лю все далеко швидше!
І він побіг у готель і взяв паличку, яка сумно, але мовчки прихилилась у куточку.
— Завтра, шановна паличко, вирушите ви з першим пароплавом навздогін своєму хазяїнові! — мовив він, прив'язуючи до палички записку. В ній було написано: "Датському поетові Гансу Крістіану Андерсенові", а далі йшов точний маршрут, яким їхав поет.
Але до чого бувають легковажні молоді люди! Паличка, будьте певні, не спала цілу ніч, бо дуже хвилювалась, хоч і трималась, як завжди, струнко і рівно, а юнак? Юнак проспав! Йому треба було вже поспішати на лекції і треба було поспішати на пристань. У розпачі він вибіг на вулицю. Ох! На вулиці майже нікого не було. Якась жінка поспішала на базар, та маленький хлопчик йшов до школи і, мабуть, не дуже квапився, бо заглядав у всі вітрини крамниць.
— Хлопчику,— підбіг до нього юнак,— я бачу, ти розумний і хороший хлопчик, бо ти рано вийшов і у тебе ще є час погуляти. Може, ти пробіжишся на причал і даси ко-му-небудь, хто сідатиме на пароплав, цю паличку?
Хлопчик здивовано глянув на незнайомого.
— Ти, мабуть, дуже любиш казки. Ну, певне, ти читав про олов'яного солдатика?
— Звичайно, читав! — гордо відповів хлопчик.— І я так добре вчуся, що бабуся подарувала мені цілу книжку казок. Там є і про Дюймовочку і про вогниво, але я найбільше люблю про непохитного олов'яного солдатика,— признався він.
— Ти знаєш, усі ці казки написав Андерсен, а це його паличка, я думаю, вона, можливо, теж чарівна, але він забув її у нашому місті, і йому треба якнайскоріше її передати. От ти і віднеси мерщій, до школи ти не запізнишся!
Хлопчик схопив паличку і побіг, побіг! Він так міцно тримав її, що коли б паличка була не з пальми, а, наприклад, з очерету, вона б тріснула. Але вона не сердилась на хлопчика, навпаки, їй було спокійніше у нього, ніж у легковажного юнака. Крім того, хлопчик знав казку про олов'яного солдатика, яку вона чувала безліч разів, бо Андерсен часто розповідав її дітям. Паличка навіть не образилась на хлопчика, коли той, озирнувшись навколо і переконавшись, що ніхто не бачить, сів на неї верхи і пострибав, як на коні, і їй самій навіть здалося на хвильку, що вона не паличка, а бойовий кінь!
На пристані було багато народу, як завжди перед відходом пароплава, і хлопчик спочатку трохи розгубився. Але він був певний, що у нього в руках чарівна паличка, значить, нічого не могло бути страшного, і, головне, ця паличка належить доброму Андерсенові, який знає стільки чудових казок. Андерсен, мабуть, журиться, що вона загинула, і, може, без цієї чарівної палички він не зможе написати нових? І хлопчик сміливо підбіг до трапа, на який саме сходила худенька дівчина у серпанковій хустинці.
— Передайте, будь ласка! — закричав хлопчик, сунув їй паличку і втік — адже пояснити однаково він їй нічого не міг!
— "Гансу Крістіану Андерсену!" —прочитала дівчина, зійшовши на палубу.— Андерсену! Датському поету! От диво!
Худенька дівчина була швачкою, у неї не було батьків, тільки маленькі братик і сестричка. Вона сама мусила годувати сім'ю, і часто їй бувало напереливки. Якось сестричка принесла книжку і прочитала про поневіряння дівчинки Ельзи та її братів і як любов, терпіння і самопожертва сестри перемогли всі нещастя. їй стало тоді легше на серці, їй здалося, що її любов, терпіння теж переможуть усі злигодні. Цю казку вона полюбила найдужче.
"Яка хороша людина написала її,— думала вона,— який добрий цей письменник Андерсен. Він ніби хотів заспокоїти мене і не'дати вмерти надіям".
І от дівчина тримає в руках його паличку. Спочатку вона подумала, що він їде на пароплаві, треба розпитати людей, де він. Вона підійде і мовчки віддасть йому його річ. Але потім вона прочитала записку юнака і зрозуміла, що треба передати паличку за призначенням. їй дуже хотілось щось приписати, якось подякувати Андерсену, але вона не насмілилась і лише ті кілька годин, які їхала, весь час тримала паличку в руках, і паличці здавалось, що її гладять тонкі пальці дівчини, і хоч не були вони дуже ніжними, а всі поколоті голками та шпильками, паличці було тепло від її ласки і стало шкода, коли дівчина на зупинці передавала її веселим студентам, які зійшли з пароплава і сіли в омнібус.
— Андерсен! — закричали вони.— Хто не знає з нас Андерсена! Пам'ятаєте, друзі, його "Нове плаття короля"? Вам не здається, що надто багато на світі таких "голих королів"? І нам треба розвінчувати їх, а не бути схожими на його підлабузників придворних!
