Любов, Президент і парадигма космосу

Юрій Бедзик

Сторінка 50 з 58

А перед нею відвертий нацист, із тих, котрі колись (хай не він, а його батьки і діди) вдерлися в її, Віруньчину країну, топтали її землю, убивали і нищили тут усе.

– Ви мені даруйте, гер Магістр… чим я завинила перед вами? – запитала дрижачим голосом Віра-Віруня.

– Тільки своєю вродою! Тим, що я не можу наблизитися до вас і зробити вас своєю дружиною. – Магістр патетично розкинув руки, лице його, квадратово щелепне, темно плямисте, дихало справжнім жаром пристрасті. – Бо століттями ми, германці і слов'яни, ворогували між собою. Нам потрібні були ваші, слов'янські землі, ваша кров, ваші родовища, плоди, води, небеса, ваш слов'янський дух непокори, ваше вміння воювати. Ви громили нас в 45-му у Берлині, ми годували вас в голодні роки перебудови… І ось нарешті ви вирвали у нас найласіший шматок, силу надр земної кулі…

– Хто у вас виривав її, гер Магістр? – вихопилося болем з Віруньчиних грудей.

– Сиріус!

– Неймовірні речі кажете ви.

– Сумну правду, фрау Віро, – кинув майже люто Магістр і навіть погрозив їй пальцем. – Тепер у вас безмежні багатства енергії, ви одержали від Сиріусу таємницю, в сто крат дужчу за силу атомного ядра. І ваш президент тепер може на весь білий світ галасувати, що вам не треба ні нафти, ні атомних станцій, ні вугілля… Ви припадете спраглими вустами до плазмових витоків на дні моря, і по слов'янських артеріях потече космічне всемогуття.

То була правда, бо таки потече, потече… Віруні аж солодко стало від слів німчака. Тільки чому він лютував? І чого хотів від неї, чого так жахно ненавидів усе слов'янство, найперше її Україну, її нещасну, вічно убогу і знедолену Україну?

– Скажіть же, що ви хочете від нас? – запитала Магістра спазмованим голосом.

– Повторюю: космічного всемогуття!

– Вам би бути поетом, а не…

– Називайте мене, як хочете. Лайте, плюйте мені в лице. Тільки зараз я скажу вам дику химеру. І вам не вдасться врятуватися від неї. – Він схилив перед Вірунькою голову. Чітко і різко, як це роблять на плацу німецькі офіцері, б'ючи закаблуками перед високим генералом. – Станьте моєю дружиною і віддайте мені таємницю Сиріусу!.. ні, ні… – він заплутався, пошукав слів: – таємницю плазми!

Вірі-Віруні стало трохи смішно.

– Це не моя таємниця, гер Магістр, а наших братів із далекої планети. Візьміть код і гукайте до них. Тільки вони ніколи не відгукуються. Вони самі шукають шлях до нас.

Тоді Магістр, вмить подолавши в собі запал, строгішає лицем, бере пляшку і наливає собі і Віруні в чарки. Гаразд, якщо це воля далекої зорі, він упаде навколішки перед фрау Вірунею і попросить її руки. І вони стануть найщасливішим подружжям в Німеччині. Ба ні, в усьому космосі!

– Я справді, фрау Віро, не жартую, – глухим голосом вимовляє Магістр. – 3 цього монастиря я мушу вийти одруженим з вами і з вашою великою космічною таємницею. Без неї моє повернення до Німеччини втрачає смисл…

Домовити фразу він не встигає. З-за дверей долітають голоси, тупіт ніг, хтось без стуку шарпає двері, і на порозі з'являється начальник особистої охорони Магістра Вернер.

– Приїхала якась висока дама, гер Магістр, – доповідає він ледь не переляканим голосом. – З охороною… Дуже солідна охорона…

– Де вона зараз?

– Машини уже в дворі. Дама простує до фрау настоятельки.

