"Ну то скуштуй цукерок від діда Конопельки",— невесело сміявся Михасько.
Ген аж через дві ночі, коли Михасько спав під оборогом, коли похропував на прохідній недремний вартівник Залізної Пастки дідо Конопелька, поклавши під бік рушницю, дивився сни й Рудий Опришок.
Снилась Рудому мама, і чогось його мама скидалася на Маму Михаськову, бо була вона в білій хустині і в білій сорочці; мама варила в горщику цілюще зілля, а зваривши його, мастила рубцювату від батогів Опришкову спину; Опришок плакав під маминою долонею, коли били — не плакав, а тепер ось розрюмсався, казав, що Гарасимові батоги ятряться лютим болем, мама витирала хустиною синові сльози й розраювала, що нема чим журитися, біль мине, пруги позни-кають, він молодий і сильний, справжньому ведмедеві до всього треба звикати.
А поки що: "Люляй, мій сину, а-а-а... А поки що я тобі заспіваю, а ти спи, у сні ведмеді ростуть й уві сні гояться рани".
Мамина співанка м'яко вистелювала лежанку, заганяла для нього черідкою сни, а він сни розполошував, бо брав його страх, що досить склепити повіки, й западеться, зникне, як видиво, його мама. Він навіть питав її:
"Тебе так довго не було. Тепер уже не втечеш, не здимиш, будеш зі мною?"
її губи ясніли теплим усміхом.
"Буду, пестунчику мій, буду. Не журися".
"І розкажеш мені, чим пахне мед од диких бджіл?"
"І розкажу..."
Брала з кутка поливаний горщик, повен-повнісінький меду, мед іскрився золотим відливом, і був мед на смак солодший, ніж цукерки діда Конопельки, а на запах... Диво дивнеє, мед од диких бджіл пахтів чомусь скошеним сіном, звичайним рунком, що його Опришок підстелив собі під боки.
Він на радощах тицьнувся мордою у гладущик, хлептав мед, аж язик затерпав, а мама припрошувала: "їж, мій пестунчику, їж і рости великий". Дикий мед ярими пахощами свербів у носі, Рудий Опришок чхнув, і відразу зникла мама в білій хустині, і кудись закотився полив'яний горщик з медом, віявся у повітрі тільки його запах.
Сон пропав, ні пірця від нього не лишилося.
Опришок протер очі. Ще ніколи, відколи живе, не почувався таким самотнім, як у цю хвилину, ліпше б уже не марилися солодкі сни, ліпше б його не тривожили солодкі меди, що духмяно пахнуть скошеним рунком.
Опришок викульгав надвір. Густа чорнота по вінця залила Залізну Пастку, тиша навкруг скапувала росою, високо в небі студено й байдуже поблискували зорі. Ведмідь уявляв себе загубленим на довгій дорозі, нікому не потрібним й стиха скавулів, як сліпе цуценя, проклинав долю і чорний світ; не світилося у тому світі ні соломинки ясної, скрізь пітьма та й пітьма, хіба тільки один Михасько був промінчиком тоненьким. У росяній тиші зринали і ятрили душу Михаськові запитання про те, чи причувається йому пошум Ведмежої Пущі, чи пригадується йому гавра під кореневищем поваленої буревієм смереки, чи знає він, відмідь-ведмедище, який на смак мед од диких бджіл?
А коли про це питав Михасько, то воно, певно, дуже важливе, воно означає, що десь на світі існують Пуща, гавра й мед, колись, мабуть, усім цим Рудий Опришок був багатий, був... але багатство розтринькав, порозгублював, позабував про нього.
І став старцем, обірванцем.
"Але ж бо почекайте, якщо я забув, то можна пригадати. Якщо загубив, то, напевно, можна віднайти, і таки конче треба знайти, я в цю хвилину піду шукати, у Залізній Пастці ніщо мене не тримає, я вольний козак. Бувайте здорові, люди, що незримо ділитеся на добрих і злих, тримайте для себе оце тепле кубельце в повітці, смачне м'ясо й кусючі батоги. Я йду..."
