасі можна збувати живицю. Я надовбав у лісі сосновому добру торбу тієї живиці, і мамуся одного морозного ранку рушила в далеку дорогу: пальтечко ще з років дівочих, ватяні валянки, нею й пошиті, санчата, позичені к хазяїв.
Не було її щось з тиждень. Ми вже не знали, що й думати, як вона пізно вночі постукала у вікно.
Сиділа потім за столом і весь час куняла — так заморилась.
Вторгувала за живицю солі й тютюну. Половину одібрали поліцаї в якомусь селі вже по дорозі додому, а решту таки довезла: тепер буде на що вимінювати буряк і картоплю, цибулю та моркву, а про молоко ми не сміли і думати, на молоко б не вистачило.
Іще кілька разів ходила мамуся на торг, і останнього разу ледь не лишилася по той бік фронту: повернулась за день перед тим, як появилися наші війська.
Та війська наші з'явилися пізніше, тепер німці заходилися ладнати залізницю, що вела з Донбасу на Харків, відбудовувати висаджений нашими військами міст через Оскіл, що впадав у Дінець. Той міст нас найбільше цікавив: ми вирішили висадити його в повітря, як тільки німці закінчать роботу. Разом з ешелоном, що піде по залізниці, бажано з танками. Знайшли в лісі німецьку бомбу, що не вибухнула, підвезли її поближче до майбутнього мосту. Для цього скористалися санчатами, що їх узяв із дому Кость, наче для того, щоб привезти з лісу хмизу. Санчата аж тріщали під вагою стокілограмової туші, ми попобар-балися в глибокому снігу, обходячи кущі та дерева, поки зовсім знесилені підтягнули бомбу поближче до майбутнього мосту.
Ще один міст нас цікавив — через Дінець. По ньому рухалися німецькі машини й підводи і був він од нашого села далеченько. Його ми теж планували висадити в повітря, коли німці почнуть відступати. Що німці рано чи пізно відступатимуть, ми не мали жодного сумніву, як не могли примиритися із своїм життям в окупації. "Краще померти, аніж жити під німцем!" — казали ми не один раз, і це не було бравадою хлоп'яків, які ще по-справжньому й пороху не нюхали (мені пішов двадцятий, а Микола, Кость та Іван на три роки молодші від мене).
Іще ми плекали надію на зв'язок з якимось партизанським загоном, у якого був би приймач. Не могло ж того бути, щоб наші, відступаючи, не лишали в німецькому тилу партизанські загони. Ми були сліпі й глухі, ми не знали, що діється в світі, де наші війська, як вони воюють з фашистами. Ми не вірили побрехенькам поліцаїв, що Червона Армія вже фактично розгромлена, що взята Москва, а більшовики аж за Уралом Ми марили приймачем, але на початку війни був строгий наказ здати всі приймачі і єдиний радіоприймач, що був у Миколиного батька, помандрував до району та й дістався тим же німцям. Навіщо одбирали у людей радіоприймачі, ми так і не знали.
До речі тоді ж поодбирали й мисливські рушниці. Щоб хтось не надумався стрельнути в німця, чи що?
Іще ми надумалися, що, як тільки настане весна, так і перейдемо в ліс. Станемо партизанить по-справжньому.
Не знаю, чи довго б ми протримались в наших лісах. Вони тяглися вузенькою смужкою по обидва боки Дінця й навряд чи ми знайшли б у них надійний притулок. Але й партизанити, сидячи вдома, ми теж не могли: щоразу пояснюй батькам, куди йдеш та до кого та коли додому повернешся. Я вже так забрехався, що мамуся й тьотя Аня стали підозрювати, що я завів дівчину, і боялися по-справжньому, щоб я не надумав женитися.
Десь в кінці січня чи на початку лютого як грім з ясного неба з'явилися наші війська. Я саме снідав, коли до хати вскочив захеканий Кость:
— Поліцаї тікають!
Я так і застиг з ложкою в руці.
— Які поліцаї? Куди?
— Од нашої армії... Цілісінька валка...— випалював Кость.— Зупинилися біля управи... Наші теж до них приєдналися...
Кинувши ложку, я вибіг з-за столу, ухопив шинелю та шапку: "Не дати втікти!.. Не дати їм утікти!.." Вискочив слідом за Костем під розпачливий мамусин крик: "Куди?! Не пущу!"
— Де Микола та Іван?
— Побігли до бліндажа. А мене за тобою послали. Захекані, вскочили в бліндаж. Микола возився з кулеметом, Іван набивав кишені набоями.
— Нападемо?
— Нападем. Тільки не біля управи — можем не встигнути. Хай на луки виїдуть.
Озброїлися, поспіхом залишили бліндаж. Бігли вже не ховаючись та не маскуючись. Перетнули Яремівку, вискочили на луки. Й одразу ж побачили валку, що рухалася в напрямі Дінця. З десяток саней, густо обліплених поліцаями.
— Став кулемет!..— закричав до Миколи.— По поліцаях — вогонь!
При першій черзі поліцаїв наче вітром поздувало із саней. Попадали в сніг, кинулись врозтіч. Навіть не одстрі-лювались, біжачи до Дінця.
От коли ми настрілялися!
Коли все було скінчено (од поліцаїв і слід прохолонув), сторожко пішли до непорушної валки. Там лишилися тільки їздові, що по одному вставали із снігу.
— Синочки, не стріляйте! Нас поліцаї примусили...
— Хто вас стрілятиме! Ану завертайте назад!
І тепер уже на чолі валки не поліцаї, а ми повернулися до Студенка.
