Це було одразу ж після розгрому нацистської тиранії. Вас, як і мене, запалювали гуманні ідеї прогресу. Але за роки, що минули відтоді, ви навчилися інакше дивитися на світ. Ваші ідеали тепер підкріплені зброєю, ваша зброя служить найгіршим ідеалам.
То чому ж, спитаєте ви, я пишу цього листа?
Старий ідеаліст і старий мрійник, я не втратив віри в людей. Так, я вірю, що за найгірших умов десь в глибині душі ви все ж таки залишилися колишнім майором Батісом, колишнім волонтером і солдатом антинацистської коаліції. Я хочу сподіватися, що у вашім серці ще збереглися спогади про минуле. З об'єктивністю, гідною цивілізованої людини, ви мусите озирнутися на пройдений шлях і засудити помилки, вчинені вами особисто і вашою адміністрацією.
Залишаюся з любов'ю до вашої землі.
Доктор ВАН-САУНГЕЙНЛЕР"
Тиша. Мовчання. Синюваті пелюстки вогню нагийаібть до землі свої кволі спинки. Пітьма чорною стіною зводиться навколо. Бунч бере з професорових рук листа, пробігає очима по незрозумілих, написаних іспанською мовою, рядках, гірко похитує головою. Лист! Ні, не лист! Справжнє послання, справжній маніфест протесту й боротьби, під яким підписався б перший-ліпший чесний громадянин світу і під яким вони, радянські люди, звичайно, вже давно поставили свої підписи.
Але що ж далі? Тепер немає сумніву, що вони йдуть по сліду "сміливого голландця", він десь близько, він поруч, у цій сельві, за стінами цього дому. Ховається від переслідування, бореться з поліцією кривавого диктатора.
— А може, Ван-Саунгейнлер вбитий? — міркує вголос Бунч, все ще тримаючи в руках товстий зшиток.
— Можливо, — погоджується Крутояр.
— Із радіовідозвою звернулися його друзі, а не він?
— Гадати важко, Кириле Трохимовичу. У всякому разі, наукова таємниця повертається до нас своєю зловісною політичною стороною. Відступати пізно. Радіограма сповістила світ про злочин, про масове винищення людей. Не думаю, щоб це стосувалося стародавньої історії. Древня стежка інків сплелася з кривавими дорогами сучасності.
— Значить, ми, Василю Івановичу, вже не стільки шукаємо голландця, скільки прагнемо розкрити трагедію країни?
— Все разом, Кириле Трохимовичу. І голландець, і древні інки, і трагедія країни. За все ми тепер відповідаємо, все мусимо взнати і побачити на власні очі. Доки ми в змозі йти наміченим шляхом, ми будемо йти.
Крутояр втомлено прикрив повіки. Тепла, заколисуюча пітьма огорнула його тіло. "Ми будемо йти... Пізно відступати..." Голова його важко впала на груди, все тіло обм'якло, нахилилося до вогню.
І раптом щось ніби штовхнуло професора зсередини.
Втомлені очі оббігли галявину. В ту ж мить Крутояр побачив Тумаяуа. Індіанець, що стояв досі на чатах, зірвав з плеча рушницю і, пригнувшись, побіг у пітьму.
"ХАЙ УМРЕ ТИРАН!"
Нелегко пробиратися через сельву великому загонові. Та уявіть собі на мить долю двох сміливців, які зважилися кинути виклик жорстоким нетрям. Вони йдуть безкрайнім зеленим океаном, кожної хвилини сподіваючись нападу, кожної миті готові до двобою не на життя, а на смерть. Вони йдуть, втративши лік часу, обминаючи грузькі болота, колючі непролазні чагарі.
