До полудня в училищі на лекціях, потім мандрівки в гори, у ліс, вилазки у села. Мандрівки не завжди пов'язувались із "полюванням", як він казав, на різьбу і кераміку. Сагайдачний багато малював. Його цікавили характерні типи гуцулів, предмети побуту, знаряддя праці, архітектурні пам'ятки.
Сьогодні, мабуть, не можемо сповна віддати належне йому як ху-дожникові-етнографу. Праця Сагайдачного в цьому напрямку потребує спеціального дослідження.
Не терпів тих, кого з'їдали лінощі.
— Працюйте. Пізнавайте старе і підхоплюйте все нове, що появляється в народному мистецтві,— говорив бувало.
Примушував працювати також свою дружину.
— Зою,— хмурив брови,— годі байдикувати і язиком плескати. Берись до роботи.
— Тобто до творчої? Що я можу? Я не художник.
— Не треба бути генієм,— наставляв,— щоб зрозуміти: в краю незбагненних багатств живемо. Все, куди не глянь, проситься на папір. Пензель тримати вмієш?
— Умію. Та цього мало.
— Цього досить, люба, щоб узятися за зарисовки, наприклад, народного одягу. Колись Олена Кульчицька це робила. А ти продовж. Візьми гуцульські кожушки-безрукавки, або, як їх називають, кип-тарі. Кожне село має свою барву, свій рисунок, свою композицію.
— Кому потрібні мої зарисовки? Щоб вони згодом припали пилюкою в архівах або музеях?
— Дурницю говориш, Зою. Те, що в музеях і архівах, не пропаде. Хіба для тебе мало честі?
Зоя Антонівна спершу неохоче бралася до роботи, а потім захопилась.
— Зарисовки киптарів, а я зробила їх понад сотню,— це наче мої діти,— хвалилася мені пізніше.— Євген Якович приставив мене до роботи, примусив, і я побачила в ній смисл. А головне, зрозуміла користь для науки і мистецтва.
Його Чугайстер мав тисячу облич...
1 Одного дня Сагайдачний шукав його у старому жбані, другого — в зображеннях на старовинних кахлях, третього — в геометричній "сухій" різьбі шкатулки, четвертого — у витворах молодого сучасного різьбяра, який сміливо використовує елементи української символіки.
Чугайстер снився йому в образі топірця-бартки. Він наприклад, серйозно вірив в існування Добушевого топірця; вірив без усяких підстав і наукових підтверджень.
— Десь-таки він є... опришківський топір,— говорив.— Десь у фондах музеїв або за стріхою... Той, що за стріхою, чекає на мене.
— ?
— На чому тримається моя віра? — наступав на мене, коли я необачно засумнівався в щасливому завершенні його пошуків.— На переконанні, милий чоловіче, на переконанні! Довбуш загинув, але його барда — найперша опришківська зброя — не могла пропасти, її взяли інші опришки, Олексові побратими. Вони ж, напевно, вважали її за реліквію. Так барда переходила з рук у руки аж до нашого часу. Вона десь є...
Він розшукував її в запасниках Коломийського музею гуцульського народного мистецтва, у приватних колекціонерів, їздив до Львова. Як і слід було чекати, повертався з порожніми руками. Після цього, розчарований, на деякий час затихав, про Олексину барду навіть не згадував, поки якоїсь днини знову не вирушав у дорогу.
Найчастіше їздив до села Річки.
Бо якщо в Пістині жили славетні гончарі, в Микуличині — кушніри, в Яворові — різьбярі, в Космачі — писанкарки і вишивальниці, то Річка славилася (і славиться тепер) мосяжниками. Споконвіку на берегах Соколівської річки диміли кузні династій Медвідчуків, Тинкалюків, Кіщуків; кузні були своєрідними храмами, куди старійшини родів впускали тільки посвячених — своїх синів та онуків. Жінкам, у тому числі й найулюбленішим донькам, дорогу до них заказували. (Дівка "віддається", винесе поміж чужі люди таємницю ремесла).
