Саме в цей час зателефонували з поліклініки. Набрали номер Михайлюка, а просили Посудієвського.
— То йому й дзвоніть, — відказав Михайлюк.
— Там не беруть трубку.
— Він, мабуть, у директора, — сказав Антон Кузьмович. — Що йому переказати?
— Щоб негайно прийшов у поліклініку, — голос належав дівчині.
— Він знає куди?
— В лабораторію.
— Щось серйозне?
На тому кінці вагались.
— А ви йому хто?
— Товариш.
— Йому необхідно зробити повторний аналіз крові.
Михайлюк мовчав, очікуючи, поки дівчина-лаборант покладе трубку. А та, мабуть, по-своєму витлумачила його мовчання.
— Хай не хвилюється. Скоріше за все ми тут припустилися якоїсь помилки... Ну, брак в роботі — таке буває...
— Що ви маєте на увазі? — запитав Михайлюк.
— Та дурниці. Якби щось серйозне, я б по телефону не казала. В крові звідкись узялися невідомі кров’яні тільця. Ну, крім білих і червоних, виявили ще якісь — жовті.
Я був при цій розмові.
Михайлюк поклав трубку і сказав:
— Ось вам ще одна прикмета, за якою можна розпізнавати комахолюдей.
"Схоже, — подумав я, — а тільки важко повірити, що Посудієвський, доживши до сорока п’яти років, не знав про свою "групу крові", а відтак він нізащо не дозволив би брати в себе кров." Коли я поділився сумнівами з колегою, той сказав:
— Його забрали непритомним, лікарня за кілометр від нас. Кров на аналіз у нього могли взяти в напівзомлілому стані... Ладен побитись об заклад, що він проігнорує повторний аналіз.
...Десь за дві години по тому до нас зазирнув Михайлюк і поманив мене пальцем.
— А що я казав? — мовив він, коли ми опинились наодинці. — Посудієвський сказав буквально таке: "Пішли б вони... Вони там партачать, а я їм свою кров... А дзуськи!"
— Як він себе почуває?
— Як комаха, по якій влучили скрученою газетою, але яку не розчавили. Швидко регенерувався.
Білокінь знову обернувся на "думаючу машину". Він щось обмірковував, трохи писав, вряди-годи в книжки заглядав, а потім (це вже було по обіді) вийшов, прихопивши портфель. Повернувся за півгодини. Замкнув двері на ключ. Відтак витяг з портфеля пляшку горілки, згорток з ковбасою і батон. Ми з Ткачем очам своїм не вірили. Білокінь, який одвіку засуджував подібні заходи, раптом подавав приклад...
— Ну, хлопці, попрощаємось, — сказав Михайло Теодорович. Невідомо чого більше було в його словах — полегкості чи гіркоти. — Колись же слід робити вибір.
Що то був за вибір, пояснив пізніше, коли ми випили по першій:
— Я так собі подумав: заощадження сякі-такі маю, до пенсії якийсь десяток років. Те, що мені дозволялось досі займатись теоретичними розробками, скоріше ненормально... Але часи змінились...
— До того, щоб вони змінилися, доклали й ви руку, — нагадав Ткач.
Білокінь на те довго не озивався. Здавалося, для нього найголовніше було розглянути візерунок піали.
— Мабуть що, — погодився нарешті. — А тільки не моя одного це провина. Просив, благав Михайлюка. Але для нього забавки з дельтапланом виявилися важливішими. Ви, — він подивився на Ткача, — збиралися на той час за кордон. Ви, — перевів погляд на мене, — ще не мали досвіду. Напрошувався Пожидай... Але що то за один, гадаю, не треба пояснювати...
"Та вже ж краще Пожидай, — подумалось мені. — Принаймні він людина (хоча тільки за групою крові)."
— Ага, був ще Вакуленко. Але для ролі керівника він не підходить. А тут якраз цей підвернувся. Перші рази я його не впізнавав. Випадав з пам’яті і край. А тоді по костюму коричневому і по м’якій ході став признавати.
