Отчий світильник

Роман Федорів

Сторінка 52 з 100

Цією роботою сплачую Русі синівський борг. Бо що слова? Брязкітливих слів множество розсипано скрізь про любов до вітцівщини, але з них не викуєш ні меча, ані орала.

Боюся, Продроме, що не зрозумієш мою радість, яка овіює мене, коли бачу: старання мої подібні на дощ, який напуває у травні ораницю. Отже, недаремно топчу ряст на білому світі, отже, не пусто ритор Поліклет привчав мене, малого, різкою до науки, отже, не згайнував я час, сидячи у твоєму саду і слухаючи мудрі речі.

Хочу сповістити тобі, Продроме, що князь не посадив твого учня на високий стілець при дворі. Ярослав довірив мені писати "Хронограф". Я це діло задумав широко, не лише про події сьогочасні пишу, згадкою сягаю також у прадавні часи. Для цього князь розіслав по всіх усюдах писців, книгочеїв монастирських та охочих бояр, аби від старців, котрі перейняли перекази з днів минулих від дідів і прадідів, записували і мені несли. Робота копітка дуже і велика, бо дотепер подібним тут не займалися. Роботою цією вельми пишаюся, нема більшої честі для мене, як повідати нині живучим і тим, що прийдуть після нас, про славу минулих днів. Я мовби докопуюсь до західного кореня того могутнього дуба, що посаджений пращурами в Києві, і мовлю: гляньте, русини, як кріпко і здавен-давна вросли ви у землю під Угорськими горами.

Як і в кожній роботі, мій любий Продроме, надибую на труднощі, встиг уже обзавестися ворогами, якщо, може, не явними, то потаємними напевно. Є тут чолов'яга один, Яном кличуть, має він вплив на князя, і тому, трапляється, боляче наступає мені на пальці. Є й інші... Та бог з ними. Задругів у мене в десять крат більше, і цим задоволений.

Ось і прийшов кінець моєму писанню, Продроме. Сподіваюся, що воно не загубиться, гречник Олексій, який у Галичі при церкві святої Анни комору тримає з товаром різним, обіцяв його в Константинополь довезти. Він наслухався про Феодора Продрома всячини доброї і похвальної, хоче з тобою запізнатися..."

"Во ім'я отця, і сина, і святого духа...

Це я, бабо Предславо, онук твій Добромир, починаю молитву поминальну на могилці твоїй, могилку показали добрі люди, вони ж і оповіли про твою ганьбу, прийняту через борг мій Лютові Лихварю, і про твою смерть. Ще рік, ще два й від твоєї могилки не лишилося б сліду, вона й так запалася, поросла травою. Ні стежки до неї, ні хреста, ні знаку ніякого на ній.

Я лежу пластом на могилці — тебе обіймаю... обіймаю і вишіптую оці слова, уткнувшись лицем у цвинтарну траву. І печалюся при цьому несправедливістю світу: чому після нас зостається тільки трава? Чому заросли стежки до багатьох могилок, що поруч з твоєю, адже в них лежить прах не безрідних людей; люди ці колись ходили на брань, вони будували, сіяли, кували крицю, родили дітей. Гріх смертельний чинять живі, близькі й далекі свояки, бо нехтуючи пам'яттю про дідів і прадідів, мимоволі себе обкрадають... рвуть коріння, що в'яже їх з минувшиною, а коріння це, по собі знаю, повне життєдайних соків.

Від гордині це, бабо Предславо. Живі мислять: усе, що досягнуто нами, — багатство, слава, ум — це, мовляв, здобутки нашого лише завзяття й труда. Живі забувають, що вони не починали з голого місця, і до них жили покоління, котрі зоставили їм у спадок підвалини. Живі кладуть на підвалини свій зруб... вінчик або два, і відходять, уступаючи місце новому колінові. Ті теж кладуть свої вінчики — і так без кінця будується палата, що зветься життям. О, певна річ, бабо Предславо, кожне нове покоління обтешує свій зруб інакше, краще, розумніше, може, бо досвід перейняли від попередників своїх.

