Яблука з райського саду (збірка)

Отож вивчила всі енциклопедії і приміські хащі, до­ки вони нарешті не зіткнулися на боровикові, й почали сперечатися не так через нього, а наукову інформацію. Тут він і попався, бо не мав вільного часу шастати довідниками, влазити в тонкощі.

– І що? Все життя тепер збирає?

– Де там, знайшов дурну. Знайшла бракованого атласа, де поліграфія збила кольори, і бліда поганка мала фіалкуватий колір, і зімітувала отруєння, "насилу" вря­тували її, і от на підставі ідіосинкразії покинула рибництво, а захопилася колекціонуванням ретроавтомобілів.

– Кращих за "ауді"? – не втримався я, торкаючи чистісіньку оббивку.

– Пхе. Знав би ти, що таке "дюзендорф"... Уявляєш, ще в тридцяті роки туди ставили мотора з чотирма впускними клапанами на циліндр, їх тільки оце зараз по­чали ставити на "мерс". Тільки зараз... – замріяно торк­нулася мого коліна.

Вперше не подіяло.

Отак, бувало, сидиш в лабораторії, колупаєшся в доку­ментації, і потроху спиною відчуваєш, що всі давно розійшлися, вже й пилюка паперова од них всілася, коли двері рип, потяг повітря легкий і до тебе ззаду підходить і на плече руку кладе краща представниця технічного відділу.

– Засидівся? – питає.

– Засидівся, – теж брешу я.

От чим хороша Сонька, що вже й двері замкнула.

– Що таке? – питає так ніжно.

– Та це...– не знаю як сказать, щось таке на зразок совісті підступило.

– Признавайся, що не в нових трусах?

– Та щось таке.

– Та я тобі свої позичу, – засміялася і скинула.

Невже стіл буває м'яким? Чи так, чи не так, однак на­багато зручнішим, тобто твердим, що для сердечників іноді є підпорою.

– От ти знаєш, – щоразу зізнавалася вона, – а в мене після твого стола спина перестає боліти.

– Так це хіба од стола? – засміявся я.

– Не знаю, – розгорнула вона м'ятну цукерку й тицьнула мені до рота, – а от чесно сказати, якби мій Толька не був таким вреднючим, ревнючим, скандаль­ним гадом, то такого б кайфу, як на цьому столі – я б ніколи не мала.

