Жаїра. Том 2. На волі

Ольга Мак

Сторінка 51 з 52

— Ви, капітане, більше ні до чого не мішайтеся і пильнуйте своїх жінок, а я вже сам дам раду...

— Ходімо!..

Покинули Жаїру без слова і пірнули в пітьму.

— Антоніо! — крикнула за ним навздогінці Жаїра, але зараз же, втративши рівновагу, впала. Із зв'язаними руками не могла бігти.

Десь щось діялося, десь щось упорядковувалося, під­коряючись громовому басові Ґреґорія, але крики й далі билися серед темряви сполоханими птахами, злітали й па­дали, вирували й розбивалися одні об одні.

А все ж незабаром у напрямі до червоної скелі пішов якийсь гурт. За ним другий, третій, почали бігти й менші гуртки, або й поодинокі люди. На ходу всі щось питали, але ніхто не відповідав. Лише часом падали притишені пояснення:

— Ґреґоріо попереду — він кудись веде!

— Не кричіть!

— Ідемо в наступ!

— В наступ!

— В наступ!

Оце "в наступ" мало магічний вплив на людей, бо па­ралізувало паніку. Перелякані заспокоювалися, гарячі охо­лоджувалися, а всі разом ставали уважнішими й обереж­нішими.

Бандейра розкололася на дві частини: більша її части­на десь товклася й завивала в тій стороні, де ріс недавно старий імбуй, меншість у повному порядкові йшла до чер­воної скелі.

Жаїра й собі подалася туди. Маючи зв'язані руки, не могла втримати рівноваги і все падала, коли її нога на­трапляла на найменшу нерівність ґрунту. Ледве зводилася, як її штовхали, і вона знову падала.

Тим часом почало вже розвиднятися, і очі могли роз­різняти окремі постаті. Так пізнала вона Антонія, що ніс на руках загорнену в біле жінку. Анна-Марія, видно, була непритомна, бо безвладно звисала з обіймів чоловіка, а він, задиханий і змучений, все підсував її зручніше. Переводячи віддих, пристав на секунду якраз біля Жаїри.

— Антоніо! — благально крикнула дівчина.

Її крик був зрозумілим без усяких пояснень, але Анто­ніо, хоч і чув його добре і розумів, виминув Жаїру і побіг далі.

— Негідник невдячний! — кинула йому навздогінці Жаїра. — Її несеш, мов скарб, а мені навіть рук не хочеш розв'язати!

Ледве-ледве добилася до червоної скелі, оперлася об неї плечима і з розпукою дивилася на сліди своєї зради: кількадесят кроків далі, нижче від її ніг, біля входу в під­земелля швидко товпився людський натовп. Озброєні кан­чуками розпорядники втримували лад і по одному про­пускали людей у чорний отвір, майже кожному пригаду­ючи:

— Ідіть тихо! Тримайтеся один за одного — і вийдете, куди треба. Напереді чекає вас Ґреґоріо. Сміло!

Чекаючи своєї черги, люди стиха перекидалися сло­вами і навіть нервово зубоскалили.

— То це напевне і є той хід, яким пройшла капітанова відьма!

— Вона пройшла тим, куди Естасіо повів людей. А цей Ґреґоріо сам знайшов...

— А безпечно?

— По ланцюгу передали, що безпечно...

— Друзі, таж виглядає так, що допадемо до скарбів!

— От наберемо!

— Набереш, перш усього, стріл повну шкіру! По то­му ж боці дикуни!

— Ми також маємо луки і мушкети на додаток...

— Пропустіть! Пропустіть капітана з жінкою!

— Таки відбив!

— Чому відбив?

— Та бо вона побігла з братом за Естасієм. Кричала, що не хоче більше Антонія знати...

— Дурне говорення! Чоловікове право більше, ніж братове...

— Певно, на те він чоловік! Видно, відбив силою...

— Аж зімліла!

— Може, і приголомшив її навмисне, щоб не бри­калася...

— Ей, ви там! Знайшли час губами стукати по-дурному!