Та чому... чому я на твоїй могилці повторяю свої роздуми, нанизані на стержні днів, перебутих у Даниловому порубі; мав я там час на розмисли. Повторяю, мабуть, через те, що не впевнений єсьм: прийшов би нині до тебе, коли б я не пам'ятав про діда нашого Велета, про батька, про життя твоє, повне незгод, лиха, нещасть, але попри все — життя красне і горде. Повір, нікому з роду нашого не випало на долю стількох випробувань, як мені, і мусив я вчитися від когось переносити їх гідно. Данило Калитич не одну седмицю і не дві тримав мене в порубі, ніяку преісподню не порівняєш з тією ямою. Там гній служив мені постіллю, там вода у дощові ночі доходила часом до колін, там воші, болячки, струпи мучили мене, як дияволів полк, там голод і розпука самотинна доводили мене до безумства, там я бачив, замість сонця, лише скибочку світла.

Хіба важко було зламатися?

Та все ж, коли ранками піднімали віко над ямою і в отворі бачив бородату пику мучителя мого Калитича, я зводився на ноги, опирався плечима об слизьку стіну, мовби готуючись прийняти бій. Він кричав у мою пре-ісподню, щоб я покаявся і назвався робом його... ледь назвуся так і мене витягнуть з ями, помиють, одягнуть, дадуть досхочу їжі, і я знову втішатимуся вітром і сонцем, і робота важка в Данилових чинбарнях буде здаватися раєм.

Спокуса була вельми велика, я божеволів од мислі, що згнию в порубі заживо, і, може б, я здався на ласку Данилову, коли б не тліли в мені твої, бабо Предславо, слова, що в нашому роді не плодилися ниці роби, плодилися в нас вої, ратаї, рибарі,— люди вольнії і горді своєю волею. То чому я, останній з Соколянів, повинен, рятуючи ж-іття, добровільно кувати себе у вериги, коли безчестя гіршого ніж добровільне рабство нема. Тому я відповідав із свого дна: "Ні, краще смерть!"

І віко падало...

Можливо, що через затятість свою той щасливий день, коли мене визволено з поруба, коли помили мене, підстригли, одягли в чисту одежу, позавивали мої рани-болі в білі полотна й поклали на м'яку постіль, я не вважав божим чудом. Так і сказав рятівникам своїм Русину Івану, княжичу Ярославу та гридневі Степанцю, сину Троя-нову, що був поранений того дня.

— Не богохуль, — озвався тоді Ярослав. Мені зав'язали очі рідким полотном, крізь яке пробивалося слабе світло, бо міг би після довгої ямної темряви осліпнути; я не бачив княжича, але гадаю, що чоло його краялося подивом, чому цей смерд у порятунку своєму чудесному й несподіваному не видить перста божого.— Бог послав тобі Степанця... бог звів Степанця з Іваном,— продовжував Ярослав.— Бог хотів, щоб восторжествувала справедливість.

Русин з Степанцем теж сиділи в хоромині, я чув їхню присутність. Зрештою, Степанець, якого я впізнав по голосу, запобігливо підтакнув Ярославу: "Істину речеш, княжичу".

Що він знав про мою істину?

— Істина,— сказав я, — у тому, що вдалося мені витримати двобій з Данилом.

Степанець засміявся. Вважав мене за дитину, яка на радощах лепече дурниці. Ярослав мовив:

— Ти кволий, Добромире. Пальцем тебе можна збороти. Про який, отже, двобій може йти мова. Ти був гнидою супроти Калитича... міг він тебе прикласти до нігтя і...

