То колись треба було... колись... як ще я, замість сокири, тримав у руках оце орало... тоді Лют був малим.
Він гладить відшліфовані його-таки долонями чепіги, в батькових дотиках Василько вловлює ласку і жаль... вловлює й дивується: невже він кається, що змінив орало на сокиру, невже й понині живе в ньому орач? І, видно, таки живе, бо сльоза покотилася по щоці.
— Ти на мою сльозу, Васильку, не зважай,— глухо бубонить Чагр,— я молодість пригадав. Золоту Бистрицю... дихнуло мені в лице житнім духом. А ти сокири тримайся, вона тебе озолотить і пошанівок посеред люду нею здобудеш.
Старий підвівся з орала, в оборі гойдався присмерк. Десь на порозі хижі волала Мама:
— Чагре! Васильку!
Навколо вже господарювала Морена... господарювала поки що несміливо, бо далеко-далеко на заході, в ляцькій землі, Білобог ще не погасив ясного смолоскипа. З навколишніх гаїв Морена крадькома виводила чорні полки, гуртувала їх, призначала тисяцьких і соцьких. В повітрі бриніла дзвінка, мов із скла лита, тиша.
— Час уже, Чагре,— нагадала Мама.— Скоро перша зоря блисне.
— А таки пора,— погодився Чагр. Він іще жив своїми передумами, і ще йому, мабуть, пахла рольна земля. Потому схаменувся, згадав, що нині святвечір і діди заповідали: перед тим, як сісти за стіл, позбудься з дворища духів зла.
— Ти все приготовила, Мамо?
Вона простягла жбан запліснявілої ще тогорічної йорданської води, Чагр вмочив три пальці десниці, перехрестив свого лоба і Василькового, узяв кропило — снопик пахучого зілля і несподівано бризнув водою Мамі в обличчя.
— Щоб і в тобі біс не гніздився,—казав поважно. Вона сховалася в сінях, жоні-бо не пасує підглядати, як
господар проганятиме з дворища бісів. Чагр кропив хату, ворота, високий тин, стоси сухих дощок, що згодом стануть возами, столами, корстами і колисками; кропив також дубові колоди, з яких уноти видовбують ступи, тоді зайшов до обори і змочував дністровою водою роги й копита худобині, в майстерні кропилом торкався гострих тесал, стружниць, свердлів... і хоч до чого він торкався — щоразу примовляв:
— Пріч, духи зла, на ліси, на гори, на темні яруги і вертепи! Пріч! Там люди не ходять, там хрещеним шкоди не заподієте. Пріч!
І старожитній Чагр, засніжений по коліна, прислухався, ждав, хотів на власні вуха почути, як покидатимуть духи його оседок. Василько міг би присягнутися, що таки чув, як поскрипували в бігунцях двері, як порипував під невидимими лапами сніг. Чагр, син Микули, був схожий на прадавнього волхва, якого ще припадком можна здибати в галицьких дебрях. Очі в дереводіла зоріли, рухи були урочистими, ступав він упевнено, силою своєю пишався... пишався й у гадці не мав, що в нього самого вселився поганський дух предків, які теж колись так само благали богів очистити їхні житла від чорної погані.
А коли жбан спорожнів, Чагр розбив його, а черепками, що червоніли на снігу, як пелюстки маку, повелів Василькові засіяти стежку коло воріт, щоб дворище не минали добрі люди. Опісля видобув з-під покрівлі загорнутий у верету, аби птахи не виклювали, сніп вівса. І тоді, коли Чагр у жнивну годину купив його у знайомого смерда, і коли сніп висів під оборою, прип'ятий до кізла, про гіього ніхто інакше, як про сніп, не думав, а нині, коли Чагр зняв мішок, сніп несподівано для Василька обернувся в Діда, доброго, щедрого і трохи таємничого; батько обійняв десницею його шурхітливе волоття, щоб не капнуло в сніг ні одне зеренце, а лівицею тулив Діда до грудей. Дід п'янко дихав сонцем, полями і медом... дихав він життям; тисячі життів мав у собі Дід, у кожному зеренці таїлося воно, і тому Чагр ніс Діда в хижу, щоб там ніколи не завмирало життя.
