У Косар-Косаревичів я не був ніколи, не сподівався бути, не прагнув до цього, бо навіщо? А, отже, попав.
— Давні знайомі! — гукнув до товариства Гнатко, потискуючи мені руку. Він пройшовся туди й сюди, виструнчений, мов учитель танців, у бездоганно пошитому чорному костюмі з якогось лискучого матеріалу, блиснув зубами, покуйовдив своє й без того скуйовджене волосся, що стояло в нього на голові якимсь чортом. Я вже ждав, що він стане розповідати про деталі нашого знайомства, але Гнатко взяв за руку мене й Вероніку і повів навколо столу, представляючи гостей, яких Вероніка знала й так, а я зустрічав уперше. Гнаткові, видно, дуже залежало на тім, щоб підвести до кожного і мене, й Вероніку, він мовби хотів тим самим підкреслити: дивіться, мовляв, на кого зміняла наша Вероніка таке вишукане товариство, гляньте на це мурло, на цього неотесаного шофера, який попав у наше високоінтелектуальне середовище. І хоч жодного слова про це не було сказано, жодним жестом ні Гнат, ні будь-хто з присутніх цього не висловили, а мені весь час здавалося, що до мене ставляться упереджено, я був готовий щомиті дати відсіч, огризнутися, якщо хтось спробує мене атакувати, хоч ніколи агресивністю не відзначався. Очевидно, настрій мій пояснювався тим, що поряд була Вероніка, а ще тим, що надворі ми лишили інеєву тишу, а ще тим, що мені захотілося серед тої тиші поцілувати Вероніку, я відчув її там особливо близько, а тут як тільки ми переступили поріг цієї величезної розкішної квартири, Вероніка, хоч стояла поруч, непомітно якось наче віддалялася від мене, відпливала, заплутувалася серед цих молодих, блискучих, дотепних, галасливих Гнатових друзів, чи хто там вони такі.
Знайомство кінчилося. Зарізали б мене, щоб я запам’ятав хоч одне ім’я або прізвище! Тільки професії ще сяк-так вкладалися в моїй пам’яті. Молодий архітектор, молодий художник, молодий кінорежисер, молодий поет і так далі, і так далі все молоде (молодість тут трактували досить вільно: від двадцяти до тридцяти з добрим гаком, бо деякі молодики вже посвічували лисинами), все талановите, все майже геніальне, хоч ще нікому не відоме, бо, як виявилося згодом, кінорежисер ще не поставив жодного фільму, художник ще не показав нікому жодної своєї картини (не знаю, чи вони в нього були), поет... Але поет довів, що він недаром носить своє наймення! Коли ми випили за Новий рік і вдруге, коли всі побажання і всі тости вичерпалися, згадали про поета, налили йому "штрафну" і загукали:
— Вірш! Вірш!
— Гаразд, — сказав той, напинаючи жили на скронях і роздуваючи ніздрі, — гаразд, я прочитаю вам вірш, який склався в мене, коли я йшов на цей вечір.
— Поїхали, — сказав Гнатко. — Завіса піднімається. Прошу маестро.
Поет вліпив очі в Вероніку, тихо почав:
Ти знаєш,
Що булижник —
Це два мільйони Лисих мужчин,
Закопаних в землю?
Після цієї несподіваної інтродукції голос поетів набрав високих нот, і вірш продовжувався вже в якомусь несамовитому крещендо, мов арія конаючого в класичній італійській, опері:
Машини, особливо ж коні,
Так збиткуються над ними,
Що лисини почорніли Од вічних ударів.
О, як вони ждуть Теплого дощику,
Що покропить їм голови
І обгорне зеленою травкою!
О, як вони мріють про дні,
Коли скинуть "шпильки"
І ходитимуть босі дівчата,
Коли скинуть чоботи
І ходитимуть босі солдати!
І знов тихо, вмираючим голосом:
Обережною будь,
Як ідеш
По булижнику!