— А міг, княжичу, — боронив мене Іван Русин. — У Да-нилковій волі було вбити Соколяна... але не мав він сили зламати його дух. Тому, гадаю, він має слушність, коли говорить про двобій. Чи сталось би те, що нині сталося в Тисмениці, якщо б Добромир Соколян упокорився насиллю одразу, як тільки його привели до Калитичевої чинбарні? Мабуть, ні... Тихо було б у Тисмениці, далі множив би Данило скарби й множив би зло. Ти ж розмовляв, княжичу, в шопах з кожем'яками... з тими, що упокорилися. Що в них залишилося від людей вольних? Навіть жадання волі притупилося. Коли їх вивели за вот рота й сказали: "Ідіть, перед вами дороги відкриті", то вони злякалися доріг... дехто, о горе, позадкував до своїх чинбарських корит. У них зламаний дух, Данило не кував їх руки... скував серця. Соколян же повстав супроти вериг духовних. І переміг.

Він красно говорив, Іван Русин. Тепер у Галичі ми з ним часто й довго ведемо бесіди, про тебе теж згадуємо, бабо Предславо. Підозріваю навіть, що він непомітно вистелив мою стежку до твоєї могили. І ось я тут... жалем і вдячністю до тебе сповнений, бабо моя Предславо.

Я ще не відаю, що буду робити в Галичі, прибувають поки що сили після довгих митарств, зате достеменно знаю, що першим ділом покладу тобі пам'ятник... тобі й до тебе подібним. Аби не згубилася твоя могила, аби пам'ятник той свідчив: живі не забули попередників своїх. Від попередників черпаємо, як з криниці, ум, силу духу — і цим багатіємо. Я ковач — і пам'ятник, може, викую з криці... тільки ржавіє криця, піддатна вона дощам і вітрові. Я в ямі Данилковій постиг і удосконалив уміння своє різьбити дерево, може, покладу тобі пам'ятник дубовий?

А мо', з білого каменю?

...Во ім'я отця, і сина, і святого духа. Амінь". Слова з "Хронографа":

"Літо 1150-го Володимир галицький допоміг Юрію Долгорукому відзискати стіл київський. Проти Юрія тоді сполчилася вся Русь, один Володимирко руку його тримав. Князь галицький прийшов д'Києву, став біля Оль-жиної могили, і кияни змушені були прийняти Юрія на княжіння по раз другий.

На цьому однак не скінчилося, бо знову Ізяслав Мсти-славич покликав угрів десять тисяч, і ціле літо брань точилася. Володимирко же кріпко на боці свата стояв. Не відрікся від нього й тоді, коли погнали Юрія..."

IV

— Анно!..

Наздогнав її, коли дівчина минула ворота церковної огради, схопив за руку, мовби боявся, що Анна загубиться у великодному натовпі. Анна була в святошному кожушку, поли якого червоніли вишитими косицями, в зграбних шкуряках і вовняних копитцях. З чорнявого личка не змилася ще молитовна задума, віяв від неї дух ладану і свіжої паски, яку тримала у вузлику.

— Христос воскрес, Анно! — майже вигукнув. І відразу засоромився радісного оклику. Радість променилась не від того, що пройнявся великодним співом і великод-ним калатанням єдиного на тутешній дзвіниці дзвона — воскресіння скресло в ньому самому. Йому на диво стало леготно, ніби й не пережив на боярській конюшні довгої зими, яка була повна смутку за небіжчицею жоною Ра-Зою та за сином Чагром.

Коли ж на схилах гір почав таяти сніг і городок Яре-мичів ожив дзюрчанням потоків, жура Василькова посвітліла. Рада з сином кудись віддалилася, зникла, потекла з весняними водами до далекого моря, і Василько знову відчув себе мужем, хай, може, не першої молодості, але ще досить кріпким, щоб почати життя заново.

З тієї пори почав марити Анною...

— Воістину воскрес! — одповіла дівчина, байдуже ковзнувши поглядом по його постаті.

49 50 51 52 53 54 55