Корови ж є, овець більш як півтисяча. Є що ділити!
— Вівцю ж не запряжеш у плуг. Я кажу про робочу худобу. Якою хліб робити. От і виходить що ділити нема ніякої рації. Отож розумні люди, а так і в ленінськім земельнім декреті сказано, робочу худобу лишають в неподільному фонді. Так само як сільськогосподарські складні машини. Прокатні пункти створюють з них. Щоб кожен незаможник міг користуватися. А на прокатних пунктах і люди ж потрібні будуть. Всяких спеціальностей: і воловники, і конюхи, і ковалі...
Омелько досить байдуже, з явним недовір'ям слухав Артема. Але після того, як той сказав, що про це і в ленінськім земельнім декреті чорним по білому написано, рвучко звів голову й гаряче глянув Артемові в очі.
— Чи справді! І ти що, сам ото, своїми очима читав?
— Та вже ж не позиченими. А подекуди, там, де по маєтках поміщицьких хазяйство проводилось по-культурному, може, й зовсім лишиться все, як було, тільки з тією відміною, що досі весь прибуток поміщик клав собі в кишеню, а тепер — все йтиме у народну. А поміщиків самих — під зад коліном.
— Ні, в нас такого не буде,— упевнено сказав Омелько.— Я не про те кажу — під зад коліном, звісно, і в нас йому дадуть. Дарма що превосходительство. Я про хазяйство. Буваю ж на людях, бачу, чую: тільки ділити!
— А я не кажу іменно про Вітрову Балку. Там, де живуть просторіше. У південних губерніях. Де землі більш, що вистачить її і для селян, і на державні господарства. Тобі не доводилось, а мені доводилось якось, під час безробіття. З товаришем у Миколаїв з Ростова мандрували. День ідеш, другий, і що не спитдєш: "Чия земля?" — одна відповідь: коли не Фальцфейна , то ще якогось архібагатія.
— Це чисто так, як у тій виставі, що в нас у клуэд "Просвіта" якось давала про одного хазяїна, Калитку . їдеш день, їдеш другий: "Чия земля?" — "Калитчина!" Ну, це — в степах. Може, там і буде таке, як ти розказуєш. А в нас — не далі як до різдва... Отоді й кінчиться усім нам строк. А може, й раніш. Якщо немов Антон із своїми однодумцями гору візьме, то, може,— не сьогодні-завтра...
— Над ким гору?
— Та оце ж я того й прийшов. Над нами із Свиридом-чабаном... Узнав, що домуєш, то оце й прийшов порадитись. Згадав, як ти розказував колись про забастовку, ще до війни, на луганському заводі. Так от: як її, з чого її починати?
Артем здивовано глянув:
— Забастовку? А навіщо це тобі здалось?
Тоді Омелько і розповів йому, що вчора, тоді ж таки увечері, ще до пригоди з Горпиною, виникла думка у них оголосити забастовку в маєтку. Щоб змусити земельний комітет скасувати свою ухвалу щодо конюха Микити. За те, що він самоправно дав пару коней Невкипілому та Скорякові для поїздки в город, Пожитько звільнив його з роботи на стайні. А в нього ж, сам знаєш, сімейка нівроку — самої малечі якраз півдюжини. Треба ж якось жити! А ще до того нахваляється й до суду притягти. За коня, отого, що гайдамаки одібрали. А тут уже таке вигадали! Хтось із вітробалчан — чи сам бачив, чи хтось йому казав, що бачив, як продавали вони Араба бендюжникам на базарі у Славгороді. Така брехня!
— А хіба одібрали?— здивувався Артем.— Тимоха ж верхи приїхав на ньому.
— Ну верхи ж. Бо другого одібрали... Араба. Добрий був кінь. А розписки не дали. І хто там по цім урем'ї про ті розписки думає! Понаравився кінь — випрягай! Перекинув сідло з своєї шкапини. І поминай як звали! А де ж тоді шкапина?— допитуються.
