Відповідай на питання, постав наші домагання, він послухає нас, ми дамо йому за те, що захоче, і запевнимо у всіх його дезідератах нашу протекцію, а певно дійдемо до бажаного "евенту" всієї імпрези.
Корецький бурмотів щось через хвилину, зняв шапку і потирав густу чорну чуприну. Вишневецький зі знудженим виразом лиця гладив свою гладко, на іспанський спосіб підстрижену борідку і мовчав.
– Ви знаєте, пане старший, хто був молдавським господарем передше? – спитав вкінці Корецький.
– Знаю, – відповів гетьман. – Константин Могила.
– Знаєте також, що то господарство віддав султан Степанові Томші, а Могили мусіли тікати в Польщу. І князь Вишневецький, і я жонаті з двома дочками господаря, Регіною і Катериною. Наші роди в порозумінні з обома другими зятями – паном Самійлом Потоцьким та краківським паном Мишковським – рішили прогнати того султанського хизуна, а край поділити між себе. До того маємо потрібні гроші, около чотири тисячі оружної служби, ренкодайних і жовнірів.
– Кілько всього війська? – вмішався гетьман.
– До двох тисяч! – відповів князь. – Калькулюю, що та сила замала, щоби повалити ingens potentiam турецького цісаря, і тому звертаємося до вас, мості пане старший, щоб ти, звісний зі своєї експерієнції in re militari та у процедері з татарами, подав нам помічну руку і прийшов нам в сукурс людьми, зброєю і стрільбою, а ми, зі своєї сторони, вас у всіх ваших потребах контентувати обіцюємо, якщо нас своєю щирістю сконвінкувати зумієш.
– На моє питання, – замітив гетьман, – даєте мені відповідь менш-більш таку: "Так, хочемо йти на Молдаву, але ти, Петре, дай нам все, чого потреба". Правда?
Оба князі, збентежені, мовчали.
– Ви забули, видко, титул, яким самі ви мене привітали, – продовжав гетьман, – а саме титул старшого Війська його королівської милості Запорозького. Знаєте, отже, що мене поставили тут, на кресах, для ладу, а не на те, щоби розсварювати Річ Посполиту з її союзником із-над Босфору. Як же тут погодити одне з другим? Я повинен радше веліти ваші милості закувати в кайдани і доставити його ясновельможності пану гетьманові Жолкевському як небезпечних ребелізантів до укарання.
Слова сі сказав гетьман грізно, рішучим голосом, наче справді задумував ввести в дію щойно висказаний намір. Корецький глянув зі страхом у сиві очі Сагайдачного, а й Кіркор і оба молодці дивилися з зачудуванням на "січову лисицю", щоби вгадати, до чого вона гне. Один Вишневецький розгадав тут загадку й усміхнувся.
– Ваша ясновельможність! – сказав. – Ми називали вас старшим над козаками з привички, забувши, що ми не самі. Ми прийшли на ділі до гетьмана України. Королівський старший не потребує нічого знати про те, що робить гетьман.
Сагайдачний кивнув поважно головою.
– Коли так, – відповів, – то можу поставити вашим і милостям друге питання. Які користі даєте мені за мою поміч?
– Primo, гроші! – кликнув Корецький, який, завстидавшися своєї незручності, бажав затерти некорисне вражіння другими.
– Ваша милість таки справді зволять забути, що мають перед собою слугу! – закпив гетьман. – Слугу, якого купують грішми на якесь-то лайдацтво. Мене за гроші не купите! Ви дайте плату краєві, який вас має спомагати, а не мені. Чого ж може від вас сподіватися Україна?
Тут Вишневецький тріпнув згірдно пальцями.
– Nescio, що б там вам, ясновельможний пане гетьмане, на сьому проклятому хамстві могло залежати. Розумію то добре, що край треба гарно загосподарювати, щоби від державців могти тим більшої правити тенути. Але побиватися за золотими свободами для хамства, то, вибачте за слово, деменція. Бо хамство є невдячне і потурає тільки звірячим інстинктам, і надається лише до ціпа, вил, плуга, неволу, гаті. Пфуй, ясновельможний гетьмане! Се incredibile, щоби чоловік так небуденного ума і так пшедньої фантазії так дуже свій шляхетський посполітував гонор, мішаючи себе з хамами та ликами і називаючи усе те Україною. То вже не деменція, то просто crimen на тілі золотої нашої свободи. Се…
Але не скінчив своїх слів, коли побачив зміну, яка зайшла на лиці гетьмана. Воно поблідло, зуби задрожали, між бровами указалася глибока брижа гніву, а очі засвітили недобрим огнем.
– Доволі того! – сказав піднесеним голосом гетьман. – Не тикайте, ваші милості, того, чого не розумієте і не зрозумієте ніколи. Україна є для мене тим, чим для вас ніколи не була й не буде Польща. Се не дійна корова, від якої хто тільки може доїть у власний глечик. Україна – се поставник у церкві, де кождий, навіть найбідніший, хоче, може і повинен поставити свою свічку. Вона для мене усе: король, сенат, рід, добра, майно, розкіш, бо у мене всього того нема… Воно є тою стопленою грудкою золота, яку погорілець найшов у згарищах своєї хати… але, правда, ви не зрозумієте того, – додав по хвилині спокійніше, – шкода моїх слів… Тому оставте ваші ради і обіцянки для мене, а відповідайте на другий мій запит.
– Enfin! – сказав недбало Вишневецький. – Бажали ми дати вам, ясновельможний, господарство намість Олександрові Могилі, бо він і так нерадо до того горнеться, а нам ходить головно о добра, а не о клопоти правління, одначе тепер самі не знаємо, що вам обіцяти. Кажіть самі, чого вам треба? Протекції, впливів?