— Вірш автобіографічний, — підкравшись ззаду до поета і розгортаючи йому на тім’ї поріділе волосся, закричав Гнатко. — Браво поету! За синтез високої поезії і мужності браво! Хай вічно живуть булижники!
— Як тобі такі вірші? — спитала мене Вероніка.
— Ти ж знаєш, що я віршів не розумію. Не поетична натура.
— Просто ти хитрий.
— Хоч дурний, так хитрий?
Вона засміялася. Через стіл від нас молодий композитор (а точніше, студент консерваторії) Гена, звертаючись до своєї сусідки, сказав:
— Все може бути озвучене, навіть ревнощі. Є такий модний роман у Франції "Жалюзі". Про ревнощі. Вже написано джазову музику на цю тему, зветься теж "Жалюзі". Звук ревнощів — це іржавий звук жалюзі, які падають на вікна і двері, затуляють вас від людей.
— Нам загрожує ентропія почуттів, — чулося з другого кінця столу. — Не можна стандартизувати смаки, це веде до вмирання найдорожчого в людині — багатства почуттів — до розумового отупіння.
— А безконтрольність смаків і почуттів веде до здичавіння розуму, — заперечували йому.
Гнатко підійшов, підсів до Володі й Вероніки.
— У нашого Гени ідея фікс: все на світі озвучити. Але Гена цілить у генії. А ми грішні? От ти, робочий клас, — звернувся він до мене, — поясни мені, яка мета нашого життя?
— Комунізм, — сказав я.
— Це ми знаємо, а точніше?
— Точніше написано в Програмі партії.
— Та ти що — на новорічному вечорі чи на політзаняттях?
— А яка різниця?
— Ну хоч би та, що тут ми п’ємо гарячительні напитки, а там — сухенькі лекційки, і квит.
— Думаємо ми скрізь однаково.
— Ти хочеш сказати, що в мене в душі сидить дворушник. Віднині беруся за його викорінення. Але по суті. Для чого людина живе на землі? Кажуть: щоб працювати. А навіщо працювати? Кажуть: щоб жити. Замкнене коло. Філософи тим часом займаються дурницями, вирішують, що перше: вогонь, вода, повітря, дух, матерія? Яка різниця! Навіщо жити — от що мене цікавить. Допустимо, я вбачав мету мого життя — в добуванні модних штанів. Це поки в мене таких штанів не було. Знаєш, що таке справжні штани? Щоб вони йшли поперед тебе. Ти ще тільки зібрався вирушати, а вони вже йдуть, розрізають простір, як форштевень океанського лайнера хвилі. Ніколи не мнуться. Бездоганні штани, від яких кращає настрій і зростає почуття власної гідності. Добув я штани, а далі? Піднімати цілину? Нецікаво. Не знаю, з якого боку до неї братися.
— Там покажуть.
— Гаразд. Піднімемо. Збудуємо парочку гідростанцій на сибірських ріках. Просвердлимо дірочку в земній корі. А що далі?
— Людина — безмежна. Вона живе для безконечності. Вона сама в собі безмежність, безконечність і вічність, як всесвіт.
— Ти не крути, філософ з Татарки (він таки не втерпів, кольнув мене хоч Татаркою). Я тебе питаю конкретно, а ти — в абстракції. Як той бурсак, що на запитання, що таке чобіт, відповідав: "Чобіт є глаголеобразний вертеп, вміщаючий п’ятирічну систему пальців, обвлеченних в отвлеченную онучу, тождественну по ідеї з носками". Є англійська приказка: "Тільки діти й дурні вважають, що двадцять шилінгів і двадцять років безконечні". Мені вже за двадцять, я кінчаю будівельний інститут, я буду архітектором, про мене кажуть — талант. Я вмію креслити, як ніхто. В мене прекрасно розвинена просторова уява. Ну й що?
— Будуватимеш, — сказав йому я. Виявляється, Гнатко теж архітектор. Ну що ж, нічого дивного. Його батько вважався досить відомим будівничим.
