Залиште Антонію в спокої… Там, де їдять… Ви ж знаєте?
— А я на винос…
— Що на винос? Не будьте циніком, Сідалковський. Досить з вас того, що ви донжуан, альфонс, ловелас, зух, джиґун і… Як ще там вас можна назвати? Коли ви вже залишите в спокої спідниці?.. Вам і цей мій вислів не подобається. І зараз думаєте: неотесаний Ковбик, мужлан…
— Фу! Стратоне Стратоновичу! Ви — і такі слова?
— Ви мені не фукайте. Може, не так?
— У моїй термінології таких слів нема…
— Ви хочете сказати, що це моя парафія?
— Не будемо ламати пер, Стратоне Стратоновичу! Ви ж мене для чогось викликали?
— Не викликав, а запросив. Для чого ви мені цю заяву кинули? Хочете мене переконати, що ви не претендуєте на папаху?
— Я ж вам казав, Стратоне Стратоновичу, — щиро мовив Сідалковський. — Папаха мені не до лиця… А потім, у мене ж вища незакінчена. Навіть на вченого секретаря "Фіндіпошу" не потягну. А тепер шерше ля фам…
— Що ви мені під вухом шершекаєте, — не стримався Стратон Стратонович. — Звідки у вас така манера з'явилася? Всього один раз на якомусь прийомі з іноземцем зустрілися і вже француз. А що б з вами було, Сідалковський, коли б ви, як я, побували в Парижі, Шербурі, Марселі, Льєжі? Воістину: від села втекло, а до міста не добігло, — Ковбик удав, що гнівається, підвівся й відійшов до вікна. — Я його врятувати хочу, а воно мені тут сіло і шершекає… Вапнярський аристократ!
— У мене все попереду, — натякнув на нову роботу Сідалковський.
— Я б вам сказав, що у вас попереду. Та, боюсь, знову скажете: Ковбик — неотесаний тип… Дивіться мені… Стіни вуха мають…
— Ви хотіли сказати, Ховрашкевич…
— Ховрашкевич має язика. Більшого, ніж у вас, — різко обернувся Стратон Стратонович. — Ви хоч пусте мелете… Так, задля красивої фрази, а воно…
— Як це зрозуміти?
— Отак і розумійте. І про мою невихованість прошу більше не патякати, якщо хочете зі мною мирно жити й працювати… Бо так можна й прорипити чергову премію.
— Це сприймати як натяк на фінансову дисципліну чи як аванс?
— Як хочете, так і сприймайте, — Ковбик підійшов до столу і вийняв з папки "До наказу" папірець. — Оце ви заберіть на згадку. Показуватимете онукам, як ви гарно вміли писати заяви. Я не кажу, що грамотно, просто гарно…
— Але вона мені ні до чого…
— Не будьте дурнем, Сідалковський. Вам що, тут погано? Нічого не робите, гуляєте, патякаєте, — він, очевидно, знову згадав Ховрашкевича. — Може, менше, ніж інші… Але ж яка робота! Де б собі таку роботу знайти? — Стратон Стратонович сів. — Я буду відвертим з вами, Євграфе. Ви в дечому вже підміняєте Хлівнюка. Підмініть його краще на посаді…
— Ви мені пропонуєте посаду заступника директора?
— За що я вас люблю, так це за здогадливість…
— Розумному досить…
— Ні, я вже казав: ви таки від скромності не помрете! Сідалковський мовчав, ніби пережовуючи пропозицію Ковбика, щоб потім проковтнути її.
— Захочете — підете вчитися на вечірній. Гортатимете конспекти. Це, звичайно, менш приємно, ніж перебирати спідниці, але колись же треба й вам відпочити…
Сідалковський не реагував ніяк. Те, що запропонував йому Стратон Стратонович, вразило його більше, ніж представлення до нагороди.
— Коли ви подали заяву, я остаточно переконався, що у "Фіндіпоші" ви чи не єдиний, хто не претендує на папаху… Чи я помиляюсь? Ви мені скажіть, Сідалковський, тільки як на духу… Ви теж берете участь у розподілі майбутнього кабінету?
