І не тільки вона. З нею заручниками "Чорного сонця" стали ліцеїсти монастирського ліцею в Кара-Джу… Що? Ви хочете знати, які мої вимоги?.. Уважно слухайте, гер Президент. Дуже уважно. Ми не вимагаємо мільйонів доларів, не вимагаємо транспорту, не вимагаємо зброї… Все це у нас є. "Чорне сонце", яким я командую, повертається на рідну німецьку землю, і ніщо не повинно нам у цьому завадити. Запам'ятайте, гер Президент України! Якщо по нас буде випущено бодай одну кулю, то ця ж куля влучить і в серце вашої дружини. Ми вирушаємо з Кара-Джу, і наша дорога проляже через усі селища і міста цього регіону. Де саме ми вийдемо до моря – не вам знати. Але чим скоріше ми дістанемося до берега, тим менше страждань зазнає ваша дружина. Попереджаю, гер Президент: жодних перепон на нашому шляху! І жодного насильства! Інакше – смерть дорогої вам людини! Смерть ліцеїстів!
Довівши ультиматум до кінця, він ввічливо передав мобільник Людмилі Іванівні. Та сиділа в темному очманінні. Віруня припала до неї, захлиналася слізьми.
Та Магістр виявив до неї ласку. Навіть погладив її по голові, дуже лагідно і сердечно погладив:
– Заспокойте вашу подругу, фрау Віро. Вас чекає велике і прекрасне життя! У нас нема часу. Ідіть до себе, візьміть свої речі… Та не рюмсайте, люба. Вам випадає непогана дорога. Насуваються лихі часи. Криваві часи! І, може, ви ще подякуєте долі, що вона звела вас зі мною.
– Гер Магістр… – мовить, здригаючись, Віруня, – залиште мене з моїми дівчатами. Я піду до них в автобус.
– Тільки в автобус. А далі я простежу, щоб вас не скривдили. – Магістр простягнув до Віруні руку, мовби хотів по-справжньому бути галантним. Та й чого б не бути? Отаке миле створіння, отака слов'янська красуня ставала його найдорожчим скарбом. А з нею разом – і загадкова формула Космосу, шлях до всесвітнього панування. Комусь це здасться смішним, та чого тільки не буває в наші часи? Химери стають реальністю, а сини вчорашніх нацистів сідають на золоті трони.
Він, вдавши скорботну опечаленість, схилив перед жінками голову, постояв мить – як того вимагав етикет – і гордовито вийшов з келії. За дверима про щось перемовився зі своїми "лицарями". Мабуть, мусили поспішати.
А ці двоє – Віруня і Людмила Іванівна – вже нікуди не поспішали. Однак впадати у відчай не хотіли. Такого не могло бути. За ними була держава. За ним був Президент! Якось вони порятуються. Десь є шлях, довгий, безконечний, ціле життя попереду, не втрачаймо ж сил, не губімо надії!
Людмила Іванівна потягнулася до апаратика, що самотньо лежав на столі. Ще раз зв'яжеться з чоловіком. Втім – нащо? Терзати йому душу, вимагати більше, аніж він здатен зробити? Має вірити і вірити. До моря, до останньої їхньої зупинки під дулами автоматів. Хай уже буде як буде. Все залежить від її чоловіку, від її Президента, і ще від неї самої. Мусить перетривати лиху годину. І перетриває, бо була сильна, знала свою силу і знала її межу. Через це доля завжди, хай в останню мить, усміхалася до неї.
Удвох спустилися вниз. Дворище було безлюдне, сіре, наче виметене вітрами. І гори в далечині здавалися сірими, такими до всього байдужими, такими відстороненими. Тільки якась квола хмаринка, як промінчик небесного сміху, визирала з-за гострого шпилю і дивилась на землю, ніби щось обіцяючи.
– Ти знаєш, Віруню, – говорила Людмила Іванівна, коли вони йшли через дворище, до машин, – що найстрашніше? Ми досі не знали всієї правди життя. Скільки в ньому затаїлося бруду, зухвальства, і які ми всі довірливі, які гуманні до зла і кривди, як нам бракує усім… навіть там у їхніх західних світах… елементарної доброти. Якщо все закінчиться щасливо, Вірунічко, я буду благати чоловіка ввести в школах щось… ну, якусь нову науку: "Любов до людини". Чи що… Соціальна справедливість, я розумію, то все… основа буття, шмат хліба, дах над головою. А отак глянути в вічі і відчути добро. Або подарувати добро.
– Для добра, мабуть, ніякої науки не треба, Людмило Іванівно, – зітхнула Віруня. – Та ви не переживайте. Все владнається. Цей Магістр розумніший, ніж ви гадаєте. – І прошепотіла загадково: – У них, кажуть, чемодани повні золота. В банках – акції на мільйони доларів! їм просто хочеться добре і смачно пожити, запевняю вас. Цей Магістр герой тільки на словах. А, бачите, втік сюди з Німеччини, щоб не втрапити під статтю закону. От тільки до мене чіпляється. Не відпустить. Я для нього надто велике багатство. Хоче через мене знайти вихід до космічних братів.
– То дай йому цей вихід.
– З його "чорним чемоданчиком"? З його погрозами підірвати Нью-Йорк? Космічні брати шанують лише світлих. – Подумала мить. – Мені здається, вони вже щось прочули про наше лихо. Вони десь близько. Мусять з'явитися. О, гляньте, ваш водій. Живий і здоровий.
– Я поїду з тобою в автобусі, – сказала Людмила Іванівна – Будемо разом.
Молодий чоловік у шкірянці привітно махав їм рукою, і ще якийсь статечніший і солідніший, широко їм усміхався. Людмила Іванівна озирнулася. Біля дверей головного корпусу стояли купкою ті, в чорних плащах і вели між собою бесіду.