І чого тільки не було на тих санях: і борошно, й крупа, і сало, й олія, і навіть мед. Поліцаї запаслися чи не до самого Берліна. Із того добра ми не взяли собі й крихти: все оддали нашій частині, що саме вступала до Студенка та Яремівки...
Після приходу наших військ я недовго гуляв на волі: через тиждень мене забрали до армії. Мели усіх підряд чоловіків, починаючи з вісімнадцятилітнього віку, без усяких медкомісій та оглядів: маєш дві руки та ноги, значить "годен, і нікакіх разговоров". Взяли навіть горбатого сусіда, що тоді говорити про мене! Не помогла б і довідка про звільнення з армії, та я її й не показував: "годен" то й "годен".
Наприкінці зими сорок третього лютували небувалі морози. Дерева вимерзли на корені, птахи падали мертво, а небо було таке крижане, що навіть од сонця віяло холодом. Моя підбита вітром флотська шинелька була розрахована, мабуть, лиш на теплі краї, я в ній мерз так, що кров холонула в жилах і зуб не попадав на зуб.
Необмундированих, нас зігнали усіх до Червоного Лимана та й стали формувати взводи, роти і батальйони. Там же і озброювали: одна гвинтівка на двох та й та переважно трофейна.
Мені дістався італійський карабін, скорше схожий на дитячу іграшку, ніж на справжню зброю. І жодного набою до нього.
Як же я воюватиму?
Пообіцяли підвезти набої вже коли доберемося до передової.
Другого дня нас повели з Червоного Лиману в бік Дінця. Грілися, розмахуючи щосили руками, розтирали подубілі, настуджені лютим морозом обличчя,— сльози замерзали на віях! — намагалися забратись в середину колони, де було наче затишніше... "Подтянісь!.. Подтянісь!.." — лунало раз по раз. Та нас і підганять не треба було: самі бігли, рятуючись од вітру пронизливого... Тож поки йшли, якось можна було іще терпіти, а як добралися вже надвечір до села понад Дінцем та як зупинилися і вишикувалися біля крайніх садиб, на белебені відкритому, тут уже стало
— Рравненіє напр-раво!.. Смірна-а!..
До нас непоквапом підходить начальство. Всі до одного в кожушках, у ладних куфайках, підперезані, обвішані зброєю.
— Товаріщ майор, пополнєніє прібило! — доповів лейтенант, що вів нашу колону.
— Здрастуйте, орли!
"Орли" загелгекали грачиною зграєю.
Уже тут кожному взводові призначили командира. З бувалих, обстріляних, з отих, що підійшли.
Нам припав сержант з такими очима веселими, наче лясне от-от по колінах долонями та й зірветься в танок. В куфайці, з пістолетом у кобурі, ще й німецький автомат недбало висить за плечем. Шапка збита на потилицю.
— Замерзли, браття-слов'яни?.. Підем грітися в хату... Ррівняйсь!.. Струнко!.. Кроком руш!
Гупнули в землю одмерзлими підошвами, рушили поспіхом до вимріяної хати.
Набились як у рукавицю. Сорок душ до невеликої кімнати, ще й господиня. Під столом, на лаві, під лавою, по всій підлозі, притискаючись один до одного, щоб хоч трохи зігрітись. "Двері! Двері!" — кричали на тих, хто входив-виходив. Щоб тепліше було, я вкрився шинелею, а під голову замість подушки — кулак.
Незчувсь, як заснув. А проснувся од того, що з мене стягали шинелю.
— Уставай, тобі йти на чати!
— Холодно? — спитав пошепки бійця, що його мав замінити.
— Спробуєш! — відповів той, хукаючи в долоні. Від скарцюбленої постаті віяло таким холодом, наче не чоловік стояв посеред хати — крижина.
Одірвавсь неохоче від вгрітої підлоги, натягнув шинелю, підхопив свій карабінчик. Не думав, чим буду стріляти, коли хтось появиться,— думав про лютий мороз і про оту годину, що мав на ньому вистояти.
Застигле від морозу повітря було густе і непорушне. Фіолетові тіні мертво лежали повсюди, а сніг рипів так, наче його різали ножем. Зірки угорі мерехтіли голками, місяць був блідий, як мрець. Я спершу ходив од хати до воріт, а потім не витримав, став бігати. Та однаково не міг врятуватися від холоду. Холод забиравсь під шинелю, проникав до кісток, зводив судомно руки і ноги. Душив усе живе, що тільки насмілювалося поткнутися на вулицю,— ні руху, ні голосу, тільки рип-рип од воріт до порога втоптаною стежкою...
Коди ж мені здалося, що вже давно минула година, заскочив до хати. Переступаючи через розметані тіла, добравсь до годинника, що висів на стіні, придививсь до циферблата. Стрілка застигла на першій годині: ще півгодини на морозі вистрибувати!
Постояв, щоб хоч трохи зігрітися, пішов знову надвір.
— Двері! — гукнули услід.
Потім, коли нарешті повернувся до хати і ліг, довго виганяв зашпори. Грів за пазухою заледенілі долоні, дрижав усім тілом. І крізь сон, що врешті навалився на мене, чув, як тисячі крижаних голочок впиваються в пальці.
Проснувся од грюкоту. Хтось гатив у рами вікна, догу-кувався охриплим голосом:
— Перший взвод — по сніданок!
Першою підхопилась молоденька хазяйка. Сержант, який чомусь опинився біля неї на ліжку, ще з-під ковдри скомандував:
— Командирам відділень виділити по два чоловіка по кашу! Одна нога тут, друга — там!
Внесли кашу, розкладену по казанках (на двох один казанок), по хаті пішов смачний дух.
— Хто не взяв ложки? — спитав весело.