Вербами, вербами

Так дак це ж хто міг знати, що там раптом проб'ється джерело? Тіко місцеві могли знать, так ніяка ж їхня падла не приб'є дорожного знака попередити, дак ніяка падла не вигадала знака, що: "Обережно! Джерело!" бо ву нас в Україні так – як дорога їде ву низ – так і вода, або річка, або море, або ставок, а найгірше джерело. Це вже я потім так роздивився був: просто з під кручі воно проби­лося, скориставшись глобального потепління і під'йому світового рівня ґрунтових вод, яким там стало тісно, що вони тепер беруть отак і витікають з кручі і отак тонень­ко, непомітно перетікають шосу. І це треба, щоб я отак їдучи не побачив, ну взяв грамів двадцять, ну сто двад­цять, дак це ж не причина, щоб людей убивать, ну там штраф, чи два, але ж не на смерть? За що, питається, тільки за те, що перевишив швидкість там кілька кіло­метрів? Ну, не побачив я там того струмочка на асфальті – і за це зразу на той світ? Це ж машина колесами посковзнулася, бо водичка отак навскоси траси – що колеса пухрх з дороги і отак понад кувет. Дак у нас на Україні дерева люблять ростить там, де волога, особливо верби – такі товсті, що страх, ніяка машина не проб'є, як верба не захоче поступиться, а повністю ту машину на цурки, що мій мотор увесь як був, так в кабіну влетів, крутячись, це ще чудо, що не впав на коліна, бо я тоді й не знаю чим ка­зать, коли в тебе мотор на матні крутиться, гарячий такий і без глушителя, це ж страх згадать, як я тоді од йо­го вхилився, хоч і непритомний був, а здогадавсь через того мотора перескочить, вибить лобове а також про­летіти ухилитися стовбура, бо верба б не пощадила, ні-і... ці верби отако скрізь стоять, що ого-го. Прокидаюсь од того, що мені наче лоскотно, краєм ока: а там якийсь чувачок з мене кросівки стягає – я зразу глип – закрив, бо побачить, що я живий, і хлоп, і все, йому ж живі свідки не потрібні, знав би він, гад, скіко я кросівок переміряв, до­ки оці підійшлися, може й не убить захоче, а просто ви­рубать, но мені ж багато вже не треба – хлоп і на тому світі, то завжди краще в такій ситуації мертвим прикину­тись, ніж навпаки. От він зніма другий кросовок, а сам дивиться, чи я вже ні. А я прикидаюсь мертвіше чим я, так сильно, що знову вирубався, не чув навіть, як він од'їхав, так сильно, що не схотів навіть його номерів пам'ятать, бо одключився геть до такої його міри, що врубатись міг лише од того, що хтось мене за матню лоскоче, "що за шутки недобрі", тобто розстіба вже оту матню і отак почина джинси стягувать, хороші такі, скільки я по­мотався, доки підібрав путні, і тут вже раз – і їх знімають в тебе, а в тебе ву в голові лише одна думка, щоб не по­пався збочений, бо зараз є такі уроди, що при цьому трупів не щадять, а навпаки до більшої його міри, то тоді, думаю, буде дуже важко трупом прикидацця в такій си­туації, можна легко виказать себе і тоді що? Чувачок розлютиться, хлоп у лоб, щоб далі собі нормально про­довжать, йому то що, а тобі?

Ну, добре, ну зняв ти джинси, ну наістязався чи не наістязався, ну будь же ти при цьому людиною, ти ж бачиш, де авто, а де мотор, ну виклич же ти "швидку", що тобі варто, вона ж не буде за тобою ганятись за джинсами, їй і без тебе мороки хватає, так ні, тіко диркнув мотор, мотоцикловий, імпортний, "ямаха", щоб тебе до сусідньої верби доніс, ич як газує, навіжений, що тобі тихіше їздить важко, бач, тут може люди лежать, може в них й так голова бо-бо, а, може, й не тіко голова, може в них й ще живе осталось, щоб отак над вухом дирчать, що я од злості вирубався, мабуть багато пролежав, бо коли з мене куртку стягали, то мо­тора вже не було.

Куртку, таку понтову, вже нишком розщібають і тягнуть, Боже милий, скіко я за нею помотався по біло­му світі, й тепер лежи, стискай зуби, щоб не ойкнуть, не заплакать, терплю, а що робить, прощавай, "Вернона", жаль лише, що недовго ти мені служила, врубаюсь од скреготу, а не встиг, бо колеса, всі чотири, з глибокою профільною гумою – тю-тю. Врубаюсь знов, бо сука якийсь тягне бампера мого заднього, ти його туди, сука ставив, з подвійним нікелем, ти хоч тямиш, що ти тяг­неш, жлоб поганий? Це ж такий сука, що може ти бам­пером в лобок. Не встиг я прикинутись мертвим, а з ме­не рубашку скидають, ну не ну? Зривають просто, щоб перевірити, живий я, чи ще ні, а далі найстрашніше, прокидаюсь од потужних фар, Боже, ще один через того струмочка злетів і просто на мане, фари ще ближче, ці глобалісти кляті джерел наробили, я лап – а вже й труси стягли, сліпить, чорт з ними, з трусами, не нові, добряче не нові, тіко душу мені оставте, бо, слава Богу, її стягу­вать, може, ще не навчилися стягувать, "ожив", чую над головою,

"пропав", думаю, не встерігся, ці вже точно доб'ють, вислідили, "ясно, що ожив, тут хто хоч оживе – скаль­пелі ж тупі", чую над самим вухом, і потроху бачу, що фари не зо грузовика, а медичні, хірургічні такі, як у кіно показують, "ти ж не наточиш", "ага, якби я точив, то тут ніхто б не ожив би", я отак краєм ока глип, а це хірурги в халатах і намордниках, ну, слава Богу, вже нічого з мене зняти, може не доб'ють за це, ну, нічого, може й оживу, я вам покажу, виїду на трасу і потроху поназбираю собі все назад, і джинси, і, дасть Бог, нікель і "Вернона" моя вер­неться.