– Пропустіть. І щоб по найвищому класу! В розмову не вступати, перешкод не чинити.

Голоси все ближче, чути цокіт дамських каблучків, далі делікатний стукіт у двері. Входить вродлива жінка з темно-каштановим волоссям у спортивній курточці, за нею тупцює якийсь дебелий парубок, за ним ще один. Жінка цікавиться, де можна побачити настоятельку монастиря Серафиму? Віруня з першого погляду впізнає даму. Це ж президентова дружина Людмила Іванівна! Вона припадає їй до грудей.

– То, може, ми завадили? – трохи знічено питає вона, обдивляючись заставлений наїдками стіл, чарки, пляшку.

У Магістра на обличчі розпливається силувана посмішка. Він – весь привітність. Вказує дамі на вільний стілець біля столу. Наче спеціально для шановної фрау…

Слово те зірвалося випадково, але Людмила Іванівна вмить його підхопила. Підозра чорною тінню впала їй на обличчя.

– Ви німецький турист чи що? – питає вона дебелого Магістра. Його шкіряна камізелька робить з нього такого собі типового німецького бюргера.

Цей здогад подобається Магістрові, і він підхоплює його:

– Яволь, фрау. Вір зінд дойче турістен ауз Байєрн.

– Ясно, з Баварії, – перетлумачує його слова Людмила Іванівна, хоч в її очах поблискують іскорки недовіри. – Бачу, там внизу повно туристів. Але вони чомусь у чорних плащах. І в одного з них, здається, я побачила навіть зброю. Під тим плащем.

– Може бути… ми маємо дозвіл… це наша охорона, – виправдується досить невковирно Магістр.

– Туристам ми дозволу на зброю не даємо, – рішуче відрізає Людмила Іванівна. – Ну, гаразд, скоро сюди прибуде начальство з Сімферополя і ми розберемося. А зараз прошу: налийте мені крапельку і що-небудь на тарілочку. Я страшенно зголодніла.

– Їжте, їжте, Людмило Іванівно, – припрошує даму Віруня і при цьому ховає очі в своїй тарілці. Дивна якась поведінка, дивний голос.

Тоді німець переходить на російську мову:

– Ми хотіли б, щоб ви, фрау Людмило, підняли чарку за нас двох, за мою наречену фройляйн Віру і за мене, її бройтігама. Себто жениха – по-німецькому.

– Що, що? – не йме віри дама. Щоб Віруня виходила заміж за такого старого корча! І побігла поглядом по віруньчиному змарнілому обличчі. – Чому ж так раптово, Віруньо. Ми, здається, друзі. Могли б мені написати. Або коротеньку депешку до столиці.

Знову в коридорі голоси, знову хтось добивається до келії Серафіми. Та це ж вона сама. Якісь типи, оці самі німчаки-охоронці, довго не впускали її, але довелося таки дати волю старій. Заходить розпатлана, очі горять гнівом. Ладна кинутися на Магістра з кулаками. І миттю переключається на Людмилу Іванівну.

– Ой, голубонько моя, не знаю, коли ви встигли й приїхати… А я ходила до своїх ліцеїсток в гуртожиток, то вони плачуть отакими о слізьми. Ці німці – бовдуряки не випускають їх з помешкання. Тримають наче своїх бранок. І що ж воно коїться, Людмило Іванівно? Та скажіть ви своєму чоловікові, хай наведе тут лад. На те ж він президент держави! Президент має про всіх дбати: і про столицю, і про нас у глухій провінції. А то бандити всякі понаїздили…

– Годі, матушко, – вгамовує її президентша. – Ми наведемо лад. Ось зараз наведемо.

У Магістра одвисла щелепа. Весь заціпенів. І мимоволі підвівся, навіть виструнчився. Всього сподівався, але щоб зустрітися в цій глушині з самою першою леді країни!.. Він схиляє голову, ввічливість так і струменить з його очей.

– Щиро тішуся нагодою познайомитися з вами, шановна фрау!

