— Куди ж ти, Кузьмо?
— Хай біжить, — сказав Берладник.
– І тобі його не жалко? — спитала княжна Ольга. — Мокрий, на морозі.
— Поки добіжить — зігріється.
Князь Андрій тим часом прикликав до себе Сильку.
— Не годилося тобі галасувати тут.
— Князю, це ж Кузьма! Той самий київський Кузьма, задля якого…
— Міг би сказати спокійно й поштиво.
— Я злякався: а коли втоне? Тоді що?
— Гаразд, іди. Лікарю, бачив свого звинуваченого?
— Здається, — відмовив Дуліб.
— Чом же не затримував?
— Розпоряджається всім великий князь Юрій.
— Ні, ми лиш гості, хазяїн тут князь Іван, — обізвався Долгорукий. — Не годилося б відразу вести мову про справи, князю Йване, але саме той чоловік, що ми його шукаємо, щойно став перед наші очі.
— Хто ж він? — Берладник питав не тому, що не здогадувався, а для підкреслення того, що справді він тут хазяїн і без нього ніщо не діятиметься, хоч би на те була найвища воля,
— Той самий Кузьма, який піддавався випробуванню твоєму.
— Ще вчора цей чоловік був сам по собі, — сказав Берладник, — віднині ж він залічений до моїх людей.
Нікому не належить. Ніхто над ним не владен.
— Лікар прибув аж з самого Києва, щоб знайти цього Кузьму й допитати його про вбивство князя Ігоря. Знаєш про смерть Ігореву?
— Чув. Але Кузьма тепер берладник. Вирвався з колишнього життя, покінчив з ним, починає життя нове. Чи ж наважиться хто порушити цей початок, втрутитися, знехтувавши нашою волею?
– Є річ, що стоїть понад усім, — зауважив Дуліб, який досі спокійно слухав, не втручаючись у князівські перемови.
— Що ж то? — поцікавився доволі мляво Берладник.
– Істина.
— Не бачу видимого зв'язку між істиною і сим Кузьмою.
– Існують сув'язі приховані. Обов'язок наш — відкривати їх.
— Та не тут, на кризі, коло ополонок, — всміхнувся Берладник. — Запрошував я гостей відразу до города, тепер шкодую, що запрошував не так, як слід. Вже нас там жде трапеза, хоч і без розкошів князівських, але щира і в теплі та дружбі.
— Ми поїдемо в твій город! — мовби не вірячи, вигукнула княжна Ольга. Біла хутряна шапочка збилася в неї набік, і хвиля мідявого волосся вирвалася на волю, упала на плече Ользі, сяйнула довкола таким пронизливо-дівочим і щасливим теплом, що Дуліб аж стрепенувся від несподіваної думки: "Та вона ж закохана в Берладника!" Однак відразу й відігнав од себе ту думку. Поміг йому ще й Іваниця, який торсав за лікоть Дуліба вже, мабуть, тривалий час, видно, дивуючись, що лікар не зважає на те торсання, заглиблений у свої розмірковування. Бо коли Дуліб нарешті глянув туди, де був Іваниця, то побачив таке, що забув про все на світі.
Іваниця роздягався. Так само швидко, рвучко, запекло, як і Кузьма перед тим, кидав просто на кригу своє вбрання, стрибаючи на одній нозі, стягав з другої чобіт, був уже без шапки, ще тільки й мав на собі що порти та сорочку.
– Іванице! — гукнув Дуліб. — Що ти?
— Потримай-но, лікарю, мої порти, щоб не примерзли до криги, поки я обернуся.
— Ошалів!
Берладники весело загукали до цього добровільного поринальника:
— Гей, приблудо, дівка ж тут!
— Сором долонею прикрий!
— Відмерзне!