До них вийшов Магістр, дав команду. Квапився. Людмила Іванівна тільки тепер завважила старенький автобус, що стояв біля церкви. З передніх дверей визирали дівочі обличчя. Весело пересміювалися, були такі далекі від усього цього лиха. Кудись поїдуть, щось побачать – аби не сидіти за партами. Лишенько! А були ж заручниками і, може, в чорну хвилину могли опинитися під кулями.
Як живий щит, як останній прихисток терористів у чорних плащах.
До них наближається Магістр. Іде розгонисто, крок вольової людини, яка звикла володарювати і перед якою трудно тримати гордо піднесене чоло. На ньому матірчатий плащ, під плащем вгадується причеплений до ременя маленький автомат "узі". Обличчя у Магістра ділове, з пильною настороженістю. Ось він став перед жінками, злегка вклонився.
– За десять хвилин вирушаємо. Прошу без дурниць. Бо я за своїх людей не певен.
Не чекаючи відповіді, круто повертається і йде назад до "лицарів". Тепер у них буде остання розмова, останнє приготування до прориву через гірські траси. Мабуть, в морі, в умовленому місці за ними прибуде катер, може, підводний човен. Може, візьмуть із собою живий "щит" – дівчаток з автобуса. Віруня теж може стати таким "щитом", а якщо й не стане – їй все байдуже. Пекуче байдуже і навіть гидко! В своєму домі, у своїй могутній державі отакі вони безсилі. Не можуть передбачити…
З головного монастирського дому вишкандибує старенька настоятелька Серафима, іде з непокритою головою, лице опухле, ступає наче сліпа.
Упала на груди Людмилі Іванівні, затрусилася в плачу.
– Де вони взялися, іроди, на нашу голову! – лепече безкровними губами. – Іще й дівчат беруть із собою. Я зараз буду дзвонити в міліцію… в Сімферополь…
Людмила Іванівна, зітхнувши, приголубила стару. Хай себе пожаліє. А з дівчатками лиха не буде. Можна ж людині повірити, хай вона буде й таким звіром, як цей німчак.
Раптом від дому хтось погукав Людмилу Іванівну, котрийсь із "лицарів". І коли вона з важким серцем підступила до нього, кивнув їй вгору. Говорити по-нашому не вмів, вживав тільки мову жестів. І вона одразу ж здогадалася, що це сигнал від нього.
Піднялася в келію Серафими, там воссідав Магістр, був наче його штаб. Людмилу Іванівну зустрів привітно, як давню знайому, припросив сісти. На столі ще стояла пляшка, чарки, наїдки, усе лишилося, як було підчас ранкової трапези.
В Магістрових руках чорнів мобільний телефон. Її телефон, який полишила на столі. Тримала в руках маленький апаратик, не знаючи, що мала робити. Він пояснив їй:
– Ірман… ваш чоловік… вимагає негайно погукати вас… Прошу, дзвоніть йому. Мені байдуже, що ви скажете. Умови лишаються ті ж самі.
Чоловік одгукнувся негайно, голос був напружений, видно, ждав з нетерпінням. Не став нічого розпитувати. Просто кинув у трубку:
– Здається, твій терорист чи як там його… згоден узгодити справу. Я сказав, йому, що в тебе хворе серце, і якщо станеться лихо в дорозі… я йому цього не подарую!
– І він згодився? – чомусь не зраділа Людмила Іванівна.
– Фактично, так… Тільки при умові, що дівчата з ліцею лишаються в нього. Йому потрібні гарантії.
Від тих слів, таких, зрештою, зрозумілих, чомусь війнуло гіркотою, було на серці так, мовби вона ставала винною перед нещасними дівчатками з монастирського ліцею, наче підставила їх замість себе під бандитські кулі.
Повернувши трубку чи то пак – "мобілку" набурмосеному Магістрові, Людмила Іванівна мовчки повернулася і рушила до дверей.
– Вам щось сказав чоловік, фрау Людмила?
Кинула, не обертаючись, через плече: нічого! Так і вийшла. Бо не могла інакше, не могла лишити Віруньку, дівчаток лишити, саму себе на ганьбу лишити. Хворе серце? А хто сьогодні здоровий? І чому б вона мала таку перевагу, а Віруня хай би гинула десь в самотині, у далеких німецький землях, і це називалося б справедливістю? І це мало б стати щастям її і щастям її чоловіка, її славного і доброго Президента України?
Віруня стояла під шовковицею, чекаючи Людмилу Іванівну. І навіть не здогадалася, чому вона так болісно здвигнула плечима, підійшовши до неї. Є речі, про які краще не здогадуватися. Вони є й годі. І всім добре, що вони є насправді.
Пробудження зі сну для Теренса було, наче він випірнув із чорної морської безодні. Спершу хапнув ранкового повітря, далі побачив блякле небо над собою, і аж тоді почув чужомовну балачку.
Говорили німецькою мовою. Зовсім поряд. Оті самі "лицарі" в чорних блискучих плащах. Чимось нагадували есесівців, якими запам'яталися Теренсові з одного страшного фільму. У фільмі інтелігентного вигляду есесівець з комендантської роти мав звичку перед ранковою кавою виводити з дитячого ревіру котрогось малюка в брудній смугастій сорочечці, ставити його підмуром і стріляти йому межі очі. Після того він старанно витирав свій пістолет – не дай Бог, щоб не лишилося на ньому краплини крові! – і повертався в свою канцелярську штубу допивати гарячу каву.
Ці не стріляли дітей, а тільки погукували на них. Піднявшись з високої трави, Теренс побачив автобус з потрісканими шибками і двох типів у чорних лискучих плащах.