Та проте ся стать була незвичайно близька їх душам почуваннями, гадками, словами, і вони ніби вдома ютилися біля нього, наче при боці батька…
Аж ось гетьман покликав Олексу і поїхав з ним передом через місто, Кіркор прилучився до молодців. У городі вже псе спало, і їздці не здержувалися ніде. Брама стояла отвором, бо вартові повтікали разом зі старостою. Без перешкоди виїхало товариство у степ. Смолоскипи погасли вже давно, зате на сході показався величезний помаранчевої краски місяць і розсвітив шлях.
Їдучи, розказував Кіркор півголосом Юркові й Іванові про заходи Сагайдачного, який по всій Україні, на Поділлю, Волині, в Галицькій та Перемиській землі мав своїх людей, які помогли йому в праці. Він піднявся важного завдання – згуртувати роз'єднані частини народу під козацьким присудом та в сій цілі стягав на Україну останки руської шляхти та якнайбільше мужиків, щоби згодом із мечем в руці відбудувати державу святого Володимира.
– Я вірменин, – кінчав Кіркор, – я сам і мої діти стаємо під напором наших сусідів поляками. Але серцем ми завсіди з вами, бо ви так само поневолені в сьому світі, як і ми. Ось і тепер гетьман має до мене повне довір'я, і я знаю, що він постоїть за мене всюди і завсіди. Се не з ляхом справа. Та ще й се одно знайте! У Стамбулі більше бояться і шанують, козака Голоту, чим польського гетьмана, ну… і більше люблять його. Тямучість та сила викликують подив та прихильність Високої Порти, а підле лизунство приймає вправді кождий із візирів чи пашів, але ним гидиться. Козака сажають на кіл, у тюрму, на галеру або продають за дорогі гроші. Ляшка держать тільки для викупу або вживають до домашньої прислуги, що вважається ганьбою. Так-то, бачите, і Сагайдачний о много більша особа між турками, чим польські вельможі, та має вплив навіть у дивані й у хана. Як хто в світі може вам помогти, то хіба він один.
– Де ж ваш табір? – спитав Іван. – Нам треба туди…
– Уже під Брацлавом! – відповів Кіркор.
11. Статисти
Сагайдачний з товаришами дігнав каравану Кіркора під Шаргородом на перевозі. А каравана та була чимала. У самого Кіркора було п'ятдесят возів, тяжко навантажених медом у бочках, воском у кругах та в'ялою рибою. Був се, як показували папери та пернач від беглербега Дауда-паші, ладунок, призначений саме для нього. Кіркор мав його доставити до рук капудан-паші Галіля у Варні.
При ньому було, як виказував спис учасників, п'ятдесят візників, стільки ж парубків до коней та для оборони ладунку, сто пар коней до запрягу і десять запасних верхових бахматів з двома пахолками. Сими двома пахолками мали бути Юрко й Іван. Всі прочі учасники мали ще поверх того верхові коні, збрую, вози з припасами – словом, каравана виглядала радше на воєнну виправу, чим на купецьку поїздку. Треба було хіба звести битву, щоби розграбити навантажене добро. А й то ворог мусів би був виступити з переможними силами, бо кождий візник чи парубок мав самопал або півгак та пістолі.
Дивувало то вельми Юрка й Івана, бо на возах не видко було нічого ціннішого. Дивно їм було те, що кошовий отаман їхав з купцем, наче сам перевозив який крам. Вкінці дізналися, що в Чорному лісі на Уманщині має відбутися велика нарада, але з ким та над чим, не знав ніхто.
У Брацлавщині застали все в великому замішанні, бо між населенням стали ходити вісті про великий похід турків на Поділля та Україну, а вслід за сим почалася загальна втеча. Шляхта, польська служба з фільварків з паном Струсьом та Калиновським – на захід, а останки мужицтва тікали на схід, у козаки. Пустіли цілі села. Брацлавські міщани та козаки в королівщинах та панських добрах сиділи спокійно і тільки мужикам радили тікати перед опирями, польським та турецько-татарським.
– Тікайте, люди! – казали козаки. – Тікали б і ми, але нам не ялося. Татари нам не новина, а баборізові зась до нас! Комісія, бач, ще не покінчена.
По селах їздили якісь люди, які нароком ширили тривогу, і швидко в цілому окрузі не стало підданих. Хто з панів не втік, оставав перед жнивом зі самими дармоїдами-гайдуками та пахолками. За Брацлавом проїздила каравана через кілька непопалених та нерозграбованих сіл, але ні живої душі не було в хатах. Вкінці прибули в околицю Чорного лісу, яка належала вже до Уманського староства. На першу ніч здержалися мандрівники у степу недалеко лісу і розташувалися табором. Від виїзду з Бару аж досі не мали молодці нагоди поговорити гаразд зі собою, бо аж нині позволено вперше поставити шатра, а Кіркор відступив одно для них та Олекси Коршуна.
Мимо цілоденної подорожі Сагайдачний та Кіркор навіть не злазили з коней, лишень тепер поїхали далі на схід, де на виднокрузі чорнів ліс. Олекса давав порядок усьому. Візники годували, поїли та чистили коні, парубки розводили костри, варили кашу, розставляли варти. Юрко й Іван посідали при вході до шатра біля невеликої ватри та довгу хвилю приглядалися рухові в таборі.
Над степом піднялися тумани, з недалекого мокляка обзивався деркач та гупало, а їх голоси ставали щораз виразніші в міру того, як слабли гомони в таборі, і всі стали збиратися біля козаків. Небо прибрало зеленаво-синю краску, а на його тлі все виступало темними п'ятнами: дерева, бур'яни, вози, коні, люди. Найбільш чудували Юрка справність парубків Кіркора у виконанні завданих робіт, і він зразу стежив пильно за їх рухами.