Морена взяла списом околицю, пітьма погасила білизну снігів; Дністер, гаї, галицькі горби потонули в криниці вечора. Чагр ще хвильку потупцював попід вікнами, вишукуючи на небі першу зірку, і, помітивши її, переступив поріг.
— Добрий вечір, Мамо, і ви, чада мої! — прогуркотів з порога.— Віншую вас з різдвом-колядою, зичу вам многих літ життя, здоров'я і щастя.— Батько добував слова з грудей неквапно, Василько, котрий стояв за його плечима, встигав пошепки їх повторяти: переймав старий покон.
Всі, хто був у хоромах, поклонилися Чагрові... а може, не перед Чагром вони схилилися, може, перед вівсяним Дідом? Хто відає, котрий з них сьогодні має більшу силу — батько Чагр, а чи життєдайний Дід?
Поки Чагр мостив Діда на покуті, підсипаючи під гузир дрібного сінця, домашні і Лют з Добронігою розсідалися за столом. Василько вперше сів праворуч від батька, Чагр немовби цим сповіщав домочадців, що віднині Василька повинні чтити, як його самого, бо молодший син нарікається десницею Чагра, спадкоємцем і продовжувачем теслярського роду. Василькові було трохи ніяково і разом з тим його розпирала гордість, і здавалось йому, що красна хоромина роздалася і стала вищою, що Мама помолодшала, що навіть Лютове гостроносе лице, яке нагадувало дзьоб хижого птаха, подобріло. Отрок був готовий обняти всіх і приголубити, він позабув про глуху батькову ненависть до
Люта, про пихатість середущого брата Яна, про незрозумілу батькову тривогу за долю найменшої Настусі... найменшої, але найвродливішої в родині; відчуття тихого щастя, злагоди випліскувалося з душі, умиротворю-вало ум і зволожувало очі.
Батько Чагр тим часом викресав живого вогню і позапалював свічі, встромлені в ковриги на столі... свічі моргали, потріскували, чорні тіні на білих стінах то злітали вверх, то складали крила і дрібно тремтіли, як ластівки на тонкому пагіллі.
— Будемо молитися,— звелів батько Чагр.
Батько Чагр голосно і виразно, мов піп у церкві, проказував молитву; була вона іншою, ніж торік, батько Чагр щороку творив нову молитву; тепер він дякував господу за хліб, за дужі руки і ясні голови, за худібку в оборі, за дерево у лісі, за воду в криниці. Василько разом з іншими повторяв слово в слово батькову самородну молитву, одним оком косив на потемнілий іконний лик богородиці, а другим — на сокиру, врубану батьком Чагром у поріг... сокира здалася стражем, непідкупним і суворим, забагло-ся отрокові погладити її обух, в обусі таїлася таїна злагоди і добитку у цьому домі.
І хай буде так повік...
II
Отрок Ян, син Чагрів, чипів на порозі отчого дому як укопаний, схиливши повинно голову; мусив він перетерпіти на порозі і бісики в очах сестри малої Настусі, і приховане глузування двох унотів, і погірдливий погляд молодшого свого брата Василька. А головне, мусив бліднути, упокорятися, зменшитися під вогнем батькових очей, що націлилися на нього спершу здивовано, а далі гнівно.
Батько Чагр якраз полуднував з родиною і унотами. Він відклав пощерблену ложку, краєм обруса витер вуса і, зводячись грізно над столом, спитав Яна:
— Знов утік?
Батько Чагр міг би й не питати, про Янову втечу свідчила торбина з одежею, затиснута під пахвою, і свідчила також його незграбна постать — зігнута, жаліслива.
— Та утік, отче...— Ян м'яв у руках шапку.— Не міг витерпіти більше, рік мучився у тій Тисмениці. Не лежить серце до чинбарства,— і поглянув благально на Маму, що ціпеніла край столу.