— Питання законне,— неуважно сказав Артем, аби що сказати. А в голові билася думка: "Чого ж вони не сказали про коня, як воно насправді було? Що — убитий? Та, мабуть, коли промовчали, мала бути якась причина. Чи не знає чого про це Омелько? Чи, може, хоч догадується?" І спитав Артем:— Ну й що ж Тимоха та Мусій на це відказують?
— Проїхали з версту, а воно не кінь, а суща вівця, з киргизьких отих. Упало і вже не встало з місця. Куди його? На сани класти? Але ж по такому снігу і впорожні одним конем далеко не заїдеш! Довелось, навпаки, ще й сани покинути. Та сани що!— дровиняки, на двічі витопити, а от коня жаль. Ну, та хіба ж знаття було таке?! І не гуляти ж, скажемо, так, кудись на весілля дав поїхати, не базарювати. А як ходаки в город з бідою мужичою.
— Якраз оце, мабуть, Пожитькові найбільш і не понара-вилось,— сказала Гармашиха.
— А ви ж думали! Чи так уже ото за народним добром уболіває?! Вислужується! Ну, що вже казати, авжеж, без того не можна, і огрій-таки Микиту для порядку, але ж не так, що в дітей шматок од рота одірвати. Воно і не яка платня, що за ті гроші тепер, а головне ж харчі, А йому тепер нічого з комори. Поки що, сказать би, голоду в них іще непомітно, бо таки й Векла з кухні тикне Федорі хлібину чи горщеня каші дітворі. Та й сама тоді із солдатками, мабуть же таки, якийсь клунок жита...
— Ще й добрий!— осміхнулась Катря.— Якраз піддавала їй на плечі. Насилу-насилу. "Чи ти здуріла, Федоро! Та ти ж підірвешся!"— "Дарма, донесу якось!"
— Та я ж кажу, голоду ще нема. Але чи надовго того клунка? Та й не в цьому ж справа, кінець кінцем. А справа в тім, що кривда! Обидно. Та що це, старий режим? Чи що це за хазяїн над нами такий об'явивсь: карає-милує. Отож учора зібрались в людській та й ухвалили, щоб я з Антоном востаннє ще сходили у волость, в земельний комітет. І, якщо не скасує, оголосити забастовку. Отак, як робітники на заводах бастують.
— Ну й що ж, ходили вже?
— Та ні, не ходили. Сам же Пожитько ще вранці у двір заявивсь. Пригнав Остапа з волами. Тут ми з Антоном, як виборні, можна сказати, і завели з ним розмову. При управителі, при панові.
— Ну й що ж?
— Як горохом об стіну!
— А пан? Чого ж добродій Погорелов не зробив ще одне добре діло? М1
— Пан, як той Пілат , умив руки: не моє діло! Воно, звичайно, коли б і Микита, як ваш Остап, узяв під козирок та медом по губах. А то, навпаки, при зустрічі й шапки не зняв. От і заїло! На Пожитька здався: як комітет ухвалить, так тому й бути! А Пожитько в одну шкуру: "Народним судом судитимемо!" То вже не стали більше й балакати. Оце увечері зберуться всі наймити, та й вирішимо, щоб завтра кинути всім роботу. Може, хоч цим зарадимо!
— А чого ж не зарадите!— сказала Гармашиха.— Хіба під ту ще революцію не допомогло, як не схотіли всі за восьмий сніп жати? Покрутивсь, покрутивсь та й таки мусив. Не допомогли й жатки-снопов'язалки. Бо Прокіп Невкипілий паколів понабивав...
— Е, Катре, жнива — це зовсім інше діло. Тоді кожен день дорогий. Бо як приспів хліб, це ж які збитки! А зараз, взимку,— що? Яка взимку робота нагальна? Ніякої! Чистимо зерно, вивозимо на поля гній. Ну, підвезення кормів. Та й все. Робота все така, що її можна і через тиждень, і через два. Окрім того, звісно, що біля худоби пораємося. Отож Антон із своїми й наполягає на тому, щоб кинути й худобу годувати. Пореве, мовляв, день-два, негодована, ненапована, от і дошкулить. І не те що самому комітетові, а й усьому селу. Бо хіба отаке ревище день-два витримає хто?!