— Ні на пройдисвітів-ткачів,— зауважив статечний чоловік з кутка омнібуса.
Студенти почали навперебій згадувати інші казки Андерсена: і "Принцесу на горошині", "Тінь", і "Калоші щастя". Паличці було дуже приємно, що вона потрапила в таїге освічене товариство, і вона сповнювалась гордістю. Що там не кажи, вона також мала відношення до цих казок; адже Андерсен під час своїх прогулянок ділився з нею своїми думками і спирався на неї. До того ж з студентами було дуже весело — вони співали, жартували і навіть хотіли написати Андерсенові листа і почепити на паличку з її подорожньою запискою, але за співами і жартами не встигли.
— Ну, йому передасть наші привіти і побажання його чарівна паличка! Дивись, паличко, не забудь, ми всі дуже любимо твого хазяїна! — І вони передали її з рук на руки аж до виходу з омнібуса. Паличка була певна, що всі вони милуються нею, бо вона ж така струнка та гарненька, але паличка ніколи не губила почуття власної гідності і тому гордо мовчала.
А далі її передали знову на пароплав, і знову люди стрічали її як знайому, бо, прочитавши записку, починали згадувати всі казки, які вона знала напам'ять і була наче найближчою родичкою і "Ялинці", і "Льонові", і
"Ромашці", наче сама проробила весь шлях, шукаючи з маленькою Гердою хлопчика Кая у володіннях "Снігової Королеви".
її передавали з рук в руки, і вона їхала то пароплавом, то омнібусом, то кебом, і нарешті потрапила в поїзд, у купе, де їхали дві жінки. Одна з них, молода і дуже красива, була співачка. Вона задумливо взяла паличку в руки.
— Андерсен! Я знаю Андерсена, хоч ще не бачила його. Його казки примушують замислюватися кожного. Я б хотіла співати так, як його справжній соловей, якому не почесті, не слава, а сльоза людини була найвищою нагородою. О! Коли б і я своїм мистецтвом будила у людей найкращі, найблагородніші почуття! Коли я зустрінусь з Андерсеном, в подяку за його казки проспіваю мої найкращі пісні.
— Бач, якої нагороди заслугу вав,— засміялася її сусідка, стара сива жінка.— Яка щаслива його доля. Навіть нам, старим, відрадно читати його казки. Чи думав він про таку славу серед усіх людей, коли був бідним сиротою і пішки прийшов шукати щастя в Копенгаген, коли поневірявся по людях, і всі його як те "гидке каченя", шпиняли, глузували з нього, а він несподівано став таким лебедем!
— Хіба несподівано! — так само задумливо мовила співачка.— Він твердо вірив у свій шлях, і, головне, він любив і любить усе добре, хороше, що є в людях, він вірить у перемогу добра над злом, і тому будить у кожному все хороше. Я знаю, його казки житимуть і житимуть завжди. Ах, коли б можна було з цією паличкою передати йому мою подяку і любов! — Вона взяла паличку в руки і заспівала півголосом чудесну пісню.
Коли б паличка не сумувала так за Андерсеном, вона не хотіла б нізащо покинути цю жінку. Але вона знала — Андерсенові важко без неї.
Так і було. Андерсенові весь час не вистачало його палички, і він боявся, а що як її загубили, і чи скоро їхатиме якийсь земляк з Англії до Данії?
Він переночував в Едінбурзі і сідав уже в поїзд, який мусив привезти його до Лондона. Уже просвистів свисток начальника станції, як раптом він почув крик:
— Містер Андерсен! Містер Андерсен! — До нього біг кондуктор з поїзда, який тільки-но прийшов з Шотландії, і тримав в руках його паличку!
— Бачите, вона сама доїхала до вас!
Андерсен стояв розгублений на східцях вагона з своєю паличкою. Його підхопили під руки супутники і втягли в вагон, бо поїзд рушив.
— От бачите, а ви журилися! — сказали йому.— Ваші казки облетіли весь світ, і вас усі знають. Як швидко доставили вам паличку. Ви зробили її чарівною своїми казками, і вона могла б проїхати так ще багато країн.
Андерсен розгублено і серйозно поглянув на сусідів. Справді, паличка сама стільки промандрувала, стільки людей тримало її в руках, і їх об'єднувало всіх одне почуття, зворушене його казками. Невже його знає так багато зовсім різних людей? І було це йому радісно і приємно, і в той же час якось злякало. Значить, думки його літають по всьому світу і западають в серця інших людей. Хай же будуть вони, ці думки, завжди хороші і добрі.
Він подивився на свою паличку й усміхнувся. Хіба це не була справжня казка — її чарівна подорож?
— Що ж, доведеться про все написати,— сказав Андерсен. Паличка мовчала, але мовчання, як відомо,— знак згоди.
1952