– Чим же викликана така поквапливість?
– Світовими проблемами, фрау Людмило. Минулого року, дозволю собі нагадати, людство ледь не опинилося над прірвою світової війни. Ви добре па-м'ятаєте події в Нью-Йорку і затим діяння американського вояцтва на Близькому Сході. Тоді все закінчилося щасливо. Проте цього разу такого кінця не буде. Ми, "лицарі чорного сонця", вирішили консолідуватися і з'єднати свої зусилля зі Сходом. Те, що тибетські воїни-ченці не зуміли зробити в квітні 45-го року, не зуміли прикрити своїми тілами нашого великого фюрера в його рейхсканцелярії, те ми разом з ісламським сходом зробимо сьогодні.
– Ви хочете війни?.. Не повірю.
– Ми її безумно хочемо! – каже відверто Магістр. – Війни і тільки війни!
В серце Людмили Іванівни б'є біль, пекучий і тоскний, від нього слабне все тіло. Неймовірно що вона почула! І тут як спалах того болю в душі її зринають слова якогось великого письменника-мис-лителя, його застереження і моління, його начерк прийдешньої воєнної катастрофи. "Це велетенська брудно-сіра в брудно-червоних плямах щетиниста потвора з тілом іхтіозавра, із лупатими, косо закоченими, криваво-чорними очима, з роззявленою пащею, з якої замість зубів визирають дула гармат. Вся спина втикана щетиною з багнетів, шабель, списів. Вони блискають лускою з черепів. У лапах роздертий труп людини, і сама потвора по черево загрузла в купі трупів… Ось страховище війни. Тисячі літ на всіх кінцях земної кулі воно пожирало молоді життя. Із трупів, принесених у жертву цьому страховищу, можна б ізшити саван на всю планету земну, обгорнувши його круг неї багато разів…"
Під час штурму Берліну радянські війська знайшли на території рейхсканцелярії до 300 трупів тибетців, одягнутих у форму солдат фермахта.
Людмилі Іванівні стає моторошно від того спогадання. Всі чесні люди планети проклинають воєнне насильство, а перед нею сидить монстр, якому мариться одне – війна, війна і війна! І тоді Людмила Іванівна пробує вгамувати його шал:
– Гер Магістр, ми ж із вами цивілізовані люди. Ми повинні розуміти, що війна – то катастрофа для всіх. Найперше для Сходу. І, напевне ж, для вас також. Захід має таку колосальну силу, як ядерна зброя, і мені здається нелогічним…
– Стоп! – рішуче піднімає руку Магістр. – Шановна фрау президентша. Не хотів вас засмучувати… а втім ви самі підказали мені, яким шляхом ми мусимо йти, ми, себто сини поверженого колись рейху і сини сьогоднішнього Сходу. Це шлях ядерного зіткнення! Ядерна, безжальна війна!
– Смішно! А, може, й трагічно! Невже ви сподіваєтесь повергнути людство, світову демократію, розум…
Регітливі корчі проймають магістрове тіло. І враз його очі звужуються до колючого блиску.
– Відкрию вам те, чого не знав майже ніхто. Колишній СРСР, його Генеральний штаб, його нікчемні правителі загубили… так, загубили, і невідомо де – 3500 своїх "ядерних чемоданчиків". "Президентських чемоданчиків". І один з них у мене.
– Неправда! Я б знала про це.
– Один з них у мене, Людмило Іванівно. Я тільки не певен, на які ядерні ракети й міни він зорієнтований. Але він мій! Ці заряди колись були закладені по всьому світу: в Нью-Йорку, Брюсселі, Римі…
– Це божевілля, гер Магістр! – спазмованим хрипом озивається Людмила Іванівна. – А якщо й так, нащо воно вам, ота нова катастрофа Нью-Йорку чи Брюсселю? Схаменіться, гер Магістр! Це безумство!
