Любив він і посидіти у легкому смерку, слухаючи мелодійний дзюркіт води, аж забував часом про замислені пустощі. У легкому димі, коли так любо дзюркоче, йому ставало затишно й добре. Мріялося про далеке й несподіване, але був він ще юний, тож і мріяти не вмів. Тоді знову виникав бешкетливий настрій, і з нетерпінням очікував на подорожнього.
Одного вечора він застав біля себе жабу. Лупила на нього баньки, намагаючись збагнути, що це за проява залізла під міст, а коли зрозуміла, вирішила, що краще сховатися під воду. Майнула перед чортом зеленим кажаном і вже досягла в леті води, коли якась сила повернула її, і жаба плеснулася на те ж таки місце, де сиділа передоцім. Чорт засміявся — йому те сподобалося. Жаба, проте, занепокоїлася. Вдруге метнулася зеленим вихором до води, але вдруге плеснулася на старе місце. Від цього вона вмерла, бо не витримало такого страху серце, і чортові на хвильку стало її жаль. В цей час через міст загуркотів віз, і він миттю забув про жабу. Вискочив на дорогу білим хортом і помчав за возом. Дядько, що сидів на передку, побачив білого хорта і вдарив по конях. Це була шалена гонитва: стугоніла земля, іржали коні, кричав дядько, куріла пилюка, кінські копита гупали по дорозі, наче хотіли пробити її наскрізь, — чорт повів воза вбік на забутий путівець, а звідти погнав його через поле. Коні мчали по ріллі, як по дорозі, трощили молодий хліб — навколо котилися зелені хвилі. Коні швидко втомилися і вже брели по коліна в зеленій воді, інколи й по круп, і голосно іржали, злякано озираючись. Дядько впав на воза і хрестив небо, а воно осипало на нього зелені краплі. Тоді дядько признався богові в усіх гріхах, а коли й це не помогло, забився під передок — коні наче через бурхливе море пливли. Роздимали ніздрі й хапали губами повітря — очі аж з орбіт вилазили...
Чортові дивно стало на цей страх. Він зіскочив з підводи, і та викотилася на дорогу. Спинилася; розкуйовджений і наляканий, зліз із воза дядько, перехрестився широко й роззирнувся. Місця йому були незнайомі, і він зачухмарив роздумливо потилицю...
"Чого мене бояться? — думав чорт, бредучи через хліб. — Адже я тільки бавлюся!" Йому самому захотілося стати отаким дядьком на возі, отож покотився дорогою, повільно впливаючи в кучеряві задимлені сутінки. Минав сади, що квітли, минав тихі, сонні села, переїздив мости.
"Ото було б любо, — блиснуло йому в голові, — коли і мене хтось полякав!"
Озирнувся, і серце його радісно тьохнуло — за ним таки помчав білий хорт. Ударили копитами коні, закрутився, замиготів довкола світ. Наче в каруселю потрапили й він, і хорт — помчали, ламаючи зілля й кущі, блакитні сутінки плеснули на них такою потужною хвилею, що юний чорті сп'янів, перекрутився кумельгом і сам ударив копитами — помчав конем, а хорт іззаду вже вивалив язика, втомився і знесилів. Тоді стрибнув угору юний чорт, зчухрав з тополі листя й вичавив сік із того зела над хортовою головою. Хорт заскавучав, облитий зеленою фарбою, приклеївся до дороги і обернувся старим як світ дідом. Відтак скочив юний чорт дідові на спину, але той знесилів до решти, упав і закотив очі.
— Ти чого? — засміявся юний чорт. — Умирати задумав?
— Тьху на твою голову! — втомлено звівся старий. — Думав, хтось із людей вичворяє.
Витер рукавом піт і сумно похилив голову.
— Заганяв я тебе, діду! — співчутливо сказав юний чорт. Опівночі, коли найяскравіше загорівся місяць, стара ворожка вибралась у ліс по таємниче зілля. Крадькома пробралася через стежку, щоб її не побачив сусіда, теж характерник, який уже кілька місяців її висліджував, і з полегшею зітхнула, коли ступила на білу під місяцем дорогу. Ішла повільно, ніч була місячна й тепла, а вона виспалась удень і бурмотіла заклинання супроти лихого наслання. Думала про свої домашні клопоти й про сусіда, який заповзявся проти неї, і спершу не помітила, що її залило яскраве світло. Але розгорялося все дужче і нарешті стало таке яскраве, що вона спинилася, підвела голову і сторопіла. Але зметикувала кинутися відразу ж під тин, бо повз неї промчав з шаленою швидкістю вогняний смерч. Забилась у бур'ян і злякано звідти зорила: світло розливалося все більше, місяць розрісся на півнеба і кипів, наче молоко. Ворожка приплющилася, боячись, що осліпне від цього сяйва, але цікавість перемогла, і вона знову розплющилася. І здалося їй, наче йде землею величезний білий чоловік. Вимахує велетенськими чобітьми, аж нічого, крім них, не видно. Стара ворожка тричі перехрестилася і знепритомніла.
Чорти сиділи в пустиці з забитими вікнами, дід палив люльку, було затишно, лагідна півтемрява голубила їх і заспокоювала. Дід пихнув димом і несподівано всміхнувся беззубим ротом.
— Нелегке наше життя, хлопче, — прошамрав він. — Але як ти мене, старого, підвів! І треба, щоб удалося таке капосне!
Юний чорт загорнувсь у сутінок і дрімав. За вікном плюскотів дощ, а тут було м'яко й сухо.
— Багато я бачив за своє життя, — сказав дід, посмоктуючи люльку, — а от не підводив мене так, як ти, ніхто. Був, правда, колись один чоловік...
