Навіть коли б "злочинець" занедужав в дорозі, дак супроводникові не забороняли при такому випадку спинитися тільки в губернському місті і тут спитатися в урядового лікаря: чи дальша їзда не причинить смерті "злочинцю" і коли ні, то їхати далі, не вважаючи на недуг. Супроводник стає повним господарем і паном "злочинця", за ним є навіть право застрілити останнього, коли б той побажав утікти.
468 Русск[ая] стар[ина]. — Кн. III. — 1880. — С. [601].
469 Віддер. — Ред.
470 Истор[ический] вестн[ик]. — 1886. — Кн. І. — С. 159 — і Киев[ская] стар[ина]. — 1893. — Кн. II. /248/
Згадуючи про оцю подорож через десять років, Шевченко, вертаючись вже з заслання, писав в свому Журналі 471: "Вдруге переїжджаю через Симбірськ і вдруге не пайдить мені подивитися на пам’ятник Карамзіну. Першим разом, 1847 р., мене везли через Симбірськ, але тоді було не до пам’ятника. Тоді я ледві встиг пообідати. Тоді мене вельми треба було нащось в Оренбурзі. Тим-то фельд’єгер не дрімав і, перегнавши тільки одну коняку поштову, на восьмий день примчав мене в Оренбург".
Начальник війська Оренбурзького на другий же день (10 червня) дав за № 25 приказ начальникові 23 пішої 472 дивізії, щоб "колишнього художника с. петербурзької Академії художеств Тараса Шевченка, обвинуваченого і пока раного за те, що писав мовою українською баламутні вірші найнахабнішого змісту, зареєстровати "рядовым" солдатом ("нижним чином") і тримати його під найпильнішим доглядом, не даючи йому писати і малювати" 473. Начальник дивізії призначив Шевченкові служити в п’ятому батальйоні, що перебував далі на схід, в Азію, в Орській фортеці.
471 Кобзар. — Т. III. — Записки. — С. 115 — [116] (9 вересня 1857 р.)
472 Піхотної. — Ред.
473 Русск[ая] стар[ина]. — 1891. — Кн. V. — С. 438.
Заким вирядили нашого поета до Орська, він мусив кільки день перебути в Оренбурзі. Оренбург був тоді містом неве личким, новим ще, "криницею", з якої культура російська військовими походами простовала на Схід, в Середню Азію. Властиво, се був осередок військовий, так мовити, "двері" з Росії європейської; тими "дверми вилітали птахи "гнізда Петрова" на киргизів і інших перехожих, вільних тубільців степових. Разом з тим Оренбург був і містом заслання "державних злочинців". Більш за все закидали сюди поляків, але і з великоросів немало таких злочинців покутували в Оренбурзькому краю свої "гріхи", напр[иклад], Плещеєв Олексій, Достоєвський і інші. Нарешті, Оренбург був осередком торгу з народами Середньої Азії. Тут була таможенна комора під кермою таможенної комісії. Через се в Оренбурзі перебувало тоді чимало людей освічених, що по волі, чи по неволі, чи свідомо, чи не свідомо служили "обрусению". Були тут і наші земляки-українці на службі в таможенній комісії, між ними були Сергій Левицький і Федір Лазаревський. Вони особисто Шевченка не знали, але відали твори його. Не скажу, від кого Лазаревський довідався, /249/ що Шевченка привезли в Оренбург. У його зайнялося добре бажання побачити земляка-поета. Але Шевченко перебував в казармі військовій і, щоб побачитися там з ним, треба було дозволу начальства військового. Лазаревський вдався до свойого знайомого полковника Матвієва — людини, очевидно, доброї, і прохав у його дозволу і чим можна попільжити гірку долю поета.
— Добре! — мовив Матвієв. — Зробимо усе, що можна буде 474.
Прийшовши в казарму, Лазаревський застав, що Шевченко лежав горілиць на "нарах" (ніби ліжко), на йому була тільки сорочка та солдатські штани з грубого полотна; він уважно читав Біблію, яку ще в Петербурзі він випрохав собі, щоб читати з страшенної нудьги; бо і в тюрмі, і тут, в казармі, йому нічого іншого читати не давали.
474 Киев[ская] стар[ина]. — 1888. — Кн. X. — [С. 5], стаття [М. І.] Стороженка ["Первые четыре года ссылки Шевченко"].
Поет особисто теж не знав Лазаревського, може, й не чув про його. Маючи за собою недавній гіркий досвід, що з людьми незнайомими не треба поводитися одверто, він повітав свого гостя здержливо, але рідна мова, щирість і сльози, що блищали на очах у гостя, перемогли обережність, і він відчинив земляку-гостю двері до своєї "святої святих". Перекинувшись кількома словами, Тарас з першого ж разу сприятелився з Лазаревським, як колись у Києві з Костомаровим.
Дякуючи добрісті Матвієва, Шевченкові не заборонено того ж дня увечері провідати Лазаревського, Тут зібралися і інші земляки, які були в Оренбурзі, і щиро повітали поета. Таким чином, Шевченко трохи не через три місяці після виїзду свого з Седнева від Лизогуба тепер вперше опинився не під арештом, не під доглядом дозорців, а серед щирих земляків освічених, почув рідне слово і щиру бесіду. Стало можна йому, коли не відпочити серцем і душею, то хоча болящі рани їх скропити тією росою спочуття щирого, дорогого кожному письменникові, що хоч не загоїть виразки, так принаймні на якусь часиночку заціпить, вгамує біль. Той вечір у Лазаревського був Тарасові тим дрібним дощиком, що в спеку серед степу оживляє рослину.