Без довгих надумів рішуче погойдався геть від повітки. Тюпав між шедами впевнено й гордовито, у темряві у клітках засвічувались очі пробуджених звірків, вартові песці при його наближенні скрикували, попереджували приятелів про обачність, ведмідь мовчки, презирливо шкірив зуби з песцевої перестороги, жодної душі в Залізній Пастці не збирався чіпати, тим паче смердючих песців. Щоправда, через прохідну простувати не осмілився, бо дідько його знає, чи Конопельчина рушниця направду не стріляє, людям не довіряйся ні на півнігтя, і Рудий Опришок, як акробат, хоч удався зроду незграбним, перемахнув через задню дротяну огорожу й опинився у Лісі.
"У-ухх!" — зітхнув полегшено на повні груди.
Чувся тут ведмедем, справжнім опришком, а не дармовим годованцем Залізної Пастки.
Ліс у цю глибоку нічну пору не спав.
Шепталися трави.
Про що?
Горбатилися й перепиняли мотуззям його ходу густі моховища. Кущі перешіптувалися по-змовницькому і при нагоді боляче штрикали попід ребра, а інколи й в очі сухим ломаччям. Ведмедя шпигав болем кожний їхній дотик, він лютував і молотив лапами ліщину... ліщина гнулася й тріскотливо насміхалася.
З кого?
З нього?
"А щляк би то ясний витрафив!" — ревів грізно. Рев його, однак, поступово стихав, опришок починав доглупуватися: "Коли б я був справжнім ведмедем, то мусив би знати, що корчі завжди б'ють віттям по морді, що мохи стеляться по землі мотуззям, що нічого мудрого трави не вишіптують, мабуть, переповідають лісові побрехеньки.
Вся моя біда в тому, що я не справжній ведмідь, я такий собі пестун-перевертень, яничар...
То, може...
То, може, варто облишити затію і повернутися до Залізної Пастки, га? Адже що не говоріть, а там таки легше, там нічого цього пам'ятати не треба, лежи собі на сіні, чоловіче, догори пупцем, гризи кістку, яку дали..."
Аж зупинився.
Можна, звичайно, й повернутися, але... але таки десь існує його гавра, і десь шумлять карпатські бори, і десь його мама в білій хустці виціджує з дупла мед, що пахне скошеним рунком.
Відмовитися від цього раз і назавжди, га?
Рудий Опришок заклопотано чухав потилицю.
"Ні,— притупнув лапою,— мушу стати справжнім ведмедем, нині або ж ніколи. В Залізній Пастці можна дочекатися до того, що тебе візьмуть на припон, наче якогось там Бриська, і звелять сторожувати на прохідній замість діда Конопельки. Н-не дозволю".
Знову рушив.
Ступав сторожко, обачливо, мовби під ногами хиталася драговина, ніздрі сопіли від натуги, вуха аж в'янули. Ловив усі запахи й звуки, пробував їх розпізнавати; ось це шелеснула крилом сонна птаха, а оце пискнула під пнем лісова миша.
А оце?
А...
"Падоньку мій, як мало я розпізнаю звуків і запахів, їх у нічному лісі ціла повінь, спробуй розгадати їх, спробуй тут не наразитися на якусь небезпеку.
А кого б я мав, до речі, боятися у Лісі?
Ага, треба остерігатися гадюки, якось чув від жінок у Залізній Пастці, що її трутизна смертельна, наступиш лапою і прощайся з життям, якщо нема поблизу дохтора, а де ти тут ветеринара відкопаєш? Чув я також, що в лісі плодяться вовки. Які вони? Більші, ніж я, гостріші в них зуби? А мабуть, що так, бо й люди потерпають, щоб не здибатися з ними на дорозі, на вовків в основному й виклепують люди рушниці. А є ще підступні лиси, звірі хитрі й сміливі, бо не бояться навіть закрастися до людських осель і по-злодійськи грабувати курники.