– Сідайте. І поясніть мені, що тут коять ваші люди? Бо я маю змогу і геть випровадити таких туристів з країни.

– Авжеж, маєте… – бурмоче Магістр. – Це міняє ситуацію, шановна фрау. Абсолютно міняє ситуацію. – Він швидко підводиться і прожогом вибігає з кімнати, щільно зачинивши за собою двері.

В кімнаті якийсь час стоїть важка, майже полохлива тиша, обидві жінки дивляться на двері, затим схрещують свої погляди.

– Що ж тут сталося? – питає Віруню дружина президента. – Хто він, цей твій нахабний жених у шкіряній камізельці?

Віруня хутко переповідає події минулої ночі і цього ранку, події жахливі, неймовірні, невідомо що станеться далі, бо це все бандити з підземелля, вони вирвалися з своїх гірських нір і тепер шукають шпаринку, щоб втекти за кордон. Переповідає вона і про зухвалу вимогу їхнього головного бандита Магістра до неї, Віруні, щоб вона віддала йому руку і серце, щоб стала його дружиною.

– Отак закохався, старий йолоп? – не може повірити Людмила Іванівна.

– Може, й закохався… Але я боюся, він веде велику гру. Гру з виходом на космос. – І Віруня детально змальовує ситуацію, змальовує жадання Магістра через неї знайти контакт із Сиріусом, аби повернутися в Німеччину володарем неймовірних енергетичних багатств землі. – Тепер я просто не знаю, як бути.

– Та пошли ти його подалі! – радить досить відверто дружина Президента. – Цій великій ідеї служить мій чоловік… який, між іншим, палко вітав тебе і ремствував на тебе за втечу в гори… А якась кримінальна нікчема сподівається одним махом відкрити для себе двері в космос. По всьому Криму починається будівництво енергосистем, твій дідусь Серж не відходить від "червоного ока", сиріусці почали перші енергетичні передачі через простір… Ну, гаразд, зараз треба вирвати тебе з лап цього бузувіра… Я погукаю охорону, і хай вона приведе його до порядку.

У Віруні хмуриться чоло. Не приведе! Бандити озброєні, затяті, їм нічого втрачати, вони здатні перестріляти нас усіх, перестріляти черниць, матушку Серафиму і змусити, зрештою, її, Віру, виїхати з ними.

Повертається Магістр. Тепер в ньому відчувається холодна рішучість, він готовий до всього, не спиниться ні перед чим. Шкіряна жилетка на ньому погрозливо шелестить, чорна краватка круто зав'язана. Брови весь час зведені хмурим дашком.

– То ви, мадам – дружина самого президента України? – не то запитує, не то стверджує Магістр. І тут же демонстративно вклоняється Людмилі Іванівні. В його поклоні вчувається легка іронія. – Тоді будемо відверті, фрау Людмило. Грати в піжмурки – не мій фасон. – Щось в його обличчі темніє, якась тінь жорстокості, і голос насочується сталлю: – Мені прикро говорити про це, фрау Людмило, жінці, перед якою сьогодні схиляються мільйони. Але, на жаль, ви повинні знати, що я – політичний ворог вашого чоловіка!

У Людмили Іванівни здригнулися кутики вуст. Передчувала, що дійде до відвертості. Проте такий різкий стрибок хижака паралізував її. Хижак уже стоїть не за ґратами клітки, він ламає ґрати і рветься у бій. Що йому треба?

– Ми з моєю нареченою відбуваємо до Німеччини, – веде мову Магістр спокійніше і заразом тоном людини, яка знає свою силу. – Я хочу забрати цю жінку подалі з вашого життя.

– Навіть так? – наче дивується Людмила Іванівна і знову підкидає в свої слова крапельку іронії, збагнувши, що іронія може порятувати її від панічного страху. Адже хижак уже просунув між грати лапу, і кігті його близько, зовсім близько.

47 48 49 50 51 52 53