Ззаду, за колискою, щось писастим рядном накрито.
Ілько зачинив за собою ворота, а тоді взяв коні в повід і під'їхав до хати. Біля ганку спинив. Цеповий собака аж нестямиться — гаса по дротові. З хати хазяїн простоволосий вийшов у самій жилетці.
— Пішо’ вон!—на собаку гаркнув. Той не вгавав. Тоді схопив біля огради цеглину й шпурнув на собаку — трах! — аж об комору рублену. Підійшов до фургона потім, поміг на землю "мамі" встати. І вже з крильця Ількові кинув:
— Коні ж постав до ясел. А те в хату позносиш.
Пішли в хату. Ілько, не випрягаючи, поставив коні до ясел, що біля повітки на дворі стояли. Гукнув до жінок "здрастуйте" під повітку. А сам узяв якийсь клунок і поніс у хату. Потім іще приходив — барильце, бутель одніс.
— Та годі вже тобі носити!— гукнула Ониська весело.
Глянув і збив шапку на потилицю:
— Хай п'ють! — оглянувся й тихше додав: — Може ж таки, ригачка нападе!
— Та їм...
Він поправив наритники на сірій, тоді зайшов під повітку. Привітався зблизька, ще й "боже поможи" сказав з усміхом.
— Е, "боже"! Ти ось якби хоч жменю стіпав,— Зінька йому весело.
— А ось покурю.
Ілько сів на ступі близько біля Зіньчиної терниці, витяг з кишені куриво й почав цигарку крутити. Та не аби ж яку, а з книжечки "Прогресу", з лавочної махорки. Хотіла Зінька щось у жарт — та змовчала. Спитала замість того, чи в старих у її не був оце коли — оре ж там, а в хуторі воли напуває. Був у старих. Старі живуть: батько з Серьожкою в кузні, мати пряде. А її, Зіньки, дививсь-дививсь, аж мусив спитати, а батько: "Пішла строку добувати". Дядько Клим хмурні: жаліють, що дома саме не було їх — нізащо, каже, не пустив би був. Пробі: "хочете дівчину занапастити".
Змовк. Трахкотіли терниці, сипалась костриця на землю, і на Ілька летіли легенькі біленькі трісочки. Він ще затягся цигаркою, а потім рукою за руку дівчину, тихо:
— А це добре, що ти тут.
Зінька глянула, не розуміючи, на парубка. Тоді він знов пошепки:
— Завтра у вас тут, мабуть, цікаві збори будуть. Так ти того... може, почуєш що. Прислухайся. Вроді як за спостережний пункт будеш у мене.
Зінька аж головою йому до голови.
— А хіба що?
— Та... нічого. Тіпай собі, он бачиш — четверо вух.
— Не почують.
Трр-ах... так-так... трр-ах... так-так... І Ониська, і баба Середиха. Притихла баба. Витіпувала жменю, а до них:
— І що то — молоді: шу-шу, шу-шу.
— А що б же нам іще? — Ілько обізвався весело.— Наговорились, як чого доброго наїлись. Та хіба ж ви дасте? Тіпайте собі.
І як затрахкотіли знов обидві терниці, прихилились обоє, Зінька й він, до битки і заговорили пошепки, скоса дивлячись на тіпальниць.
— От що: з тюрми од Кушніренка письмо получено. Діло, брат, таке одкривається.
— А як ти...
— Тсс!..
...На оранці вчора став він закурювати. Одірвав на цигарку, скрутив, лежить, попихкує. А любить він — от що не є, що курить,—хоч газета стара, хоч слов'янське, все одно читає. Отак і це — взяв і чита. Коли ж — лист. "Любезний Данюшо,—— це Огиренкові, що то був у банді в Христового,— страдаю в допрі за решоткою, а ви на волі і ніяк за мене не стараєтесь. Та передай і Корнюші — адже він власть, хай старається, бо хіба не вкупі й фінагента, й коні... хіба ж не брав паю? А то як пропадать мені одному, пришию всіх до діла, і Сахновського за учотні карточки..." Ще там було понаписувано, а кінець на цигарку саме одірвав, якраз де його прізвище було підписане.