— Або що?

— Смерть на карку сидить!

— То поцілуйся з нею, коли її ще не бачив, а нам уже не вперше!

— Якраз хочемо перед смертю наговоритися!

— Тихо!

Недавно очманілі від страху й безголов'я, бандейранти тепер намагалися показати своє презирство до небезпе­ки, до якої, зрештою, були справді звичні.

Побачивши, як пробивається крізь поріділий натовп Антоніо, любовно притискаючи до грудей свою білу ношу, Жаїра хотіла скрикнути й кинутися за ним навздогінці. Але нараз відчула, що її піймали міцно за плечі холодні кам'яні руки і притиснули до скелі, до якої була оперта спиною. Така ж кам'яна сила здушила її за горло і за серце. І в ту мить, коли Антоніо спускався з жінкою в підземний хід, несподівано присвітило сонце, немов би для того, щоб Жаїра виразніше побачила сцену, яка роздирала її душу.

Дівчині стало темно в очах, холодні дотики скелі мо­розили її й втягали в себе.

"Камінний Дух мститься! — блиснула їй в голові думка. — Камінний Дух душить!"

Нелюдський жах додав їй нелюдської сили. Рванулася від скелі, заточилася і впала на самий край урвища. Притулилася скронею до землі й нараз почула виразний клекіт Ітараре.

Жаїра завмерла.

"Ходи, ти — моя!.." — почула крізь рев той самий голос, яким співала колись сонна Ітібере.

І Жаїрі він видався на цей раз чарівним і солодким.

"Ходи!.." — повторила ріка.

— Я йду! — відповіла Жаїра.

Підсунулася ще ближче і нараз відчула, як під нею відкрилася пащека чорної гадини...

* * *

Антоніо насилу пробився підземним ходом і вийшов з Анною-Марією в печеру Камінного Духа. Він весь час боявся, що зімліла дружина вмерла. Але биття її серця за­спокоювало його. Не міг лише зрозуміти, чому вона зімлі­ла і чому лежала при вході в намет. Чи вибігла й втратила притомність з переляку? Тяг її цілу дорогу, цілував, пи­тав — безуспішно. Тож тепер, опинившись у печері, постановив, перш усього, привести її до пам'яти.

В печері стояла ціла шпалера підібраних Ґреґорієм людей, які своїми плечима заслонювали надто спокусливі для очей речі й кричали:

— Нагору! Нагору сходами! Зброю тримайте напо­готові!

Люди не мали часу розглядатися, бо смолоскипи освіт­лювали лише дорогу до сходів, і тому покірно бігли у вка­заному напрямку.

Але, коли з'явився Антоніо, Ґрегоріо дав наказ про­пустити його крізь ланцюг шпалери.

— Ідіть туди, капітане, і сидіть тихо! — ревнув йому в вухо. — Бавтеся собі з жінкою і не пхайте носа в інші справи!

Оглушений гуркотом водоспаду, Антоніо лише хитнув на знак згоди головою, і поліз у зроблену для нього щіли­ну. Але, ледве переступив шеренгу варти, як вражений ви­довищем, мало не випустив Анни-Марії з рук.

— Отже, правдою є те, що зберіг переказ про мого пращура! — скрикнув сам до себе. — Правда й те, що оповідала рабиня, хоч мені тоді не в голові було думати над скарбами! Не даром же мене так тягнуло сюди, не даром життя моє було затруєне цією думкою, що я мало до монастиря не вступив! Анно-Маріє, дружино моя ко­хана, ви тепер будете горді, що стали сеньйорою де Са! Отямтеся, отямтеся, благаю вас!

Хотів покласти Анну-Марію на землю, щоб покропити її водою, яка розливалася біля блакитного Камінного Духа, але жінка раптом сильним рухом випручалася, стала на ноги і стягнула з себе білий завій. Антонієві полізло во­лосся догори: перед ним стояла стара і страшна баба.

— Ні!!! — крикнув Антоніо, наставляючи вперед руки. — Ні!!! Хто... Хто ти?