– Ні! – відповів холодно гетьман. – Ми не думаємо бунтуватися, але і не думаємо про що-небудь просити. Бунтувати нема проти кого: по-старому в Річі Посполитій нема сили покорити сорокатисячну силу козацтва, яка стає на перший мій поклик, ані спинити тих шістдесят, які розкинулися по королівщинах – духовних та панських добрах. Нема про що і прохати безсильного володаря. Треба самим взяти то, що нам належиться. Йдеться, одначе, про те, щоби магнати на власну руку не шкодили нам у ділі обнови життя українських земель. Нема й у них, щоправда, сили зруйнувати козацький лад, але їх оружні банди заллють волості кров'ю, попалять міста і села, поруйнують церкви, а саме тому вважав би я перешкодити. Я не хочу крові Україні, і ви, ясновельможні, зволите дати пароль і присягу на святий хрест, що до українних справ устрявати не будете, ані не візьмете участі у комісії, яку ладить гетьман Жолкевський.
– Які ж у вас наміри, в чім саме маємо вашмостям не чинити встрентів? – спитав Корецький.
– По-перше, в приверненні православних єпископів…
– Як-то? Прецінь, у вас є єпископи! – здивувався князь.
– Так, але уніати!
– А хіба ж то не все одно?
Тут підніс голос о. Андрей.
– Все одно! – закликав. – Як можете, ваша милість, таке казати? Унія – то запад, хитрий тлетворний запад, іже от благочестія устраняєт, єресями отравляєт і соділиваєт отступниками от православния віри. Унія – то лакомство на латинську мудрость, іже безчестять простоту і премудрость Божію. Се поганський красномовний Арістотель, лживії діалекти, філософскоє киченіє, се вавілонськія страсті музики і прочоє цвітнорастучоє зєліє, іже погубляєт душу і кидаєт її у нідра сатани. Тому уніатськії владики нам не владики. Благочестиві братства самі взялися за возстановленіє благочестія і кличуть ось через мене, смиренного раба Божія, помочи рицаря Конашевича з усім воїнством його, кажучи: "Утверждаємо і украшаємо церков, утверждаєт і украшаєт душу свою".
– Concedo, – закінчив Вишневецький, – що вашмостям бажалося б мати власну церковну зверхність. Але nescio, quomodo зможете обійтися без латини у сій Річі Посполитій.
– Ми самі, – відповів о. Андрей, – постараємося про дисципліни, в них же нуждається наша молодь.
Вишневецький здвигнув раменами.
– Ваша милість, – замітив гетьман, – зволить нагадати собі слова короля Стефана Баторія, коли його папеж до введення унії аби згола й латинства інцитувати бажав. Не хочу я, каже, у згідне contubernium обох вір вводить незгоду. Ми хочемо злуки зі западною церквою і западним світом, але не з тими, не через тих, що вже далі і дихнути не дадуть руському племені на його таки власній землі. Зважте, ваші милості, що між блаженної пам'яті Баторієм а теперішньою хвилею лежить тридцять літ гнету і… ну і Солониця.
Вишневецький зблід і закашлявся. Він здавна хирів і, мимо молодих літ та чепурного вигляду, не ворожив довгого віку.
– Кінчи, ясновельможний гетьмане, – сказав, з трудом переводячи дух. – Бачиш сам, що ми не порозуміємося щодо інтенцій і рацій. Погодімся, отже, в самім ділі.
– Гаразд, – відповів гетьман. – Ми й так забагато говорили. Я заміряю приступити до братства Київського з усім Військом його королівської милості Запорозьким, заложити друкарню, піднести братську школу і поставити православних єрархів. Патріарх Теофан обіцював їх посвятити, а ви, панове, маєте на те згодиться.
– Про мене! – вирвався Корецький і махнув рукою, як хтось, кого усе те ні крихітки не обходить. Але князь Михайло глядів глибше від свойого легкодушного шурина і підняв змучені очі на гетьмана.
– Далеко й високо міряєте, мості пане гетьмане! – сказав. – Але, проте, годі не похвалити інтенції. Вона високої міри, а для Річи Посполитої вельми небезпечна.
– Авжеж, що не тільки ваша, панове, родинна імпреза, – відрізав гетьман. – Мої інтенції бажають дати королеві свобідний край, а ваші стягають на нього інкурзію поганства. Годитеся, отже, ваша милість?
– Годжуся!
– Ще про одно позволю собі помолестувати їхмость панів. Мені треба післати в Крим довіреного чоловіка, а знаю, що ваші милості мають ковпак хана Джанібек-герая і пернач Алі-паші, який жде саме на мене з флотом при дніпровському гирлі.
Вишневецький усміхнувся.
– Радо послужу вам, ясновельможний, тими речами і вірю, що союзник такої sagacitatis, як ви, чимало нам поможе.
Жовтаві огоньки блиснули знову в очах гетьмана.
– Якщо мене послухаєте, поможе, як ні, то зле буде з вами, бо се гра на власну голову, на горло і майно тисяч. Уважайте, проте, щоби не покпили справи. Ви не козаки. Раз поб'ють вас – пропало! Ви не станете по-козацьки і десять раз на ноги, мов коти, якщо вас побідять.
Корецький обурився і, почервонівши, бажав знову протестувати. Але князь Михайло успокоїв його.
– Уважай і disce puer, – сказав, – ось говорить за тебе чоловік, який ніколи ще в житті не промахнувся.
– По приході в Молдаву проженете швидко Томшу, бо у вас буде більша сила, як у нього. Волохи – нарід без волі і душі, нарід рабів, справжні безвольні турецькі раї.