І зараз Ілько жалів. А Зінька:
— Хіба не видно, кому пише й хто: Данюша, Корнюша.
— Та вже ж. І саме перед тим за день жінка Кушнірейкова приходила на хутір, як з міста приїхала. Щось там балакала з Данюшею й листа ж ото, видно, передала. А він — чи, може, з кишені як випало? Оце вже сьогодні, як їхати зібралися, кинувся він та таку паніку зчинив — усе догори дном перекинув, а листа нема. Питає в мене — чи не знаходив листочка отакого. Ні, кажу. "Ну, якщо знайдеш, не кури (ще й усміхнувся, мовби так — байдуже, а я бачу!),— папір товстий курити, мовляв, а потрібний". Добре, кажу, що мені, раз він товстий.
Засміявся Ілько:
— Дав на "Прогрес" семигривеника.
— Тим же ти й куриш куповане…
— А ти ж думала.
Він затягся востаннє цигаркою — аж зашкварчав недокурок у губах — і кинув. Потім із ступи підвівся й до дівчини пальцем, застерігаючи:
— Тільки ж ти гляди. Це не шуточне діло: узнають, що в мене той лист,— уб'ють, гади, і не писну. Щоб ні душа не знала.
— Ну от! Що ж я, маленька? — і задумалась Зінька. А потім тіпати почала. Ілька гукнули з ґанку. Він виткнувся з-під повітки й до Зіньки ще раз:
— Гляди ж мені!
Пішов він. З крильця Огириха щось йому наказувала довго, потім щось передала і звеліла їхати. А через хвильку сидів на фургоні вже й рушив із двору. Зінька побігла ворота відчиняти.
Як проїздив — "прощай?" — до дівчини і підморгнув хитрувато. Вона мовчки хитнула головою й тихо зачинила за ним ворота узорні — чирвою.
VI
Десь за селом, на гонах далеких, гасло сонце. Вилізли тіні з садків, з-під стріх, із-за повіток. Поповзли попідтинню вулицями, затьмарили село легенькою млою. Лише на димарях та на вершках дерев ще промінь останній. За річкою погасав ліс осінній жовтавий, догоряло верховіття червонясте. Догоріло і згасло. На дзвіниці бовконув дзвін до вечерні, ще... Мов хто випускав по одному жовтих птахів, і летіли вони один по одному понад хатами на ліс. І там десь, може, збивались у ключі. Понад хатами ж із степу летіло гайвороння в ліс на ночівлю. З шумом мостилось по дубах. А з гущавини вийшли тіні на узлісся, як табун чорних волів, і лягли вздовж берега понад річкою.
На цім боці, близько мосту, важко дихав паровий млин. Біля нього як ярмарок — возів, возів. А біля ярем воли ремиґають. Біля шарабанів — коні в хомутах. Сновигають люди, стоять купами, сидять під млином на мішках, гуторять. Це все черги ждуть. На піддашші біля комори — вага. І біля неї купа людей, мішки. Руденький, моторний дідок пише квитки й ваги доглядає. А темно — летять селянські фунти мірчука в артільську комору. Тільки потилицю сердега який почухає.
Вісім-п'ятнадцять, клац. Знімай мішки,— пише квиток Гнида старий: вісім-п'ятнадцять,— вираховує,— тридцять п'ять фунтів мірчука виходить,— став гирку — три, а сам на вагах підганяє — п'ять — треба. Ну, воно трохи більше, на фунт який там, що там той фунт? — Давай, хто там іще є!
Давид Мотузка поклав два мішки на вагу й дивиться. Ні, фунт у фунт, "як в аптеці",—знає Гнида, в кого можна: ще й за мішки сам нагадав і скинув шість фунтів, А до Давида лисицею:
— Значить, свіженького, Давиде, змелемо?
Зняв мішки той.
— Вже ж не торішнє. Скільки там з мене?
— Двадцять чотири фунти,— і ні слова більше не сказав Гнида, лише подумав: "Сурйозний чоловік, по розговору знати. Ну, та ти для нас, можна сказать, без последствія".
Давид одсипав мірчук. Поміг потім Тихонові зважити його мішки (це ж із ним і приїхав сюди). Повно в млині.