– Безумство в ім'я життя, фрау Людмило, – розводить руками Магістр. І раптом його голос м'якшає, в ньому чується навіть нотка печалі, чисто людського болю. І заразом обережна спроба прокласти місточок до всемогутньої жінки, яку він щойно так неґречно, може, й брутально налякав. – Ви самі змусили мене стати атомною потворою, фрау. Хоча це, може, й на краще. Все одно всі ми котимось у прірву: у прірву наркоманії, СНІДу, аморальності, сексуального і расового хаосу. Що ж, тепер ви знаєте негарну правду про мене, як про людину-циклопа з чорних бандитських підземель. А я пропоную тост: за успіхи в державних справах вашого чоловіка! Він несе на собі неймовірний тягар. І разом з ним несете його ви, вродлива, інтелігентна жінка, мати прекрасних дітей, душевний нерв родини. Даруйте, що я дозволив собі такі поетичні слова. Ви істинно достойна половина Президента України!
– Гаразд, годі! – обриває його патетичну мову Людмила Іванівна. – Будемо вважати все, що тут мовилося, грою вашої зболеної фантазії. Проте я готова підтримати ваш тост. За мого чоловіка!
Келишки з темного скла хутко порожніють. Магістр, ще більше подобрішавши, навіть дозволяє собі певну фривольність. Закушує випите шматочком хліба з тарілки. Жест чисто плебейський. Зараз йому навіть шкода обривати трапезу з першою леді України. Проте перша леді не настроєна на мирний лад. Пережите й почуте нею – надто лиховісне. Хижак не тільки показав свої пазурі. У хижака виявилися ще страшніші ікла.
Зрозуміло, вона не виявляє відвертої ворожнечі. Навпаки каже діловим тоном про зайнятість, сімейні клопоти, проблем і проблем! За цих обставин їй краще поспішати в Сімферополь. Там на неї чекають друзі. Чоловік, мабуть, хвилюється.
Її мову уриває майже істеричний вигук за дверима. Двері розшарпуються і влітає старенька Серафима, геть розпатлана, чорна хустка збилася їй на плечі, губи дрижать.
Один з охоронців Магістра марно намагається затримати її. Де там! Бабуся лютою кішкою виривається з його рук. Засапавшись, дивиться гнівно на Магістра. Той отетеріло відступає до стіни. Стара поривається до нього з кулаками.
– Це ти, гаспиде, наказав запхати дівчаток у свій автобус?.. Нащо вони тобі? Куди ти їх будеш везти?
Магістр владно скидає руку у бік дверей:
– Генріх! Заберіть стару відьму!
– То я – відьма? О, німецький бандите, впізнаю тебе, впізнаю ваш рід, якому я віддала колись два роки дівочого життя біля ваших корів і свиней… Але зараз ти за все заплатиш мені!..
В руці настоятельки зблискує великий кухонний ніж, хто зна де й взятий, стара замахується, її очі шалено зблискують, вся вона – вогонь зненависті і відчаю. Проте вдарити німця їй не вдається. Ухилившись, він важким ударом кулака валить стареньку на підлогу. Короткий стогін, зіпання ротом, конвульсивні корчі немічного тіла і бабуся, мабуть, збита на смерть, затихає. Жах поймає Віруню і Людмилу Іванівну. Сполотнівши, вона дивиться з непорозумінням на німців. їй бракує сил видушити з себе бодай слово, бодай найменший звук.
– Ви… убили її…
Він стоїть над розпластаним тілом старої, широко розставивши ноги в блискучих чоботях, очі йому звузилися в хижому прижмурі. Кулак його досі стиснутий.
– Майне гнедіге фрау, – шиплячим голосом промовляє він, – ви самі бачили цей ніж… І будь-який німецький, чи навіть ваш суд стане на мій бік. – Голос його переростає в гнівний вереск: – Не забувайте, фрау Людмило, що мій батько віддав своє життя за Німеччину на цій кримській землі. За мене, за мій рід, і мою кров… – Він робить вагому паузу, в якій відчувається клекіт його гнівну: – І тому я прошу не вершити свій суд на користь моїх ворогів.