Орнандо та Мігель Россаріо пробиралися сельвою до селища Курумба, де сподівались зустріти таємничого посланця від закордонного революційного центру. Їхні мандри затягнулись. У селищі арекуна вони дізналися про білих людей, яких на світанку повів до Курумба сам вождь Палехо. Індіанці розповіли їм також про те, що пізніше в селище вдерлись воїни апіака на чолі з Ганкауром. Ганкаур переслідував білих сеньйорів. Орнандо й Мігель Россаріо одразу зрозуміли, що над загоном професора Крутояра нависла смертельна небезпека. Молоді люди помчали на конях услід за переслідувачами, маючи намір бодай чимось допомогти мандрівникам. Але їхнє втручання виявилося зайвим. Ганкаур з невідомих причин припинив гонитву і з півдороги повернувся в сельву, щез у нетрях безслідно.
Тепер шлях до селища Курумба був вільний. Посланці Коельо, промайнувши рівнину, залишили в умовленому місці коней, перев'ючили на себе все, що треба для дороги, і рушили лісовими нетрями.
Друга ніч застала їх у пущі. Орнандо, присвічуючи ліхтариком, вів свого друга йому одному відомою стежкою.
Опівночі вони дісталися самотнього ранчо. Орнандо, побачив між деревами відблиски багаття, наказав Мігелю Россаріо зачекати його.
— Якщо це поліція сеньйора Олів'єро, доведеться йти далі, — сказав він пошепки. — Зараз я все розвідаю.
Він підкрався до загорожі, пильно оглянув двір. У цю мить зрадливий тріск гілки під його ногою насторожив індіанця-вартового. Той, тримаючи напоготові рушницю, ступив йому назустріч.
Тепер Тумаяуа й Орнандо дивились і не впізнавали один одного.
Індіанець дивився на непроханого гостя й чекав. Орнандо теж чекав. Дві рушниці були ладні кожної миті випустити кулі. Тільки ніч і зорі на байдужому небі мовчазно стежили за цим поєдинком.
Орнандо скосив очі на ранчо й побачив біля вогнища білих людей. Це, безперечно, були іноземці. Щоб не стати жертвою безглуздої випадковості, Орнандо блискавично впав на землю і неголосно закричав:
— Хай умре тиран!
— Воля й життяі — відгукнувся умовним гаслом Тумаяуа.
Тумаяуа й Орнандо підвелися з землі й наблизилися до багаття. Світло вогнища осяяло дві такі несхожі зовні постаті: майже голого темно-брунатного індіанця і зодягненого в сірий костюм креола. Нервове тремтіння ще вчувалося в голосі Орнандо, коли він промовив:
— Привіт, Тумаяуа.
— Добридень, Орнандо!
І вони обнялися, обнялися так міцно, як можуть обнятися лише великі друзі і справжні воїни.
Їх оточили мандрівники.
Побачивши Крутояра, Орнандо обережно відступив назад і, ніби впізнаючи в ньому когось далекого й знайомого, спитав:
— Ви... ви хто?
— Ми — радянські мандрівники, сеньйоре.
В очах молодого повстанця спалахнула радість. Але він стримав перший порив і промовив ввічливо:
— До вас я мав би звернутися з іншим привітанням, сеньйоре, але в наші суворі часи доводиться забувати про вимоги етикету.
— Запевняю вас, — відповів йому з почуттям щиросердої прихильності Крутояр, — що в цих словах я знаходжу не менше втіхи, ніж ви і ваші мужні вільнолюбні друзі.
— Звідки ви знаєте про моїх друзів?
— Я знаю, що в цій країні всі чесні люди — друзі свободи. — Крутояр ступив крок до креола й потиснув йому руку. — Вітаю вас щиро!
— Я не сам, — сказав Орнандо. — Мій товариш залишився у лісі, а я пішов на розвідку. Зачекайте, я зараз покличу його.
Через кілька хвилин він повернувся в супроводі Мігеля Россаріо. Той на знак привітання вклонився, підійшов до Крутояра й промовив:
— Я чув про вас, сеньйоре професор. Ви і ваші друзі поставили перед собою благородну мету. В нашій країні чесні люди завжди допоможуть і підтримають вас.
