Подумай однак, що гарячкою тут нічого не вдієш, уважай, щоб ти через неї усеї справи не занапастив.
Юрко перейшовся кілька разів перед шатром, вкінці сів знову при боці товариша.
– Говори! Я так лише розгарячився. Вибач мені, я завсіди спокійний і лиш там, де річ іде про Галю, трачу голову.
– Видиш ті вози з бочками меду? – почав Іван. – Мід, як мід, але встроми пальця у нього, та недалеко заїдеш, бо ось на напівп'яді під медом друге діло…
– Друге діло?
– Еге ж! А чув ти, як Олекса казав вчера Омелькові Кривопиському, якому куля зі самопалу вигаратала усі зуби з правої сторони: "Здалека, Омельку, з люлькою від меду, бо не наїшся, а луснеш". Розумієш ти то?
– Не дуже!
– А ось бачиш, де вози стоять?
– Звісно, стоять під вітром, щоби кіпоть та воня не засмородили меду. Так казав Сагайдачний.
– Ага! А куди кіпоть дійде до меду – через деревляне дно?
– Хіба ні! Що ж, отже, є в тих бочках?
– Який-бо ти недогадливий, Юрку, звісно, що порох!
– А!
– А чи бачив ти коли, щоби віск був такий тяжкий, як той? Я позавчора вдарив ножем об один круг, та найшов під тонким пластом олово.
Юрко тріпнув пальцями з нетерплячкою.
– Усе те гарно, – сказав, – але я не бачу в тому ніякої потіхи для себе.
– Дивний-бо ти, Юрку. Кому ж везе Сагайдачний зброю? Везе її або волохам, або якомусь бунтівникові проти Високої Порти, а в одних і других, певно, є знакомі у Криму та у Стамбулі. Від них можна буде дістати листи, поміч, вкінці хіба я знаю що? Все-таки попробувати можна.
Юрко засміявся з огірченням.
– А мовчав би ти краще, якщо нічого путнього не знаєш. Я не бачу ніякого зв'язку між сим оловом а Галею. Тому лиши мене в спокої з моїм горем, нехай втихає, а коли втихне, тоді, може, і я придамся до чого людям.
– Лихо діяло б ся на Україні, – замітив Іван, – коли б усі нещасні відсувалися від неї. Всі, що попаніли та поляшіли, відцуралися її, тепер покинуть її і нещасні, а хто остане? Тирса і чайка? Вітер і могила?
– Не кидай мені в лице того гіркого закиду, – відповів Юрко зломаним голосом, – не в кождого кам'яне серце в грудях.
– А хіба ти подобаєш на момсика або похнюпу? Є у тебе чимало рішучості та сили, лише ось, як бачу, волі нема.
– Може бути! – зітхнув Угерницький. – Воля найдеться, коли спокій прийде. Я не з тих людей, що вирікаються щастя, не порушивши вперед неба і землі, щоби його добути. Не добуду його, оглянуся за чим другим, але доки не впевнюся про його загибіль, не буде мати ніхто з мене потіхи. Є люди, що небагато від життя вимагають, але те "небагато" мусить найтися.
– В Бозі надія, найдеться! – перехрестився Іван.
– Амінь! – закінчив Юрко і замовк.
При огнях став якийсь голос співати думу про козака Байду. Кількох козаків пригравало йому на теорбанах складно та гарно. Голос був молодий, сильний, звучний. Чудова то була музика. Всією душею приймав Юрко у себе звуки, гадки, образи. Він співчував Байді, що кинув турецькому цареві у вічі слова: "Твоя дочка погана, твоя віра проклята!" І він так вчинив би, і його не заманив би той загадковий, величний і страшний світ – царство падишаха.