І тут я вловив на собі погляд Ткача. Колега немов би питав дозволу відкритись Білоконеві. Але я подивився на нього суворо, майже вороже.
Михайло Теодорович хлюпнув з пляшки в три піали.
— Їх треба просто пережити, — сказав. — Ну, оцих посудієвських різних рівнів. Накопичення їх у суспільстві, як і спалах грипу, часто не залежить від людей... Чому людина-розумна щораз виживала? Та тому, що вона, не зважаючи ні на що, шукала істину. Не має значення, в чому — в науці, в релігії... Пошук істини — це мораль. Там, де пошук істини відтісняється — занепадає мораль... Чому я вирішив піти з інституту? Не тому, що мене зневажили, підпорядкувавши невідомо кому, а тому, що мене позбавили можливості. Ет... — Він узяв піалу і, цокнувшись з нами, випив. — Ви, мабуть, думаєте: все, Білокінь вийшов з гри. Ні, хлопці, нічого не змінилося. Тільки й того, що тему, яку я розробляю, ніхто більше не оплачуватиме.
Він подивився на мене.
— Пригадуєте, я оповідав колись про свої розробки в галузі термодинаміки? Так от, вони вже тепер дозволяють вносити поправки в усі природничі й суспільні закони. Повірте, заради цього варто поступитись заробітком.
Посудієвський не зажадав від Білоконя відробити належний термін. Він написав у лівому верхньому кутку заяви "Не заперечую" і поставив підпис. Процедура була такою ж буденною, якби він підписував відрядження. Саме це найбільше вразило Михайла Теодоровича. Та тільки не мене. По суті, то був акт витонченого садизму. Не міг зав не знати про душевну бурю, що передувала рішенню написати заяву. Я не був при тій ситуації, але міг би описати її до дрібниць. Це і очі Посудієвського, які в таких випадках ставали схожими на два очищені гранатові плоди, і спіралька-хоботок, що вислизала з його вуст і торкалася больової точки на тілі (втім, це могла бути й моя помисливість), і відчуття ситості чи вдоволення, що з’являлося на його обличчі по тому.
Білокінь прийшов від нього якийсь зів’ялий. Вряди-годи прикладав руку до сонячного сплетіння. Йому там боліло.
— Вам зле? — запитав я.
— Погано, — мовив він. — Ніби хтось у дихало... Нерви.
Крім співчуття до Михайла Теодоровича і ненависті до того, хто завдав йому болю, я відчував водночас і допитливість — чи й цього разу на тілі людини з’явилася позначка "гаспида". Ніби відгукуючись на мої думки, Білокінь сказав:
— Таке враження, наче болить не лише тіло, а й душа. — Він підсмикнув сорочку і подивився на живіт. — А гляньте-но, чи не примарилось... Пляма якась.
12
За день після того, як увільнився Білокінь, до нас у кімнату прийшла жінка — інзекта-гомо. Вона мала гарну постать з тонкою талією і трохи затовсті (якісь ніби важкуваті) ноги. Одіж на ній була модна, до того ж підкреслювала всі жіночі принади. В Білоконевому кріслі-вертушці вона була схожа на гігантську осу, яка розташувалася за людським столом. Подібність до оси підкреслювала також червоно-жовта смугаста спідниця. Визначити вік жінки виявилося так само важко, як і описати її обличчя. З певністю можна було сказати тільки те, що їй за тридцять. Вона мала дивне волосся. Часом воно здавалося русявим, а іноді — чорним, жорстким. А ще я підгледів у профілі (Стонас — таке вона мала прізвище) комахоморфність. На людських плечах, здавалося, була голова сарани. Таких ознак не мали ні Посудієвський, ні Тхолик. Перше, що вона зробила, з’явившись у нашій кімнаті, це зняла зі столу ватман, списаний Білоконем науковою символікою й цитатами. Я потай спостерігав за нею, і завважив, як вона прикипіла поглядом до "знака цвіркуна". А тоді склала (не зібгала, а саме склала) папір і винесла.