— Розкажи, — попросив юний чорт, поринаючи в солодкі хвилі дрімоти. Після сьогоднішніх жартів тіло боліло, і він з насолодою відпочивав у сутінку, що його привіяв сюди знадвору дощ.
— А хто це там носом сопе! — скрикнув, аж підстрибнув юний чорт, дід. — Ану вилазь!
— Хто, хто! — забурмотіло з розваленого комина. — Розгалакалися тут…
Юний чорт здивовано помітив, як з-за цеглини висунулася чудернацька вусата голова, а за хвилю на долівку скочило, стукнувши ратицями, дивне розколошкане створіння.
— Прийшли в мою господу, ще й гарикають!
— Сідай до гурту, — мирно сказав дід.
— Домовик, — сунуло юному чортові лапу створіння. — Я тут хтозна-скільки, показалися мої господарі й покинули мешкання... Живеш, як собака! — Домовик зачухмарився.
Дід пихнув димом, а юний чорт знову заколивавсь у дрімоті.
— Дай тютюнцю, — сказав домовик. Дід дав йому торбинку, і домовик заклав у ніздрю здоровенну нюшку.
— Тільки не чхай! — сказав дід.
— Як то не чхати? — домовик розтулив рота і ловив повітря, вибалушивши очі. — Апчхи! — вибухнув він, і юний чорт знову здригнувся. — А в цього малого, — сказав домовик, — нерви!.. Вже, як нюхати, — повернувся до діда, — то й чхати...
— Не нерви, — сказав поважно дід, — а молодий ще... То от я й розказую. Наша доля незавидна: вірять у тебе — живеш, не вірять — умираєш. Скільки вже нашого брата переставилося ні за цапову душу...
— А мене дороги вабили, — сказав домовик. — Ну от і сталося: господар петлю собі накинув, а його жінка від того розумом розслабла. Отак і сиджу на пустиці...
Коливались у сутіні, й кожен думав про своє. Здалося тоді юному чортові, що десь на дні його єства щось пробудилося. Подумав, що варто розплющити очі — і світ заллє такими барвами, що не витримає його молоде серце. "Хочеться мені чогось незвичайного, — подумав він. — Що ці жарти мені, коли від них нема доброго задоволення!" Він довго сидів і думав, п'ючи солодкий сутінок. Грала в ньому кров, і це так приємно було!
— Малий твій? — спитав домовик.
— Та нє, — сказав старий. — Якийсь він трохи не теє... Спить, чи що?
— Спить.
Але юний чорт не спав. Коливало його в ласкавих хвилях, понесло через яри й долини, а на душі стало тривожно й смутно.
Тоді він і побачив перед собою панну. Стояла серед саду, а довкола цвіли, наче срібні, вишні. Стислося в юного чорта серце, й важко дихати йому стало. Завмер, вдивляючись до болю в очах у чарівне видіння. Панна була гарна, такої краси ще не зустрічав він на цій землі, тож, дивлячись на неї, відчув на душі смуток і щастя.
На те заграли над його головою труби. Ревнули, наче сотня волів, а по тому загупали бубони. Застрибали тисячі тіней, чорних і вигинливих, які затанцювали шалений танок. І серед цього стукоту, реву, полиску тіл, серед цих срібних вишень, біля чарівної панни, що витанцьовувала найшпаркіше, упало його роз'ятрене, закривавлене серце...
Вчинити так навчила панну сотниківну ворожка. Мала піднятися, щоб ніхто не бачив, опівночі й прокрастися до церкви, а там помолитися за спокій душі. Можливо, тоді знову почне спати спокійно і прожене своїх залицяльників, які почали приходити до неї щоночі. Часом приходили всі три, а часом зливалися в одного — примушували її танцювати й веселитися цілу ніч.
Вікно було заздалегідь відчинене, і вона спустилася через нього до саду. Сад дихав утомою і сном, зітхав, шелестячи змореним листям, кущі витиналися, наче велетенські жаби, облиті цвітом вишні нагадували сиві голови.
Пішла поміж тих голів, обережно ступаючи босими ногами, і їй здавалося, що це сниться її важкий сон. В грудях жив неспокій, знайомий з ночей, коли до неї почали приходити чудні видіння. Вона сіла на садовій лаві й приплющилася, щоб угамувати хвилювання. Перед нею попливли сині смуги, і відчулася вона, немов на дні моря. Довкола плавали великі риби, а на них, наче на конях, перекинувши хвости через круп, сиділи русалки й покурювали маленькі тонкі курички. Мали довгі, пофарбовані в зелене нігті, а груди було підперезано лискучими нашивками. Риби підпливали до неї й тупалися носами в скло — були наче у велетенській прозорій коробці. Внизу хиталися водорості й сидів зелений, зарослий мохом водяник...
Сотниківна розплющилася і скочила на ноги. Перебігла стежку до виламаної в паркані дірки й обпеклась у кропиві. Це остаточно її остудило, і вона завагалася: йти далі чи повернутися? Але ноги самі повели її до церкви, і за хвилю вона прослизнула досередини. Впала перед образами, але помолитися не встигла: знадвору почулися важкі кроки.
Зайшов студент. Тягнув на плечах труну, а коли поставив її на узвишші посеред церкви, роззирнувся. Місячне світло проливалося через віконця й тріпотіло на підлозі та помальованих стінах. Святі й титарі з оселедцями на головах дивилися чорними незмигними очима, наче хотіли зрозуміти цих людей, що так невчасно прийшли до церкви. Вгорі залопотіли крила, і студент здригнувся. Стояв у місячній стязі високий, гарний і смутний. Зітхнув тяжко і поліз до труни.
Стало тихо, дивно тихо, і сотниківна боялася дихнути, аби не виказати себе. Знову пролопотіли крила, а за тим вдруге почулися важкі кроки.
У церкву зайшов міщух.