Іваниця метнув з себе сорочку, затуляючи соромне місце долонею, розкарякувато підбіг до ополонки і шелеснув у воду, пішов углиб каменем, мовби намірявся втопитися. Та відразу й виринув у другій ополонці, подерся на кригу, так само сором'язливо затуляючись, розкарякувато побокував до Дуліба, вхопив сорочку, ніяк не міг просунути в неї голову, здивувався:
— Оце! Ніхто й попити не дає?
— Дайте йому чашу, — звелів своїм Берладник, і тоді ті, що були коло санного припасу, мерщій піднесли Іваниці аж дві чаші з питвом; і він пив, мов кіт, відпирхуючись, водночас з вистрибами надягав на себе порти.
— Навіщо ці витівки? — суворо спитав Дуліб, подаючи Іваниці чобіт. — Ошалів, чи що?
— Всі ми шаліємо час від часу.
— Не за тим їхали сюди.
— Хіба для цього вибираєш місце?
Іваниці цокотіли зуби, він ніяк не міг втишити дрож, що проймав йому все тіло.
— Побіг я, лікарю. Треба зігрітися.
Іваниця помчав крізь натовп, який розступався, пропускаючи цього київського відчайдуха, регіт супроводжував його, аж поки він вирвався на вільний простір. Сміялися й князі немало, а Долгорукий, впіввуха прислухаючись до розмови Дулібової з товаришем, недбало поспитав лікаря:
— Що він там про ковчег?
— Щось йому там сталося.
— Від добра під кригу не лізуть.
По тому сідали на коней, щоб їхати до города.
Іваниця ж тим часом уже добігав до брами. Забув і про ополонку, й про крижану воду, і про своє поринання попід кригою, коли світ над тобою набув русалково-зеленої безнадійності, серце зайшлося, віддих перехопило і вже й не віриш, що десь є свіжий вітер, потріскування морозу, жовтувате сонце над пущами, жіночий сміх. Але ж проринув, і вискочив на лід, і ось тепер мчав, мов молодий веприк, до города, задихався вже не від крижаних стисків озерної води, а від надміру тепла, що не знати звідки й бралося в Іваниці. Він розхристався до самого пупа, тепло бурхало з нього, мов з горшка, в якому кипить вода, зсунув на саму потилицю шапку, — тепло проривалося мовби й з голови, але ще більше назбирувалося в нього під шапкою, десь на потилиці, він пересовував шапку на бігу, — нічого не помотало.
— Оце! — подумав Іваниця. — Так і вмру від бігу, А станеш — замерзнеш на хрящ.
Прибрамні берладники не зупинили його. Раз біжить мокрий, виходить, чоловік побував в ополонці, отже — свій. Іваниця не питав їх про Кузьму, бо й так сподівався довідатися вже вскочивши в город, а почни розпитування коло брами, то ще викличеш підозру і розпізнають, що ти чужий, тоді весь його замір здасться ні на що і вийде, що прийняв він крижану купіль просто заради власної дурості.
Та влетівши в город берладницький, Іваниця відразу й пошкодував, що не вдався до розпитувань уже при брамі. Город, власне, й не город був, а щось таке, чого Іваниці в його мандрах ще не доводилося ніколи бачити. Тут все було не так. Щоправда, було торговище. Починалося, власне, від самої брами й тяглося мало не до протилежного валу. Посеред торговища, точніше великої площі, стояла церква, теж, як мало не в кожному порядному городі, але ж яка церква! Не дерев'яна, стара або нова, пишна чи убога, а з білого каменю, вся в химерному різьбленні від самої землі аж до верху; навіть у Києві не бачив Іваниця таких церков, а вже в Києві, здавалося, повинно бути все, що є на світі білому. Та не церква привертала увагу Іваницину, він чи й глянув на дім Божий хоч упівока, не до білого каменю й не до різьблення йому було; хотів знайти Кузьму, а де його міг тут знайти, цього вже ніхто б йому, мабуть, не сказав. Почати з того, що ніде не бачив Іваниця жодної душі. Ні людської, ні собачої. Так ніби все, що жило й мало жити в цьому городі, вийшло отуди на лід, зібралося там довкола Івана Берладника, а тут лиш невидимі духи топили печі, пускаючи в зимове холодне небо теплі сизі дими. А печі? Іваниця вважав їх завжди належністю людського житла. То де ж воно в цьому городі? Ні тобі хиж, ні багатих дворів, ні княжих палат, площа обставлена якимись довгими присадкуватими будуваннями, схожими чи то на стайні для коней, чи на якісь тимчасові притулки для дружини, як то іноді ставляться в далеких походах, коли виникає тривала затримка. Однак тимчасовості тут не було, бо все будоване з міцного, надійного дерева, мало на собі сліди прикрашання, якесь теж ніби різьблення довкола дверей і вікон, затягнених прозорим болонням, але все було таке безнадійно однакове, мовби споруджене й не для житла людського, а для нічних блукань сновидам. І над покрівлями всіх цих схожих одне на одне будувань однаково прямовисно здіймалися однаково теплі дими, отже, там хтось сидів і підкладав дров у вогонь; не добереш, де є люди, а де нема. Скрізь вони є, тоді де ж шукати Кузьму?