— Як на духу, то не беру. Я цілюсь вище, Стратоне Стратоновичу: знайти місце під сонцем, але при цьому залишитися в тіні.
— На міністра чи президента мітите? — примружив одне око Стратон Стратонович, чого за ним раніше Сідалковський ніколи не помічав.
— Ви ж знаєте мою природжену скромність…
— Ще б пак, хто її не знає!
— Тому я претендую всього-на-всього на дочку. Але донечку короля… Якого б ви думали? Короля бензоколонки.
— А папаха?
— На папаху я не претендую. У мене ж вища незакінчена!
— А коли б вища?.. Тільки не лукавте!
— Ви ж мене знаєте: я як дзеркало — на мені все видно. У мене хоч виправка військова, але папаха мені не йде.
— Я фігурально! — уточнив Ковбик.
— Я теж, — відповів Сідалковський. — Висловлюючись фігурально, у мене в ранці жезл фельдмаршала.
— Не фельд, а просто маршала! — уточнив Ковбик.
— То у вас просто, Стратоне Стратоновичу, а в мене з приставкою.
— Я б вам сказав, що у вас з приставкою… Та не хочеться мені вам передчасно псувати настрій.
— Мені це розцінювати як мої досягнення чи недоліки?
— Ви це розцінюйте, як вам вигідно, а суд розцінить, як вигідно державі, потерпілим! На те він і народний суд!..
Сідалковський поморщився, ризикуючи своїм зразковим обличчям. Ковбик затягнувся і випустив дим кільцями.
— А все-таки, Євграфе, куди ви оце збираєтесь?
— Ту-ди! — ткнув пальцем у стелю Сідалковський. — Нагору!…
— Нагору чи в гори? Якщо справді нагору, то за рахунок чого? Не поділитесь досвідом? У вас же за плечима нічого нема! Що ви можете? На що ви здатні? На патякання? Але ж його ніде не застосуєш! Чи не так? — Стратон Стратонович перейшов з окличних на запитальні речення.
Сідалковський мовчав. А Стратону Стратоновичу страшенно кортіло дізнатися, чого подав заяву Сідалковський. Адже це перший випадок у його керівному житті, коли з "Фіндіпошу" йшли добровільно.
— Якщо ви справді в гори зібралися, Сідалковський, то нічого не вийде. Драпьож по неозорих просторах нашої країни не відбудеться…
— Я нікуди не збираюся тікати.
— Ви мені не напускайте в очі туману, я ці фокуси знаю… Скільки тепер таких, як ви, після солодких і незабутніх ночей альпіністами по скелях лазять, аби тільки не платити аліментів. Відбудеться суд, а тоді з богом, Парасю… Же ву прі! Як треба, то й ми по-французьки можемо… А поки що подумайте, Сідалковський, над моєю пропозицією. Де ви ще таку роботу знайдете?
— Спасибі, Стратоне Стратоновичу. Я виходжу з вашого кабінету і вперше відчуваю себе людиною.
— Хіба ви перший? — не вловив іронії Стратон Стратонович. — А яка мені за це дяка? Розмахують заявами, як прапорцями…
РОЗДІЛ XXV,
з якого читач довідається, чим наповнені ночі поета, про необгрунтовані претензії Грака, чому закрито семафор, про швидкісний метод одруження і швидкісний трамвай, яке значення мають цифри на лічильнику, чим відрізняється п'ятнадцяте число від тринадцятого
— Люба моя! — мовив Сідалковський, тепер уже маючи повне право називати так Ядвігу Капітульську.
— Мій коханий, — підтвердила вона і міцно обвила його шию, ніби даючи зрозуміти: "Тепер ти від мене не викрутишся!" — Ти чимось схвильований? Ти себе поводиш так, ніби привів додому коханку, а не свою, вже можна сказати, дружину! Що тебе хвилює, мій коханий?
— Я ще не вірю в своє щастя, — збрехав, не моргнувши, Сідалковський.