Ліс повен небезпек, що чигають на тебе на кожному кроці. Ліс, виходить, страшний своєю незвіданістю. Як же я маю мандрувати в незвіданості до карпатських пущ, як у постійному страху розшукаю маму в білій хустині?
А якби... якби таки вернутися, поки не пізно, до Залізної Пастки. Там чатує на тебе одна небезпека — ремінний батіг... зрештою, ремінного батога можна й не куштувати, якщо навчишся розпізнавати серед людей гарасимів. Не соромно й на прохідній постояти, якщо звелять, дідо Конопелька — людина, а диви — вартує. А що? Бий собі в калатало і тільки...
То що ж чинити?
Сів утомлено під деревом і думав, думав і бадьорився, що, врешті-решт, він Рудий Опришок, а не паршивий страхопуд, просто він не звик до лісового життя, призвичаївся до іншого, і не його вина в тому, що це "інше" начебто й чуже, бо людина припала йому до душі... змалку ж обертався не справжнім ведмедем. Але що було — те минулося, він візьме себе в лапи, має узяти.
Отже — йти. Хай буде що буде.
З місця, однак, не рушився, мовби приріс до землі.
Прислухався до себе й чув, як шашель страху точив його, гриз, випивав сміливість, наливав у кров дрижаків.
Фе, аж бридко. Боявся ступити бодай один крок, щоб припадком не придавити хвіст гадюці або ненароком не розбудити вовка. Ха, а крім вовків, тут водяться вепри і рисі. Балакали ж між собою жінки, що рись, притаївшись між гілляками, годинами вистежує жертву, а потім, вибравши зручний момент, плигає їй на спину. Очі в рисі при тому світяться — обпектися можна... Мамо рідна!
Наганяв на себе страху, мов каправий заєць. Шашель уже виточив сто борозен... борознами розпливається по ньому жах. Опришок ледве стримувався, щоб не схопитися на рівні ноги й чкурнути назад — до Залізної Пастки. Голова, правда, ще якось трималася на карку, тому обзивав себе, як останнього ворога, картав і ненавидів.
І таки зборов страх. Мусив збороти, адже ведмедем уродився. Так, принаймні, Рудому Опришкові здавалося.
Гоноровисто труснув кожухом і поволеньки почвалав уперед; тепер ним керувало не так жадання повернутися у рідні ведмежі краї, як власний егоїзм. Повинен же він кінець кінцем мати характер чи ні?
Ліс густішав.
Стежка, яку "було намацав у траві, вислизнула з-під лап, і Рудий Опришок побрів у темряві навмання. Ох, тяжко бути справжнім ведмедем.
"Та це, мабуть, тяжко лише спочатку, потім звикну,— потішав себе.— Ось незабаром розвидниться, сонце розжене пітьму, тоді настане полегшення, заснуть у норах гадюки, принишкнуть у лігвах вовки.
Коли ж дійду до ведмежого краю — матиму потім про що оповідати. Аякже, щоб знали родичі: нелегкий шлях пройшов Рудий Опришок".
І, певно, так би й сталося, був би Рудий Опришок визнаний у ведмежому краї героєм, коли б поміж гіллям щось не заблимало.
Завмер.
Припав черевом до землі, знову ожив у ньому шашіль, Опришок порпав під собою землю, щоб притаїтися, сховатися, зменшитися. А очі-свічки наближаються... Скіць — усе ближче... Скіць...
Якась сила, розтривожена шашелем, вибухла в ньому, струсонула, перелилася в лапи; Рудий Опришок в миг ока обернувся і, мов пущена з гори колода, рвонув навпростець до Залізної Пастки. Інколи на всяк випадок озирався, очі-свічки наближалися, він прискорював біг, а очі-свічки, здавалося, й собі бігли за ним і реготалися; реготалися вони глумливо, глухо, від цього реготу бралася льодом у жилах кров.
"А ха-ха-ха!"
-А ху-ху-ху-пугу!"
"А ха-ха-ха-га!"
Опам'ятався аж по той бік дротяної загорожі Залізної Пастки.