— Це хіба ген туди на ніч молоти випаде:
— Да.
Тихін пішов до воза — хай Петрик із конякою собі їде додому, Давид підійшов до ящика, подивився, як меле. А збоку з мішків дядько Охтиз покликав:
— Іди закуримо лишень, Давиде.
Давид підійшов і поздоровкався. Закурили дядькового кріпаку.
— Ну що ж? Як дома, Давиде?
— Та придивляюсь поки що.
— Обмолотився вже?
— Учора добили.
Знадвору тоді, з-за дверей, де на мішках ціла юрба дядьків, Гордіїв голос, що з Давидом по-сусідському живе, твердо сказав:
— Ні, різний народ і в комуністах.... (Давид прислухається). Є, звичайно, більш з отих, ще штани з торбинками носять, аліхве, чи як їх...
— Щоб кишені не оддимались! — хтось засміявся.
— Може, й на те, а може, просто, щоб із мужви сірої виділитись; то ж таки — я, мовляв. У такого в кишені білет, а під хренчем своя шкура — і весь!
— Усі вони такі, у кожного своя шкура. Ось понадивитеся: і цей, Мотузчин,— тиждень-два, а там піде жити — або в кооперацію, або в артіль. Що ото немає коня — враз буде!
Дядько Охтиз ліктем штовх Давида.
— Ну й народ у нас. А як же по-їхньому: даром страдав і на фронтах кров проливав? — затягся він цигаркою і знов до небожа, стиха й таємно: — Гнида якось казав,— либонь, і в артіль можна буде на жалування, а може, й у начальство яке. І нам таки б... Злидні ж і батька в три погибелі гнуть.
Давид пильно глянув на дядька Охтиза, затягся цигаркою — димок з неї до лівого ока тоненько поснувався,— аж примружив парубок, а потім сплюнув і глянув знов просто в очі дядькові й головою тихо хитнув. Та хоч і тихо, але Охтиз бачив.
— Чого ти так, Давиде? — затягся і чвиркнув крізь зуби.
— Киньмо, дядьку Охтизе, про це. Знадвору знов голос Гордіїв:
— Через тин живу ж од них, знаю ще хлопцем і партизаном. І тоді ще хоч молодий був, а убіждьонний, і от нема та й нема — в Червоній Армії, а чую ж — у листах пише, що партійний уже. Самі батьки не признавалися, мабуть, з півроку, ховалися. Та вже від дівчини довідався. Питаю старого тоді. Правда, каже, спортили сина. І я подумав: да, правда. А це якось виходю вранці з хати — на току в два ціпи молотять. Один у шинелі — Давид! Уночі прийшов, а чуть світ — за ціп та на тік мерщій. Оце я розумію. І хоч комуніст, а в старій шинелі, а гімнастьорку суконну продав та купив чоботи братові — в школу тепер ходить.
Тоді хтось із юрби:
— Як по твоїх, Гордію, розказах, так і зовсім він не партійний, виходе.
— Книжечка є. Написано в ній, що член Комуністичної партії. Іще всякі книги є партійні: "Земельний кодекс" і інші про радянську владу. Находили про переділ в "Земельному кодексі" — гарно сказано: треба організувати земельні громади й скласти приговор, тоді вишлють землеміра і зробить він нарізку, як там. кожна громада собі встановить.
— Коли ще та весна була, написали ж заяву, а вона як крізь землю пішла.
— Ні, не пішла: дід Явтух, що у волості, вчора ще,— всміхнувся, знати по голосу,— дає закурювати: мій тютюн, його бомажка, дивлюсь — аж воно наша заява.
— Бреши!
— Ну от, треба мені! І саме — де підписи. І мою, й твою, Гордію, хвамилію та скурив, як є,—на дим. А ти оце хоч сплюнь за мене й викинь із голови. Що ти хотів...
— Ну, а в людей же як? Хіба не однакова власть? От і Недригайлівка, що тільки іншого району.
— Та хоч і іншого. Е, що там...— кинув хтось.
Тоді по паузі — голос незнайомий чийсь, може, кого з недригайлівців:
— Чого? В нас без усякої тяганини нарізку вихлопотали.