— А до чого твоє червиве серце лежить? — спитав Чагр, поцупивши отрока за плече. Плече синове м'язисте, налите силою. Чагр аж потемнів... у сильному молодому тілі лінощі гніздяться.
— Скидай ногавиці і лягай, — трутив ногою посеред світлиці ослін.
— Отче...— Ян чекав від домашніх захисту, оборони, однак ніхто й пальцем не кивнув. Всі знали круту вдачу батька Чагр а.
— Лягай! — повторив батько Чагр.
І Ян покірливо спустив до колін ногавиці, пластом упав на ослін. Батько Чагр розперезав ремінь. Бив.
— Оце тобі, чадо моє, за втечу з Тисмениці.
— А оце, що не захотів учитися батькового ремесла.
— А оце, що осоромив мене колись перед братчиною гончарів.
Ян зціпив зуби, сльози злизував язиком... злизував і постогнував при кожному ударі,— важка рука в батька Чагра. Проситися не смів, знав, що даремно, бо коли старий гнівається, то глухне.
На п'ятому чи на шостому ударі Мама перехопила Чаг-рову руку.
— Не катуй, прошу тебе. Дитя він, не розуміє...
— Дитя? Та його хоч завтра ожени... — Підняв ремінь, по всьому було видно, що має охоту луснути і Маму, щоб не пхалася під гарячу руку. Та передумав і важко сів на лаву.
Віддихувався.
Не вдалися йому сини, окрім хіба Василька. Старший Лют лихварством огидним чорнить його сиве волосся і чесне ім'я, а цей гультіпака і ледащо.
Мамі згодом повелів:
— Полуднувати йому не давай. Не заробив.
— А я без полуденка вашого обійдуся! — бовкнув глухо Ян.
— Що-о?! — погрозливо підхопився Чагр.— До вітця пащекувати смієш?
— Смію! — крикнув несподівано Ян. Урвався, видно, отрокові терпець, образа й біль скаламутили ум.
— Мало дав тобі? Отрок метнувся до дверей.
— Вернись! — верескнув владно Чагр,— Вернись, кажу!
Ян не слухав, побіг через дворище, хряснув за собою воротами.
Батько Чагр шкріб потилицю.
Весна владарювала яро: в зелені шати вбирала дерева і корчі, напувала соками зела. Сонце пряло золоті ниті і засновувало ними день. Світ стелив під ноги райдужні обруси, а за тими обрусами — бобряні дороги, а за бо-бряними — золототкані...
Рушив берегом Дністра. Ріка поволі котила каламутні барани-хвилі, шлях до моря Руського далекий і довгий, пощо спішити? Ян подумав, що нині-завтра Дністер осідлають ладьї торгових гостей... ладьї, вантажені крамом, попливуть до ромеїв. То, може, найнятись на ладьї гребцем, га? Воно, звичайно, заманливо, але день при дні налягай на весла... Ні. А якби впроситися погоничем волів, що потягнуть вози з сіллю, шкурами, воском і медом у ляцьку або аж у німецьку землю? А що, погоничем можна б. Сиди собі на возі, погейкуй на волів і надивляйся на чужоземні чуда-дива.
Стеліться-стеліться, обруси, мені під ноги, обруси бобряні, обруси золототкані...
Стеліться..
О, чуєте, вже для мене гуслі грають... Йшов на гуслині струни.
Побіля пристані на прибережній галявині, отороченій тернами, Ян наткнувся на рибалок. Сивоусі діди і жовтороті уноти покинули конопатити і заливати смолою днища легких рибальських ладей, що лежали на піску вузькі і чорні, як задимлені осетри, і тісним колом обсіли гусляра. Потухали забуті ватри, застигала в казанах смола.
Грай нам, гуслярику, грай...
Гусляр сидів рівно й нерухомо, голову тримав високо, поглядом, здавалося, літав понад голови рибалок, понад кущі і дерева...