— Та хай бог милує! День-два! — жахнулась Катря.
— Не чого ж ми з Свиридом і йдемо проти,— підбадьорений Катриною реплікою, вів далі Омелько.— Ну, як це можна з безсловесної, неповинної худоби отак знущатися! "Давай тоді ворота всі повідчиняємо навстіж. І хай сама, як хоче, так і годується".— "Та розбредеться ж!" — "І нехай. Далеко не забреде, свої ж селяни розберуть. І тим краще: так ми і революцію посунемо вперед!"
— А їй-бо, непогано придумав!— весело зауважила Орися. Омелько тільки зиркнув на неї, але не визнав за потрібне
бодай слово сказати на заперечення. Замість Омелька відповів Орисі Артем, а разом — і самому Омелькові:
— Ні до чого все це, Омельку! І забастовка ваша, і Антонові "заходи" посунути революцію вперед. Не розгонити з двору худобу треба...
— А я що ж кажу! — не дав Омелько Артемові доказати.— Яка ж це революція? Кому вона на користь? До кого та худоба потрапить? До бідняка? Та йому її й поставити ніде.
— Було б що,— озвалась Катря.— І в сіни можна завести.
— Та чом не можна! Заводили вже і в сіни, а як дехто, то навіть і в хату. У дев'ятсот п'ятому. А що з того вийшло!
— Ну, то був час один, тепер час інший,— сказав Артем.— І все ж таки, не з цього починати. На те й дев'ятсот п'ятий був, щоб зараз уже робити розумніш. Ні, не те слово: бо й тоді розумні люди були. Організованіше. Перш за все іншого хазяїна треба,, інших людей — і в земельний комітет, і взагалі в органи влади — сільської і волосної. Переобрати треба. І на біса ви того Пожитька?!
— Та це ще повесні.
— Ну, а з весни багато вже води спливло. Немало вже усякого сміття знесло...— Він замовк і прислухався.
У дворі чути було рипіння саней по снігу і чоловічий голос на волів — "гей!".
— Ось і Остап,— сказала мати.— Якраз і снідання готове.
Першим до хати вбіг Кирилко. Спинивсь посеред хати і весело сказав "драстуйте!". І зразу ж, в одну мить якось це в нього вийшло: шапка полетіла в куток на лаву, сірячин-ка спала з плечей — на ключку її, тоді дриґнув одною, другою ногою, і обидва чоботи разом з онучами полетіли, куди й слід було їм,— під стіл. А сам — у благеньких полотняних штанцях, пофарбованих бузиною, у батьковій жилетці, що сягала йому аж до колін, стрибнув під комин, де вже замирені гомоніли про щось Софійка та Федько.
— Ой, ізмерз! — сказала баба од печі,— І треба ж було!..
— Авжеж! — тулячись спиною до теплого комина, відказав весело Кирилко.— Ще й після сніданку поїду. Бо ми ж іще два дубки зрубали.
За хвилину до хати ввійшов і Остап.
Хоч уже бачився з Омельком сьогодні, але й тепер — на цей раз уже як господар у своїй хаті — привітався до нього. Проте почувалося в усій його поведінці, що зустрічі цієї не сподівався він і що була вона для нього не дуже приємною. Якось сковувала його. Похмурий, довго мовчки роздягався і майже зрадів, коли мати раптом спитала:
— А де ж Мусій?
— Зараз прийде. Забіг додому на часинку. "Кісток своїх,— каже,— не чую. Отак ізмерз. Прихвачу, щоб погрітися".
Зачувши таке, Омелько зразу ж звівся з місця, щоб не подумали, що й він на чарку набивається. Гармашиха здивовано:
— А ти ж куди! І не вигадуй! Роздягайсь, будемо разом снідати.
— А я вже снідав,— відмовлявся Омелько.— Не той час тепер, щоб по двічі. Хоч би по разу!
— Не об'їси. Роздягайся.