Уся душа здригалася, коли зображував собі "турецьким добром", себто коврами, подушками, мозаїкою, золотом та сріблом прикрашені, амброю та жіночим тілом пахучі кімнати, в яких красавиці з усього світа ждуть із тугою обіймів володаря – власника гарему. Йому видалося, що бачить серед них Галю, тривожно засунену в куток, як тужливим зором глядить на занавісу, чи з-за неї не вийде той, що має стати прокльоном усього її життя та відділити її від гарної будуччини непробитною стіною ганьби…
Але ось повис на гаку Байда, взяв лук, стрілив царя, царицю і погиб… Але слава не поляже до кінця віку між козаками, на вольній Україні. І Юркові видалися ті степи, крізь які іти доводилося, якимись коханими, любими. Він зрозумів тепер шум трав та очеретів, спів птиць, свист вітру у балках та байраках. Се й була та пісня слави, що лунає у степах про погибших героїв, то були пісні тих всіх, що погинули у татарській і турецькій неволі, то був голос крові, виссаної опирем з живого тіла України.
Десь у віддалі почувся тупіт коней. При огні замовкла пісня, козаки лежали мовчки і вслухувалися у тишину літнього вечора, як вміють вслухуватися лишень жильці сих безкраїх степів, сини її родючої чорної почви. Вони вертають, так сказати б, до землі, з якої виросли, завмирають на її груди і приймають в душу та серце всього її генія, усі її болі, бажання, думки, надії.
Відтіля-то взялися і сі всенародні зриви, які часами без приготування, без вступу, без поклику проводирів підіймають рівночасно всіх українців до діла – всенародного діла. Ті зриви родяться, як степові анемони у пухкому чорноземі, запахом свіжої землі всякають в душу хлібороба, міщанина, козака, зацвітають в глибині чудною квіткою надії, а в даній хвилині видають прегарний овоч – одностайний подвиг всього народу.
Мовчали козаки, вслухуючись у степову думу, а з віддані доносився тупіт коней чимраз виразніше, ближче, але рівномірно, одностайно, наче шорох капель дощу в осінню сльоту, наче такт похідної козацької балади.
Аж ось почувся брязкіт металевих частей упряжі, запити вартових і відповідь прибулих. До огню приступило п'ятьох мужів. Двох перших, у багатих деліях та червоних сап'янцях, з багатими самоцвітами, садженими карабелами, були, видко, польськими панами, і то магнатами. Смушеві шапки з чаплиними китицями та брильянтовими аграфами положили оба на тім'я по-козацьки, а підкручені вуса та підголені чуприни надавали обом вигляд лицарських, воєнних людей.
Одначе оба молодці знали, що сей вигляд – то лишень верхній блиск. Доволі було глянути на випещені рученята їх ясновельможностей, щоби пізнати, що вони займаються більш чаркою та грою, чим всім іншим. Тому-то ні Юрко, ні Іван не думали уступати з дороги прибувшим.
Аж коли побачили двох других, зірвалися оба і з шапками в руках кинулися вітати. Був то Сагайдачний і отець Андрей.
Сотки питань тиснулося молодцям до уст. Відки взявся старенький аскет тут, на пограниччі диких піль, і то уже в дві неділі по їх виїзді з Лошнева? Яким чудом перейшов він сей величезний простір через спустошений край? Видко, мусів відразу за ними виїхати, післаний якимсь більшим та могутнішим володарем, чим сам король, бо він без власної волі не оглядався на нічиї прикази. Одначе годі було приступити до нього, бо п'ятий з прибувших, Кіркор, давав їм знаки з-за плечей гетьмана.
– Позвольте, хлопці, нам свойого шатра на хвилину. Ті ясновельможні і всесвітліші князі бажають собі з нами розмови, а у мене нема саме своєї хати.
– Все, що наше, і що маємо з вашої ласки, ясновельможний гетьмане, готове на ваші услуги! – відповів Угерницький з поклоном і збирався було вийти з шатра.
Але гетьман здержав їх.
– Не втікайте від нас, хлопці, – усміхнувся, – останьте тут і вчіться, як кують гаряче залізо на святий меч для козацтва.