А насправді, якщо чесно, він таки боявся: а що, коли раптом повернеться Айстра, хоча в записці й запевнила його, що пішла назавжди, чи стукне в голову завітати Антонії, хоча під час останньої зустрічі він їй дав чітко зрозуміти, що кохання, по суті, це метеор — різко спалахує, але й так само різко гасне… "Антоніє, між нами все. Я з вами не можу одружитися. Боюсь, ваш чоловік не переживе цього вдару з флангу. Я не хочу брати гріх на душу…" — "Який ти став віруючий", — уколола вона. — "Роки йдуть, все міняється…"—Хотів додати: "І смаки також", але передумав. Не варто її ображати. Антонія завжди була ніжна з ним, особливо після коньяку і кави по-сідалковськи.
"Дивовижний ми народ, — думав про себе Сідалковський. — Спочатку мріємо про жінку, добиваємось її, а тоді, після першого ж розчарування, — в кущі. Жінки ж навпаки: спочатку комизяться, як сказав би Ковбик, потім маніжаться, а тоді так звикають, що хоч плач, хоч вішайся, а вони бачать єдиний фінал — одружуватись. Спочатку важко завоювати, потім важко розлучитись. Світ зітканий з протиріч…" А ще ж зовсім, здається, недавно він, не соромлячись своєї брехні, казав їй: "Антоніє, мої ночі без вас — як ночі поета без натхнення: бажання є, а Муза не приходить…" — "Так за чим же затримка? — дивувалася вона. — За мною чи за вами?" — "За вами, Антоніє, за вами… Ваша згода — і я піду за вами хоч на околицю Оболоні пішки…" — "Для чого ж так далеко, Євграфе? Ви ж, знаю, живете в центрі…" — "Розумному досить…"
Та сьогодні його бентежила не Антонія і навіть не Айстра, а повістка до суду. Саме сьогодні, коли він, щасливий, подав разом із Ядвігою Капітульською заяву до загсу і влаштував з цього приводу в себе вдома (перед цим сховавши усі стільці) маленький а ля фуршет. "Відвідини прийому далися взнаки", — пишався подумки Сідалковський. Але в цей час листоноша принесла другу повістку: його викликали негайно ознайомитися з новою заявою позивачки, щоб, можливо, розв'язати всі питання без суду.
— Без суду й слідства, — ляпнув перше, що потрапило на язик, Сідалковський і попрямував до гостей-свідків: Жереха та Грака.
Перший пообіцяв бути свідком під час розпису Сідалковського з Капітульською, але за умови, що він і в майбутньому буде їхнім "хрещеним батьком". Другий — свідком на суді, і теж за умови, якщо Ядвіга стане його кумою. "Грак, вона зависока для вас". — "Нічого, доктор, — підморгнув Євмен Миколайович. — Ти ж сам казав: високі чоловіки люблять маленьких жінок, маленькі — високих. А в мене ж усе-таки практика. Зося теж висока…"
Грак був напідпитку, стояв гордо й незалежно, мов півень, що спостерігає за своїми курочками.
— Слухайте, Грак, звідки у вас оця катонівська поза? Ви ж, здається, народилися на околиці старої Борщагівки…
— Але ж не у Вапнярці, доктор!
— Прошу пардону, Грак, через Вапнярку майже всі поїзди ходять. Навіть ті, що йдуть на Варшаву.
Ядвіга мило і вдячно посміхнулась до Сідалковського.
— Мені пора, дітки, — цілуючи ручку Ядвізі, мовив Жерех.
— Мені теж, — додав Грак, згадавши, що Веніамін Олександрович на автомашині.— Ви ж мене підвезете, доктор? Пробачте, Веніаміне Олександровичу…
— А куди ж я подінусь…
На душі у Сідалковського знову стало порожньо. Ядвіга присіла поруч нього, почала куйовдити йому зачіску, чого він, до речі, страшенно не любив. Але першого дня вирішив потерпіти.
— Ви моя Беатріче, — шепотів їй на вушко Сідалковський, все ще не вірячи в своє щастя. Здавалося, що то тимчасово, щось таки має трапитися — тоді все полетить шкереберть: і Ліссабон, і Ліверпуль, і Монте-Карло з Ніццою…
Проте не минуло й п'яти хвилин, як у ньому, ніби на замовлення, заграли любовні почуття.