— Вона схожа на одну мою мавританську знайому-француженку, — сказав Ткач, коли за нею зачинились двері. Повагавшись, додав: — Правда, тільки постаттю.
— Чи не на ту, що казала на вас Алекс, мон шер? — поцікавився я.
Ткач усміхнувся і крізь посмішку висвітив щось близьке йому й приємне. Він не підозрював, що Стонас — інзекта-гомо. Я завагався: втаємничувати його чи ні. З одного боку, знаючи правду, він зайвою увагою і настороженістю може себе демаскувати; з іншого, сприймаючи її, як людину, і не підозрюючи лихого, може клюнути на провокацію, а відтак виказати свою поінформованість. І я зробив вибір.
— Ви сказали, що нова колежанка схожа на вашу мавританську приятельку... — сказав.
— Постаттю, — нагадав Ткач. — Обличчя в тої було... Ну, як сказати... Повненьке, емоційне... А очі — я їх і тепер бачу — чорні, як морок, і водночас лагідні. — Він помовчав та нарешті додав без тіні усміху: — І грішні.
— Ви б уважніше придивились. Можливо, ту ж саму гріховність відшукаєте і в обличчі Стонас. А там хто зна...
— Не вийде, — мовив Ткач. — Я зробив те, щойно її побачив. На жаль, вона не має обличчя.
— Як це розуміти? — поцікавився я.
— Ну, лице в неї якесь нейтральне. Не притягує погляду.
— Ви хочете сказати, непривабливе?
— Ні. Воно немовби позбавлене перспективи.
Я подивився запитально, і він пояснив:
— Я б сказав так: образ Мадлен — моєї мавританської подруги в пам’яті зберігається як портрет видатного художника. Він глибокий і таємничий. Але найголовніше — він — той портрет — видима частина чогось значно більшого... Довкола нього немов би знати ауру, яку відчуваєш не очима, а душею... А тут щось інше.
— Ця жінка — інзекта-гомо, — сказав я.
Вив’ялене на сонці обличчя колеги стало враз якимось чужим.
— З чого ви взяли?
— З ваших слів.
І я пояснив Ткачеві прикмету, за якою ми з Михайлюком навчились розпізнавати комахолюдей.
— А ви не боїтеся помилитись? — запитав він.
— Пропоную провести дослід: візьміть найнепримітнішу з відомих вам жінок і зробіть щось схоже на порівняльний аналіз її обличчя з обличчям нашої сусідки. Власне, ви вже провели такий аналіз, але не коректно. Бо за еталон порівняння ви взяли близьку вам людину... Тільки ж не викажіть себе!
— Справді, дивна істота, — сказав Ткач, коли ми вже в кінці дня йшли додому. — Кожна окрема деталь обличчя в пам’яті залишається. Ну, наприклад, ніс — злегка заокруглений, немов у сайгака, хоча й не потворний. Світло-сірі великі очі. Ну, там брови, вуста, шия, — як у цілком нормальної жінки. Але в портрет все те не в’яжеться. Немовби то деталі, позичені з облич різних жінок. Як ви гадаєте, чим це пояснити?
— Ви самі вже й пояснили, коли розповідали про свою мавританську подругу, — відказав я. — Там відчувалась аура. А тут її немає. Втім, вона, напевне, є, але не людська.
Ми наближались до зупинки автобуса, Ткач повідомив:
— Викликав оце Броня. Питав, скільки часу нам потрібно, аби завершити тему. Але, здається, не це його хвилювало... Либонь, хотів вивідати, що я думаю про звільнення Білоконя. Як-не-як учений зі світовим іменем. — Колега подивився довкруж, а тоді взяв мене за лікоть і вивів з гурту людей, що очікували на автобус.