Замість відповіді, баба, не спускаючи пронизливих, несамовито-зловорожих очей з Антонія, зірвала зі своїх грудей решту чорного ганчір'я і показала пальцем: на них були витатуювані підкова і стріла під орлиною головою — шляхетський герб де Са.

"Клавдія де Са!.. Клавдія де Са!.." — шептав помертві­лими губами Антоніо і відступав назад.

Але Сторожиха, — бо це була вона, — насувала на нього, як смерть, все показуючи на груди пальцем.

Всього кільканадцять кроків далі від них обидвох було повно людей, які, коли б щось могли чути крізь рев води, прийшли б з допомогою. Але вони не чули і були зайняті своїм, тож навіть не підозрівали, яка драма відбувається у них за плечима.

Антоніо, з перекошеним від смертельного жаху облич­чям, все відступав і відступав назад поза гігантський аква­марин в той бік, де прозорою стіною летів з шаленою си­лою в безвісті водоспад. А Клавдія поступала на нього крок за кроком, твердо, грізно, невблагано. Ще мить — і нога Антонія не знайшла підпори. Решту доконала вода...

* * *

В цей день земля насякла кров'ю, мов губка, і почер­вонілі води Ітараре понесли з собою сотні трупів. Одчай­душно боронилася горстка аресів і цілий день витримала натиск, ставши над крутими сходами, що вели від водо­спаду на берег; розпучливо боронилися бандейранти, які лишилися у відкритому полі по другому боці ріки, перед наступом пралісу, що його запалив малий Піра. А найстрашніша боротьба йшла під землею між тими, що їх повів легковірний Естасіо, та червоними волохатими меш­канцями підземних печер. Туди одним з перших зійшов молодий білявий юнак і його ясноволоса сестра, що зрек­лася зрадливого чоловіка. Ніхто не знав, чому здригалася, й вила земля, і добре, що не знав...

Довго й уперто тиснулися люди до діри, що лишилася на місці зрубаного імбуя, а коли до них дійшов відгук не­самовитої трагедії, що відігравалася десь усподі — було пізно думати про рятунок. Маси індіян впали в табір, як хмара, і не дарували життя нікому.

А ті останні, що лишилися в печері Камінного Духа, не пішли вслід за товаришами. Ледве пройшли останні, як вони, мов зграя супів на жир, кинулися на дорогоцінні стіни, печери скарбів. Виколупували зі стін каміння, дерлися за нього, і реготали божевільним сміхом, зовсім забувши про небезпеку.

А вона незабаром надійшла їхніми слідами, увірвалася незахищеним підземним ходом, що його знали ті, які пішли підпалювати праліс, і своїми руками доконала те, чого не міг зробити нерухомий Камінний Дух...

Скінчивши з грабіжниками, індіяни пішли на поміч аресам. Боронити вже не було кого, але було кого карати. І вони карали!

Того вечора на знак великої жалоби переможці не па­лили вогнищ. Вони сиділи й оплакували полятлих за спіль­ну справу, в тому числі й хороброго отрока, тіло якого поплило десь водами Ітараре.

А над самим урвищем, поклавши голову на коліна Тіні, умирав спливаючи кров'ю Татаурана.

— Відходжу, Тіне моя... — шепнув запеченими уста­ми. — Не жаль, що відходжу — жаль, що не зробив того, що хотів...

— Ти зробив усе, що міг, морубішабо, а жертва, скла­дена за святу справу, ніколи не пропаде марно...

— Наш народ далі лишиться в неволі, Тіне моя...

— Він буде в неволі доти, доки всі не думатимуть, як ти, і доки буде в ньому зрада...

— Вона зрадила...

— Вона завжди була рабинею, вона й умерла по-раб­ському, а раб — це сама зрада...

— Тіне моя, в нас не лишилося нікого: ні мудрого Аракшо, ні вірного Пірауни, ні завзятого Мадіаї, ні силь­ного Аканґасу, ні спритного Леонідаса, ні хороброго от­рока Піри...

46 47 48 49 50 51 52