— Слава тому, хто спитав, і тому, хто відповів, — картинно махнув руками Гнатко, зауваживши, що всі розмови втихають і всі прислухаються до нашої суперечки. — А що будувати? Оті коробочки, які ставлять у нас за Дніпром? Мерсі боку! Це нам не підходить.
— Пропонуй свої проекти.
— Пропонувати? Кому? Товариство, ви чули? Ви бачили таку святу наївність? Таку сміливість? Я пропоную випити за сміливість. І випити горілки. Так. Випили?
Мене розбирав сміх. Я теж випив. Гнатко палив собі ще одну чарку, скривився, проковтнув рідину, зиркнув на Вероніку. Весь цей спектакль закручувався тільки для неї. Видно, тут були якісь спогади, щось зв’язувало Вероніку з Гнатком і, може, ще з деким з присутніх. Та вона ж так і казала мені: "Моя стара компанія". Компанія — це щось незбагненне. Ні дружби, ні любові, ні спільних поглядів. Просто купа. Довго вибирають, у кого "зустрічати" те чи інше свято, приходять, п’ють, їдять, кожен говорить своє, ніхто нікого не слухає, кожному хочеться показати, який він розумний і сміливий у своїх судженнях. Потім прокидаються вранці, згадують, і самим стає соромно за дурниці, яких наварнякали вчора.
— Ти питав, що таке наше життя? — перехиляючись через стіл до Гнатка, прохрипів поет. — Я відповім тобі словами швейцарця Леметра. Життя — це вибух, внаслідок якого виникає квант. Перш ніж з’явилися поняття простору й часу, виник квант. Згодом цей квант розширився, породив безліч собі-подібних, утворилося те, що зветься всесвітом. Десь там і ми з своїми кипіннями дрібненьких пристрастей, мишачою метушнею, нікчемністю, жалюгідністю, блюзнірством.
— Не треба приписувати людству того, чим відзначаєшся сам, — насмішкувато промовив Пушкар.
Це образа! — заверещав поет.
— Не страшно, — спокійно сказала Вероніка, — той, хто насмілюється ображати людство і навіть цілий всесвіт, повинен стійко зносити все.
— Я справді стою вище буденних пристрастей і дріб’язкових непорозумінь, — пиховито заявив поет. — Бо що значать наші переживання порівняно з тим, що загрожує всесвіту! Всезагальний розпад, зникнення матерії, ентропія, повернення до висхідного пункту. Знов один-однісінький квант — і більше нічого!
— Не будь Кассандрою! — відмахнувся від поета Гнатко. — Слухаючи тебе, мені хочеться іноді стати старомодним. Наприклад, декламувати Шекспіра. Товариство, перед вами сидить персонаж комедії життя, який знає напам’ять усього Шекспіра!
— А кому це потрібно? — поблажливо скривився поет.
— А я хочу бути старомодним! Наприклад, люблю Блока. "Я люблю ваше тонкое имя, и ваши руки, и плечи, и черный платок". Або: "Вползи ко мне змеей ползучей, в глухую полночь оглуши, устами томными замучай, косою черной задуши". Сам вичитав у двотомнику! Жоден літературознавець не цитував.
— Ти — талант, Гнатку! — сказала Вероніка.
— Майже.
— Самородок. Як та арістотелівська миша в засіку, що виникає з нічого, самонароджується.
— Вероніко, ти смієшся з мене! На тебе впливає близькість скептично настроєного робітничого класу. От робітничий клас пропонував мені йти в будівничі. А чи відомо вам, магістер ляпідорум і цементорум-бетонорум, що в нас архітектурою заправляють старі діди, оті самі, що ліпили колись колони до гаражів? І чи відомо вам, що в Румунії, яка виходить зараз на одне з перших місць у світовій архітектурі, на чолі архітекторів, які роблять ці чудеса (молодих, звичайно, архітекторів), стоїть тридцятилітній Лазареску? А головний архітектор Гавани Рікардо Порро має тридцять п’ять років, і його смаки...