У багаття підкинули гілля, і вогонь, ніби зрадівши появі гостей, запалахкотів на повну силу. Рожевий відблиск упав на стовбури дерев, що оточували ранчо.
Орнандо відвів Тумаяуа вбік і став розпитувати про свою сестру. Вислухавши сумну розповідь про смерть сеньйори Ернестіни, молодий креол в глибокій зажурі опустив голову.
Індіанець поклав йому на плече руку, з дружньою теплотою сказав:
— Не сумуй, друже. Ти завжди вчив мене бути мужнім. Краще вислухай мене. Я ніс у селище Курумба до одноокого Артуро наказ сеньйори Ернестіни. Перед смертю вона покликала мене до себе в каюту і звеліла запам'ятати такі слова: "Вільні люди мають запалити вогонь на вершині Комо в ніч святого духа Кахуньї".
— В ніч святого духа Кахуньї, — монотонним голосом повторив Орнандо. І враз підняв голову. — В ніч святого духа?.. Що ти говориш? Пригадай краще, Тумаяуа. Ніч святого духа через два дні. Може, ти помиляєшся?
— Тумаяуа пам'ятає слова сеньйори Ернестіни.
— Тоді ми будь-що повинні негайно повідомити людей в селищі Курумба, щоб вони піднялись на гору Комо.
Тумаяуа тільки безпорадно знизав плечима. Він нічим не міг зарадити справі. Якщо треба, він хоч зараз піде сам через сельву до селища Курумба.
Орнандо важко зітхнув. Одному йти не можна. Сельва надто жорстока. Загубивши своє життя, він цим не допоможе друзям.
А звістку треба передати якомога швидше. Від неї залежить доля республіки. Мають знати, коли мужній син генерала Матаразо прибуде з-за моря, коли піднімуться всі трударі, всі чесні люди країни, всі ті, хто вірить у щасливий день свободи і миру.
— З першими променями сонця ми понесемо сигнал до Курумба, — твердо мовив Орнандо. — А ти, Тумаяуа, підеш з росіянами.
Він наблизився до Крутояра. Професор, згорбившись, куняв біля вогню.
— Я потурбую вас, сеньйоре, — сказав з властивою йому ґречністю Орнандо. — Тільки-но Тумаяуа розповів мені про дивну пригоду, яка сталася з вами в німецькому селищі. Яким чином ви туди потрапили? Велике щастя, що ви вирвалися звідти живими.
— І ще більше щастя, що ми там побували, — струшуючи з себе рештки сну, сказав Крутояр. — В цьому німецькому поселенні затаїлася страшна змія. Я мушу передати вам звістку від одного німецького друга. — Він важко зітхнув. — Досі не можу прийти до тями після того, що ми почули.
І виклав усе: про професора Ортеля, про його лабораторію, про страхітливі плани створення нової ядерної чи якої там ще бомби. Цей німець у своїх сатанинських планах не відмовляється від дурисвітських замірів Гітлера, він мріє про світове панування. Звичайно, ідиотизм! Але, якщо добре подумати, отакий безумець, як Ортель, може загубити сотні мільйонів людей.
— І що ж робити? — зі страхом запитав Орнандо. — Проти новітньої ядерної зброї ми безсилі.
— Зброї ще немає. Її треба знищити, доки вона не з'явилася, — з холодною рішучістю промовив Крутояр. — І це маєте зробити ви! Тільки ви!
— Яким чином?
— Перемогою вашої демократії, вашої революції. Народ, я в цьому певен, не потерпить на своїй землі отаких негідників і дикунів, як професор Ортель.
Орнандові ясно, він відчуває гордість за свій народ, він зворушений словами радянського професора: "перемогою демократії!" Он воно що. Оці каучеро, пеони, нафтовики з Макарайбо, всі ці чесні люди ідуть тепер на бій не лише проти тирана, їм ідеться відтак не лише про свою волю І свій шмат хліба. Від них залежить доля планети.