Іваницю пойняв відчай. Всі його хитрощі гинули марно. Кидався в ополонку, несамовито мчав до города — навіщо? Що мав робити далі? Хіба що бігати довкола білої кам'яної церкви? Крутитися довкола церкви до цілковитого знесилення, до вичерпаності остаточної, крутитися, поки приїдуть князі, прийдуть берладники? Щоб переконалися вони, що цей молодий киянин там, коло ополонки, лиш почав дуріти, а вже здурів зовсім коло церкви, крутячись довкола неї, мов та нещасна вівця, що на неї напав крутець? Від думки, що на нього може напасти смішна овеча хвороба, Іваниця трохи розвеселився. Покрутишся, то й викрутиш що-небудь. Це вже так. І він справді подався до церкви з наміром побігати довкола неї, бо десь же є тут живі люди і не може бути, щоб ніхто не зацікавився шаленим чоловіком, який безпричинно (так наче може бути для цього причина?) крутиться довкола церкви, бігає до знемоги.
Бігати йому, однак, більше не довелося, бо з якихось дверей несподівано вийшла жінка, чи то щоб справді подивитися на Іваницю, чи просто в своїх потребах, чи щоб показати цьому зрозпаченому чоловікові, що тут є живі люди (хоч і звідки б вона довідалася про Іваницин розпач?). Та як би воно не було, але Іваниця зрадів цій жінці так, як ще ніколи не радів. Він кинувся просто до неї, не встиг роздивитися, чи стара вона, чи молода, чи гарна, чи не дуже, запримітив лиш, що відзначалася жінка неабияким здоров'ям і гожістю; вона теж не могла, ясна річ, належно поцінувати Іваницю, бо хіба ж упізнаєш всі його гідності в цьому червоному, мов варений рак, захеканому, з витріщеними очима чоловікові того київського бабія, який звабив не одну й не дві. Ну, та менше про це. Хто там знав про Іваницині успіхи в жіноцтва десь у далеких теплих краях? Йшлося про інше. Для жінки Іваниця був просто ще одним з тих, що покупалися сьогодні в ополонці, для нього ж ця жінка стала порятунком.
— Де Кузьма? — крикнув Іваниця — Кузьма де?
— А там, — сказала жінка, показавши поза церкву на таку саму будівлю, коло якої оце стояла.
— Кузьма там? Там? — повторював, мов п'яний або як мала дитина, Іваниця, і жінка подивилася на нього з усмішкою, співчуваючи і, видати, подумавши, що йому трохи перевернулося в голові од того небезпечного купання. Бо тут бувало, мабуть, ще й не таке. Не всі прибігали до города, декого привозили на санях, дехто ж так і не виринав, пірнувши під кригу.
— Там, там усі, — заспокоїла жінка Іваницю, і він по мчав туди, на бігу дивуючись, де тут могла взятися жінка, й геть випустивши з виду отих численних дітей там, на кризі.