Попель і Кіркор присунули кілька скринь з товаром, і на них посідали всі прибувші. Гетьман Петро дивно відбивав від тих вичепурених магнатів, а так само й отець Андрей здавався людиною зовсім окремої породи в порівнянні до сих двох гостей. Здавалося, два зовсім відмінні, зовсім чужі світи зійшлися тут на розмову… Ось-ось – і ударять в сей сірий, чорний берег ті податливі, лискучі та шумні хвилі… і розсипляться у немічну пиль…
– Ви знаєте, мості старший Війська його королівської милості Запорозького, за чим ми приїхали, бо в сій матерії ми вже перетрактували. Просимо, отже, о респонс, – сі слова сказав вищий ростом магнат, прегарний собою чоловік, який міг мати двадцять п'ять-шість років.
– Так, – відповів гетьман, – про всі бажання вашої княжої милості мав я письмо з Корця.
– І що ж ви на ті бажання кажете?
На уста Петра Конашевича заблукався блідий усміх.
– Що ж маю казати? Мало-то чого забагається чоловікові на віку. На ваші бажання відповів би я двома питаннями. Якщо ваша милість і його милість князь Михайло Вишневецький зволять на них відповісти, можемо говорити далі.
Князь Корецький кинув гордо головою.
– Дивно мені, – проговорив, мов від несхочу, – про що тут вашмость питати завагається. Справа ясна, як сонце. Впрочім, питай, пане старший, а ми постараємося відповісти, о скільки нам то видасться потрібним.
Сагайдачний відіпняв шаблю, яка йому вадила, і поставив в куті шатра. При тому заблистів червоний, мов грань, величезний карбункул, вправлений в ручку оружини. Був се камінь великої ціни, цінніший, може, чим уся виставна одіж магната. Вишневецький простяг руку по шаблю і став пильно приглядатися самоцвітові, а між тим гетьман питав:
– Pro primo, чи ваші ясновельможності роздумали гаразд над наміреним походом? Чи розважили всі його "евенти" для Річи Посполитої, Молдави, Високої Порти? Чи знають, що се може бути casus belli для султана? Чи зібрали відповідні середники, гроші, збрую і людей?
Корецький почервонів нагло з досади, наче почув яке обидливе слово, і встав.
– Ба, вашмость, питаєш нас, наче praeceptor своїх "жаків". Ми не діти і з імпріми уже вийшли. Не думай, вашмость, що ти один на світі. Крикну – і тисячі стануть на поклик…
– А що буде, як почує той крик Річ Посполита? – спитав холодно Сагайдачний, а в кутиках його очей блиснули жовтаві огники.
– Річ Посполита? – гарячився князь Самійло. – А де ж вона? Ген за Сяном, під Краковом і Варшавою. Кажете, пане старший, що вона кричатиме? Хай кричить, здорова! Корецький і Вишневецький не стануть оглядатися на крики різних п'яних худопахолків або і сенаторів, яких перше-ліпше підплачене розжене на чотири вітри. А чи найдеться у всій Річі Посполитій сильніша від нас manus armata, і то ще питання! Ходім, швагре, наша комбінація оказується невідповідною. Треба буде прошульгувати похід по пограничних селах і містечках, там зберемо, як колись бувало на кресах, прибулих молодців…
– Так, – вмішався Кіркор, – але ваші милості назбирають п'ятсот, може, тисячу мужів одчайдухів, опришків, сабатів, татар, поляків, волохів, дещо хлопської голоти, що пішла у козацтво по останнім татарськім набігу, і на тому кінець. Чим їх уоружити, нагодувати? Як їх повести? Як справитися зі старостами пограничних замків? При тому дізнаються про вашу виправу і турецькі власті заздалегідь, а що тоді?
Корецький сів, Сагайдачний усміхнувся, Вишневецький поклав шаблю гетьмана в кут і вперше заговорив:
– Ти, любий швагре, загарячо береш всю справу, а при тому не естимуєш як слід своєї позиції в світі, яку, без сумніву, і єгомость пан старший відповідно оцінити вміє.