З того дня і до самого виїзду з Оренбурга в Орськ Тарас щодня бував у Лазаревського і сприятелився де з ким з своїх земляків, як-от з Левицьким, і з поклонників його Музи, як /250/ от з капітаном Герном і полковником Матвієвим. Нові приятелі заходилися дуже клопотати, чи не можна прихилити Обручова, щоб не засилав Шевченка до Орська, а лишив в Оренбурзі, але в сьому разі їм не поталанило і військове начальство вирядило його до п’ятого батальйону.
Не відомо нам, коли саме він рушив з Оренбурга, може, не раніш 23 червня; бо тільки в той день видано про се приказ і записано Шевченка на "действительную службу". Таким чином, 23 червня ми і беремо яко день похорон, відповідно волі царя Миколи I, нашого поета-художника, властиво, похорон його музи і пензля. З 23 червня не стало поета-художника Академії, а був лишень "рядовой из политических преступников Тарас Шевченко". Геній нашого слова, краса України і слов’янщини, наші національні гордощі, став безправним жовніром! З того незабутнього довіку дня не тільки офіцер, не тільки темний фельдфебель, навіть підпилий жовнір-"дядько" мав "право" знущатися, глумитися, мордовати Шевченка військовою муштрою і навіть бити своєю брудною рукою ізбранного Богом найкращого сина нашої України прекрасної.
Не трудно тепер зрозуміти, що діялося тоді в душі у Шевченка, які думки повинні були перейняти і охмарити увесь його організм духовий і моральний? Річ певна, що тоді його перейняло, обгорнуло почуття гірше за те, яке б обгорнуло чоловіка, вповні свідомого і дужого всіма сторонами, коли б його зненацька силоміць закинули-забили в тісну, холодну труну темну. В труні чоловік не довго б мордовався; він небавом задушився б, а Тарас ішов на довге мордованая в широкій труні-казармі. Він тямив, що в тяжких стражданнях фізичних і моральних він мусить проквільно умирати.
Але ж, каже Шевченко в своєму журналі, вислухавши присуд царський, я сказав собі на думці: не зроблять з мене солдата... і не зробили. Добре. Але яких же тяжких мук повинен був зазнати поет, борючись проти силковання зробити з його "бравого солдата"? Про се буде у нас річ потім, а тепер зауважимо ось на що.
Кажуть-говорять: людина може до всього призвичаїтися, до всього привикнути, опріч хіба ніколи не привикне до тюрми. А я додам, що чоловікові легше привикнути до тюрми, ніж до заслання без терміну. Таке заслання гірше, важче усякої тюрми; бо воно повсякчас мордує, бентежить і дрочить чоловіка. В тюрмі можлива самітність, людині можна /251/ тоді, принаймні ніхто не перешкодить, на дно душі своєї зазирнути, ширяти неокраєними думками, впиватися мріями, хоч одну хвилину спочити в царстві своїх ідеалів. Нічого сього не можна в казармі: товариство не дасть. Саме заслання без солдатчини, отаке-от, яке постигло Куліша, Костомарова і інших, і то вже кара люта, бо воно переломлює у чоловіка усі обставини, переміняє йому побут матеріальний і соціально-моральний. Тяжко було Костомарову покинути дорогу Україну, люблену професію та любу йому матір і свою наречену, молоду Крагельську, та замість кафедри у Києві сидіти цілий рік в самітній келії тюремній, а потім опинитися в Саратові в канцелярії і працювати в гурті сіпак. Тяжко було і небіжчику Кулішеві замість подорожі задля освіти і науки в слов’янщину мандровати в темну Тулу, поховавши надію на сподівану професорську кафедру в Петербурзі; та все не таки стежка до самоосвіти не була їм перекопана; не були вони високим муром відгороджені від хоч поодиноких людей освічених; їх не закидали в "смердячу казарму", в товариство п’яних, темних, зневолених людей під пильний і безупинний догляд темного "дядька". Їх не неволили товаришувати з п’яницями, з злодіями, з варнаками. Їх не знесилювали убогою їжею солдатською, важкою рушницею та щоденною муштрою осоружною.
Зовсім інша річ з Шевченком.
З берегів красюка-Дніпра, з старезно-славетного діда Києва, з рідної України, прекрасної своєю меланхолічно-величавою природою, Шевченка закинули на берег "сухорлявої" річки-калюжі Орі в голу пустелю, до невеличкого напівдикого міста військового Орська, та ще й тут — в смердячу казарму! Тут усе, чисто все, було про Шевченка чужою-чуженицею — гіркою, сумною, непривітною: замість ясно-голубого неба України — "небо невмите"; замість розкішних степів зелених — тут "голий, рудий степ киргизький"; замість веселих світлиць Тарновського, Лизогуба, Рєпніних і ін. — темна казарма, повна бруду та смороду; замість товариства таких світлих людей, як Костомаров, Пильчиків, Гулак, Маркович, Лизогуби, Рєпніна, — товариство темних жовнірів та п’яниць-офіцерів! Перед Шевченком три місяці назад була сподівана в Київському університеті кафедра малярства, де він навчав би освічену молодіж, — тепер він ішов на науку муштри і "шагистики". Ясні мрії про блискучу надію на Академію художеств в Києві заступила густа хмара безнадійності жахливої; замість /252/ пензля художника — рушниця важка; замість книжки і поезії — солдатська "словесність" величання начальства; замість світа взагалі — тьма і пітьма, неволя і пригнобленність духу... Перспектива перед Шевченком була в Орську занадто жахлива!
Підемо і ми за ним до Орської фортеці подивитися, як він тяжко там жив своє великомучениче життя.
ТАРАС ШЕВЧЕНКО
на першому засланню
(18/30 ЧЕРВНЯ 1847 — 17/29 ЖОВТНЯ 1850 р.)
...Горе нам
Невольникам і сиротам
В степу безкраїм за Уралом.
Т.