Але звільна, наче туман зі широкого степу, який вечором окутує все білою габою, налягла і на їх душу хмара гадок і споминів. Пригоди, нові люди та події прислонили дещо собою біль та неспокій. Жива діяльність стала благодатно впливати на уми; розпука ізвільна переходила в глибокий, але поважний смуток, який у здорових одиниць являється замість зневіри та красить молодече чоло зрілою повагою. З тою повагою і з сим спокоєм ішов Юрко просто на смерть, у люту, безпощадну пащу ворога християнства. Наче той козак, що зі шаблею в зубах спинається по високому чердаці турецької галери під час, коли за ним потонула чайка, – ішов він рятувати Галю. Але в його постанові не було вже почуття, що він іде відбирати її для себе…
Його нове оточення дивно відбивало від давнього. Там, на заході, люди ломили всі найсвятіші закони людства та природи, щоби вдоволити тільки власні бажання чи забаганки, а тут всі особисті змагання містилися в крузі народних справ. Не дивно се було у Сагайдачного! Гетьман Війська Запорозького не повинен був мати своїх особистих примх, але Кіркор, візники, парубки, козаки, міщани, старий Дзік? Чи ж дивно, що і почування молодця губилося в тому морі, а він сам починав займатися загальними справами?
У ще більшій мірі проявилося то в Івана. Він не любився ніколи, а тепер встидався навіть роздумувати над своїм горем. Юрко, бач, втратив суджену, Іван – лише сестру, а один жаль другому не рівня. Тяжко було Юркові сказати собі "вона пропала!", а відтак жити далі. Але Іван бачив вже перед собою ясну ціль і знав, що в стремлінні до неї забуде люте горе і найде в козацькому гнізді і для себе теплий куток, а доля народу стане і його долею. І ось тепер заговорив до товариша, який німо вдивлявся в сходячі зорі.
– Що ж, брате, їдемо?
Юрко здригнувся і повторив мимоволі:
– Їдемо!
По хвилині, одначе, звернув лице в сторону Івана і додав:
– Долі конем не об'їдеш, тому краще самому настріч їй виїхати. Що судилося, тому й бути!
– Се правда! – замітив Іван. – Все-таки вільно і людині дечого сподіватися, а другого ні. Отже, я бачу, що наше горе в дечому переживається. Кіркор і Конашевич впливові, знатні люди, хто знає, може, вони й поможуть нам осягнути нашу далеку ціль!
Слова Івана подіяли на Юрка, наче удар батога.
– Ссс! Не тикай присохлої рани, бо заболить! – відповів схвильованим голосом. – Не буди надії, якої майже вже вирікається душа. Остав рішення Богу і молися йому, безсмертному, та й тільки! Ми робимо, що в наших силах, але надіятися на них може хіба дурень!
– Чому дурень? – противився Іван. – Імієй уха, не чуєш, а маючи очі – не бачиш. Чи гадаєш, що мудрий Кіркор в'язав би ся з таким, що їде викупляти бранців з ножем за халявою? Він сказав тобі, прецінь, що Галі не викупиш, якщо вона Бялоскурському потрібна до якихось лайдацтв. А що, мимо того, їде з тобою, то, видко, надіється. Чому ж не слід надіятися нам?..
Юрко зірвався і став ходити туди й назад, далі вхопив себе обома руками за голову і стояв, закривши очі долонями. Коли їх відняв, на його лиці, у блудному виразі очей та у дрожанні уст відмальовувалося все, що діялося в його душі. Насилу успокоївся, вкінці затиснув п'ястуки, зціпив зуби і сів.
– Пожди! – почав. – Ти кажеш?.. Але ні… Ти городиш пусте… Але все-таки… може… може, ах! Твої слова, Іване, рвуть серце більш, чим само нещастя.
В його голосі звучала страшна нетерплячка, з якої так і била вся велич горя, весь неспокій, вся розпука, безнадійність. Бо ось знову озвалося в душі Юрка те саме слово проклятої певності, та сама свідомість дійсності, як тоді, коли виїздив із Лошнева.
– Сором та вічна ганьба для Галі, для твоєї дівчини, твойого життя, твойого серця… Вічна ганьба та гниль проклятого, поганського гарему – житла якоїсь татарської чи турецької скотини, а тобі, хлопче… головою об стіну!
Совісно стало Іванові, що мимохіть позривав перев'язки з душевних ран приятеля. Щоправда, не гадав він, що Юрко є одним із людей, які не забувають, але і не вирікаються нічого в житті. Знав він, що вдача його приятеля ніжна га м'яка, в разі потреби м'якість змінюється в залізо та камінь, – але не знав, як-то любов змінює людську душу, а зокрема в Юрка.
– Жаль мені, брате, – сказав, – що начав з тобою розмову про будуче. Жаль і прикро! Встидайся, ти ж не баба, а козак, і козаком останеш, чи знайдеш Галю, чи ні. Кождий рад її визволити, я не менш, чим ти. Та все-таки повинен ти втямити, що козак добуває долю, а не добуде, то сам гине або мститься, але… не заплаче!
Юрко понурив голову.
– Я знаю! Але ось я від усього життя одного тільки бажав, а й то не діждався. Та просто до бабія мені ще далеко. За свою месть заплачу, хоч би власним життям, піду хоч би до Стамбула, хоч би від стіп падишаха пірву Бялоскурського, хоч би мав і здохнути відтак на гаку.
– Добре! Се гарно, що своєї кривди не думаєш дарувати.