За труси

– Хаапсаало, – назвав себе водій і салон схвально за­гудів, адже вже півстоліття тут в Данії не було фінських емігрантів, звідкіля ж узявся оцей?

Він хотів рушати на трасу, але пригадав, що на ньому коштовний швейцарський годинник і продемонстрував його, пильно глянувши.

Салон прореагував, мовляв, у нас, скандинавів, навіть остарбайтер може дозволити собі таку цяцьку. Це було помилкою, бо той збагнув, ще має декілька хвилин, і, щоб засвідчити пунктуальність, виліз зі прозорої кабіни, обійшов тролейбуса і чомусь стукнув каблуком об колесо. Навіщо він це зробив? Адже тут від часів ви­найдення колеса ще жодне колесо тут не спустило, такий досконалий суспільний лад.

Зненацька од незначного удару тролейбус поїхав.

Салон вкляк, а, особливо, водій, отетеріло втупив­шись у рухомі вікна. Потім він щосили стрибнув у скляні двері, сподіваючись, яко цивілізована людина, що вони автоматично відчиняться. Пасажири ахнули, тому що ні. Ляснувшись лицем у гартоване скло, лишив сопливий відбиток. Підвівся й неймовірно плигнув ще, але тролей­бус його знов відкинув. Тут я втямив, що автоматика не спрацювала у водія, бо він стрибнув не в ті двері, адже пе­редні відчинилися, а не ці. Од удару він не підвівся, а я спокійно й зачудовано споглядав, як тролейбус набирає швидкість, "певно в нього добрячий автопілот".

Пасажири ще не отямились од другого сопливого відбитку і їхня пауза передалася мені, адже ніхто не зіскочив з місця. Я завжди любив сідати спереду і то­му побачив, що тролейбус таки поволі сходить з траси, не ставши чекати, кинувся до кабіни і протиснувся крізь вузьке віконце, але зачепився пупом. Усі мовчки споглядали, як я сіпався, долаючи зимову вітчизняну одяганку, яка позадиралася, бо крісло не пускало досердини.

"Рвати труси", – спалахнула рятівна думка і я вкру­тився, дотягнувшись відбитками пальців до керма, про­вернув і машина вирівнялася на колії. Полегшено роз­слабив пупа, але почув невдоволений гомін, не знаючи скандинавської, утямив лише одне міжнародне слово "ліценз", особливо верещала передня дама, обурено ти­чучи долонькою, так, що до мене дійшло: вони питають, чи маю я ліцензію на керування комунальним транспор­том?

"Ще не встиг отримати", – хотів сказати, але згадав, що не знаю норманської мови.

– Ноу, ноу ліценз, – пояснив, і тролейбус обурився; саме тут дорога запетляла, салон вмовк і я таки встиг щасливо вписатися у звороти.

Шлях пішов униз і тролейбус набирав обертів, паса­жирів заціпило, а мене дивувало, що ніхто, як би годилося, не сновигає салоном, що то значить суворий нордичний порядок, якого вони додержують за будь-яких обставин.

– Будь воно прокляте, – пригадав я, як не хотілося їхати на цю конференцію, нудну за темою "Геополітика соціології", але мої родичі, дізнавшись, що вона таки ан­гломовна, а, головне, які великі там платять добові, бук­вально випхали мене на ці терени, щоб я хапнув трохи валюти.