Таке допускається. Адже це не наукова праця. І якщо мені присвоять звання доктора і зроблять почесним академіком, скажімо, Гарвардського університету – я не ображатимусь. Зі всього пафосу книжки видно, що симпатичному й енергійно-працелюбному американському народові я не ворог. Іншим джентльменам-антирадянщикам, в тому числі й з емігрантських кіл, я в друзі не набиваюсь. У мене своя гордість. Чого, звичайно, не скажеш про тих, що емігрували з нашої країни заради раю, якого не існує навіть на Тому Світі. Ідучи туди, всі вони малювали в уяві рожеві ідилічні картинки американського життя. А прибувши до США, зіткнулися з жорстокою реальністю і, можливо, подумали: критичний реалізм, про який мовилося на уроках літератури, – не вигадка. Тим більше що його творцями були велетні людського духу.
– Там людиною був, – сказав мені один емігрант на ім'я Ігор. Називати прізвище чомусь побоявся, правдивіше сказати, посоромився. – Мав дачу, автомашину, гараж, трикімнатну квартиру, і все це майже в центрі Києва, і все це майже безкоштовно.
… А. ким я тут став? Манекеном у "Сіменсі", Бачте, власникам супермаркетів не подобаються штучні манекени. Їм подавай живих. Інколи по дві зміни у вітрині вистоюю. Нікому й моргнути не можна. Виженуть. Вітрини освітлюються й обороняються електросторожем, але вночі все одно страшнувато. Йому ж не гукнеш: "Ей, хлопче, рятуй!"
Особливо страшно стає, коли психи виходять на дорогу й починають розважатися. Можуть пальнути по тобі з кольтів, снайперських гвинтівок. Пальнуть і регочуть: "Джон, ти диви – один манекен ожив. Оце постріл!"
… Якраз це на моїй зміні трапилося. Ледь ноги я з того пекла виніс. Але хазяїн був задоволений. До платні за роботу додав мені костюм. Коли я той костюм показав знайомим американцям, їм захотілося мати такий самий, Торгівля здорово після того випадку пішла. До нас приїжджали з Філадельфії, Пенсільванії, Кентуккі, Огайо. Кількасот покупців прибуло навіть з Джорджії. Кожен хотів мати новий костюм з трьома пробоїнами на грудях. Якісь божевільні. Тут якщо добре діло поставити, то можна гроші робити навіть на дірці.
... Ціни на костюми зростали на очах. Потім нами зайнялася реклама. Я проходив під кодовою назвою "Живий манекен". Вони й зараз мене так називають. І це триватиме доти, доки не стрясеться ще подібна історія, з якої хазяїну вигідно буде робити бізнес. Як казав один мій знайомий з Йонкерса: "В ореолі слави будеш ти, поки в ореолі слави й бідності не помреш". Мабуть, десь ті слова вичитав. А може, й сам вигадав. А я дурнем був, дурнем і помру, якщо передчасно не загину, – закінчив він сумовито. Та як би там не було, мені припала до душі його самокритичність. Такої навіть в Америці треба пошукати.
Я сидів серед "третьої хвилі", і мене трохи погойдувало. Емігранти розповідали, як вони сюди добиралися, як сподівалися потрапити в рай, пожити серед висячих садів Семіраміди. У Нью-Йорку такі сади є. І, слід сказати, – багато. На п'ятдесятих, сімдесятих поверхах ростуть – у багатіїв. Вище не бачив. Вище садів підіймати не можна – опиняться вище хмар. Засихають. Жодна крапля дощу на них не впаде. А поливати знизу шлангом незручно, вода за комір ллється.
Є в Нью-Йорку і рай. У повному розумінні цього слова. Я не жартую. Вірю, навіть упевнений, що такі райські куточки є по всій Америці.
В Нью-Йорку цей рай розташувався у Рівердейлі. Офіційно він називається Філстоном. Там живуть мільйонери. Простих смертних туди не пускають. Емігрантів, між іншим, також. Навіть тих, хто покинув Поділ, Дерибасівську чи Бердичів. Не вдалося побачити того раю й мені. Але те, що в них там рай справжній, про це розповідають очевидці.
Ви ж можете побачити його тільки здалеку – в бінокль. Загальний вигляд такий: біля кожної брами – по апостолу. Коло одної стоїть Петро. Коло іншої – Павло. Тільки звуть їх тепер на американський лад – Піт і Пат. Так зручніше. Та й американці народ економний. Навіть мільйонери. Я бачив одного мільйонера. Обідав у звичайному ресторані. Коли він закінчив їсти і офіціант загорнув у серветку два надкушених шматочки хліба, мільйонер сховав їх собі в кишеню. Він сухарі сушить. А коли їх тонни дві-три назбирається, продає на Тайвань. Тайванці за сухарі їм пальта з натурального пуху постачають.
Та, бачу, знову відхилився од теми. Що ж – художній відступ. Є такий прийом в художній літературі. А я пишу тільки художню літературу. І цей відступ, звісно, зробив спеціально для критиків, які чомусь ніколи в моїй творчості не знаходять нічого оригінального. Розглядаю його як класичний зразок, суто мою знахідку.
А тепер нарешті про емігрантів. Я їх бачив. Близько. На такій відстані, як ви ось ці рядки. Один з емігрантів учепився в мене, схопив за піджак і став ґудзики на ньому обривати.
– Що ви робите? Ви збожеволіли!
– Так, я збожеволів, – признався він мені. – Я збожеволів того ж дня, як висадився у Нью-Йорку, де на мене мав чекати чек на сто тисяч доларів. Їх обіцяв мій дядечко з Ізраїлю. Але той чек іде й досі. Він, очевидно, пересилав його через Ліван або через Палестину. А там пошта працює нерегулярно. – Він взявся за черговий мій ґудзик.