На щастя, старенька жива. Вона пробує навіть підвестись, тягнеться до стола, і той її рух підхоплює Людмила Іванівна. їй допомагає Віруня. Стару переносять до ліжка, вкладують на нього, підмощують їй подушку. З кутиків рота в неї цівкою тече кров. Вона задихається… вона благає… знову про діточок, про її дівчаток, про отой клятий автобус, нащо їх везуть, куди їх везуть?..
– Справді, гер Магістре, куди ви везете дівчат? – різко повертається до німця Людмила Іванівна. – У нас в країні ще є закони.
Її погляд стає владним і погрозливим. Це справді погляд дружини Президента, першої особи в державі, першої порадниці його, тут такі хуліганські вчинки не дозволені!
Вона рішуче підводиться, вона готова захищати стареньку жінку, вона ладна сама своїми кволими силами зрівнятися із ведмежого потужністю роззухваленого, нагороїженого і здичавілого німчака. У ній кипить справжній гнів ображеної людини, ображеної душі.
– Ви за все відповісте!.. Чуєте, пане Магістр?. Вас не врятує ніякий німецький суд… І тому я прошу… я наказую вам: цієї ж миті їдьте геть! Не змушуйте мене до…
– До чого? – перебиває її німець.
– Я викличу зараз міліцію.
– В цих горах ваша міліція буває раз на рік, – пащекувате регоче Магістр, випинає вдоволено живіт (так, саме живіт, а не груди!) і ляскає себе по ньому лапатими долонями.
– Гаразд. – Людмила Іванівна збирається на силі, шеретує думки: – Я викличу загін спеціального призначення.
– О, ваш спецназ – то страхіття! – шкірить в знущальницькій посмішці зуби Магістр.
Людмила Іванівна мимоволі тягнеться до своєї дамської торбинки, відкриває її і дістає з неї мобільний телефон. В неї тремтять руки, але вона змушує себе до спокою. Лице в неї бліде, як крейда. Дихає швидко, уривчасто, майже спазмовано.
Магістр, побачивши мобілку, тішиться з неї. Це те, що йому треба. Засунувши долоні за широкий, офіцерський ремінь, він стоїть перед жінкою, злегка похитуючись на закаблуках.
– Було б чудово, якби ви мали змогу перемовитися з вашим шановним гер Президентом. Більшої втіхи я не мав би!
– Зачекайте, гер Магістр. Ви матимете не тільки втіху! – холодним голосом кидає Людмила Іванівна і хапливо натискує на ґудзички апарату. Зв'язок є. Людмила Іванівна зраділо гукає в мембрану, вітається з чоловіком. Без жодного переходу просить допомогти їй у тяжкій скруті. У жахливій скруті!..
– Я прошу тебе любий… тут скоїлося лихо!., прошу негайно!.. – Домовити вона не встигає. Різким жестом Магістр вириває з її рук мобільний апарат і притискує собі до вуха.
– Гер Президент, а я не прошу. Я вимагаю! Ви чуєте мене, гер Президент? – голос Магістра насочується зловтіхою: – Я Магістр ордену "Чорне сонце", якого ваші спецоргани ось уже другий місяць так невдало намагаються блокувати в кримський горах., не перебивайте мене, а слухайте уважно. Слухайте! Щоб потім не жалкувати… Бо ваша мила дружина втрапила в дуже тяжку ситуацію… Ви чуєте мене, гер Президент?.. Ваша дружина стала моєю заручницею. Я сподівався на кращий кінець… На жаль, ми розбили келих миру. І тепер від ваших дій залежить її порятунок… Або вона житиме. Або одержить кулю з моєї "беретти"! Це не погроза, гер Президент! Ваша дружина Людмила Іванівна, якій я щиро співчуваю, стоїть на порозі життя і смерті.