Я не міг нічого вдіяти. Я вже й сам бачив, що він божевільний. І вирішив не ризикувати. Тому лагідно запитав:
– Навіщо вам мої ґудзики? Чи у вас нема чого їсти?
– Так, нема. Я приходжу до цього клубу, щоб хоч раз поїсти. Тут не дадуть померти.
– А ґудзики? – Мені жаль було ґудзиків. Я купив їх у Парижі. І це була моя чи не єдина згадка про Париж, в якому й не був. Ми приземлилися в аеропорту Орлі, названому так на честь якогось маршала, нібито українського походження[20]. Я цього стверджувати не можу, бо ми через кілька хвилин знялися в повітря. Маю на увазі – літак.
– Ґудзики?! – він на мене глянув несамовито. Якби ви бачили його очі! Я так злякався, що буквально блискавично випалив:
– Рвіть, рвіть. Якщо вони вам прийшлись до смаку. Вони мені ні до чого, До того ж вони – французькі.
– Французькі? – його рука зупинилась у повітрі в напрямі до мого найнижчого ґудзика. Я взагалі розгубився. Але згадав, що на моїх джинсах блискавка, втішив себе тим, що блискавок і пасків він не колекціонує.
– Французькі? – ще раз перепитав мене й заглянув у вічі. Я не знав: добре це для мене чи погано. Але вирішив: будь, що буде, твердо стоятиму на своєму.
– Так, французькі. Я їх купив у Парижі.
– Чому ви зразу не сказали? – вигукнув він не то на радощах, не то з печалі. – Ви мене хочете звести з цього світу. Так, так, на біса мені ці французькі ґудзики. Я ситий ними по горло.
– І тепер вирішили проковтнути мене?
– Не плетіть дурниць, – трохи грубувато, але досить тверезо сказав він. – Нічого з вами не станеться.
– Спасибі, ви мене заспокоїли, а то я вже було подумав про чорний костюм. Тут щодня когось ховають.
– Сто п'ятдесят чоловік на добу, якщо не всі двісті. Похоронна служба виготовляє їх на двісті осіб. Якщо не вистачає, беруть з інших могил. Покійники не ображаються, – закінчив він.
Я згадав, що про це десь уже читав. Але не хотів позбавляти емігранта "третьої хвилі" права відкривати мені Америку.
– Щодо ґудзиків… – згадав він. – Я дуже шкодую... що. На мене щось найшло. Ви не повірите, але я страшенно засумував за батьківщиною, якої в мене уже нема...
– Не треба! – тихо сказав я.
– Що не треба?
– Говорити так далі не треба!
– Я більше не можу. – І упав мені на груди, заридав.
Потім він мені розповідав, що цілими днями простоює в аеропорту імені Кеннеді і все чекає переказ на тих 100 тисяч доларів...
Згодом до мене підійшла поважна леді. Вона випустила у мене коротку, як черга з автомата, фразу:
– А ви знаєте, що я сюди приїхала через вас?
Це мене так приголомшило, що в мене, певне, очі полізли на лоба.
– Так, так, так – строчила вона далі. – Саме через вас, журналістів і письменників. Вас сюди привозять у салонах першого класу. Вас в аеропорту зустрічають найкращі автомашини посольств і місій. Потім вас везуть у шикарні готелі, тоді водять по найкращих у світі музеях. Показують історичні місця, пам'ятники. Перед від'їздом – на шопінг. І адью, Америко. А тоді в нашій (вибачте, тепер уже у вашій) пресі ви пишете вошивенькі (ще раз вибачте) статейки про цей капіталістичний світ. Пишете поверхово, не пишете, а лозунги виголошуєте. Ми читали й не вірили, все то було непереконливо, Розумієте, непереконливо. Кажу по складах.
– Я вже чую, – вихопилось у мене. – Я колись працював у РАТАУ і знаю, що таке вимовляти по складах.
– Тут немає життя. Ви його й не бачили. Ви його не хочете або боїтеся бачити. А ви поїдьте в Гарлем, ви поїдьте у мій теперішній Бронкс. У Нью-Джерсі. Цей штат активно рекламує нам якась Маргарита Полонська. Мабуть, також емігрантка. І запевняє, що там справжній рай для емігрантів. А тут: жорстокість, жорстокість, жорстокість! Напишіть так, щоб було сильно, щоб було переконливо. Це моє останнє прохання у цьому світі. – Ці слова вона вимовила особливо зворушливо.
Я пообіцяв по можливості задовольнити її прохання. І через те розділ цей назвав: "Живі манекени". А ось чи сильно, чи переконливо – судити не мені.
МАЛЕНЬКИЙ РЕКЛАМНИЙ АНОНС № 29
Коронованих королів, шейхів, султанів я набачився у штаб-квартирі ООН, але в США є ще й інші королі. Малопримітні. Не Рокфеллери, не Дюпони, не Моргани. Назовемо їх королями асфальту. Про них і піде мова, й ви з ними можете познайомитися особисто, якщо, звичайно, у вас виникне таке бажання.
Але щоб не мучити усіх читачів підряд, раджу цей розділ прочитати тільки водіям, автолюбителям, працівникам державтоінспекції і тим, хто сьогодні уже мріє стати власником "Запорожця", "Ниви", "Москвича", "Жигулів", "Лади" чи "Волги".
Решта може пропустити цей розділ без особливої втрати для себе і цим самим ще раз підтвердити, що моєї книжки не можна нічим замінити. По-перше, вона на всі чи майже на всі випадки життя; по-друге, цікава тим, що її можна читати вибірково, і, по-третє, цінна своєю оригінальністю; у ній вперше в історії літератури мистецтво художнього слова тісно переплітається з мистецтвом реклами і одне одному не заважає.