У п'ятдесятих роках мосяжництво в Карпатах занепало. Вірними старовинному ремеслу залишились одинаки, котрі вірили в нього й пророкували йому в недалекому майбутньому новий небачений розквіт. (У наші дні так воно і є). У Річці фанатиком мосяжництва був Михайло Миколайович Медвідчук — на той час знатний майстер, член Спілки художників України, гідний спадкоємець мистецької слави батьків. Знаючи витвори Медвідчука старшого (Миколи) і його сина Михайла, потримавши в руках рушниці — довбушівки і пістолі роботи відомого на всю Гуцулыцину зброяра і "золотника" Івана Кіщука, Євген Якович переконував мене, що Довбушева бартка була викувана саме в Річці, бо тільки тут міг бути майстер, гідний славного замовника. Особливий.
Пошуки опришківської бартки — це все одно, що шукати павине перо. Від опришківської зброї пахло казкою, легендою, і Євген Якович не міг цього не розуміти.
— Для мене не завжди головне — знайти. Важливий також процес пошуку, знайомства з новими людьми. Ти кажеш: бартка — легенда... Може, воно й так. Але й цікаво, захоплююче відчинити двері, за якими починається легенда, яка приведе тебе в кузню славетного майстра.
Роки гнули його в каблук, а він виприскував з-під долоні часу, як гінкий явірець.
Ходив по горах легко, мовби серед гір народився. Наспівав якось мені коломийку:
Не той гуцул, пане-брате,
Що в горах родився,
А той гуцул пане-брате,
Що огуцулився.
І в будень, і в свято носив білу вишивану сорочку, часом брав з собою в гори киптар і постоли.
— Народний одяг століттями вивірений. Справа не лише в красі, а й зручності та доцільності. Постоли в горах незамінні, киптар теж — не перестудиш поперека.
Верховинці мали його за свого. Коли б хотів їм розповісти, що народився над морем, що приятелями були в нього професори і відомі художники, не повірили б. Тримався з ними просто, розмовляв без запобігання, сивим ровесникам подавав руку і запитував традиційно: "Чи дужі? Чи худібка здорова?"
Я був свідком, як у Ворохті дід, портрет якого Євген Якович змалював до свого альбому, говорив:
— Виглядаєте, прошу вас, на поважного ґазду, а пензлями бавитесь, як студент з міста. Чи то дає вам хліб?
Євген Якович, правду кажучи, аж знітився він несподіваного й прямодушного запитання. /
— Кожний по-своєму, бадіко, з розуму сходить. Прагне душа моя малювати.
— То інша справа,— подобрішав дід.— Не одному череву, прошу вас, треба догоджати. Хочеться чогось чоловікові й для душі. Чи можу вас спитати, на якій полонині маржи ну плекаєте?
— Широка моя полонина, бадіко...— І замовк.
Не міг першому-стрічному оповідати, що його полонина кам'яниста. Та й не вельми дбав, щоб вона родила насущний хліб. З власної творчості не умів жити, та й не хотів. Вистачало чи бракувало викладацької зарплати, а пізніше пенсії — цим не переймався. Гропгі його ніколи не цікавили.
Полонина Сагайдачного почала родити хліб аж після його смерті, коли Зоя Антонівна продала львівським музеям тридцять картин.
— Що казав би Євген Якович про сей продаж? — журилася Зоя Антонівна.— Осудив би мене? Ні, напевно, зрадів би, не тому зрадів би, що завелися гроші, а тому, що картини потрібні музеєві, а отже, й людям. Був би для нього цей хліб солодким.
Розповідав:
— Дехто собі думає, що все з моєї колекції придбане на гроші. А де б насправді я їх набрав стільки? Є, певна річ, щось і куплене, є обміняне, а є й подароване. Ось, приміром, візьмімо цю рахву,— він узяв в долоні прочорнілу різьблену посудину з розколеною накривкою.— Я натрапив на неї випадково за Магуркою (місце за Верховиною) в оселі, яка належала старій самітній жінці. Звалася вона, здається, Анною Гараджучкою... у Зої в записнику десь точно занотовано її ім'я. Надибав, отже,— і очі загорілися. Прошу жінку: "Продайте, нащо вам без діла, прецінь пилиться у запічку. А в мене люди будуть її оглядати". Вона ж, господиня, курить люльку, позирає на мене кривим оком, довго мовчить. Врешті відповідає: "Рахва мені самій потрібна. Бувайте здорові, бадіко".
Три рази приїжджав я до Верховини, дерся на верхи до баби Гара-джучки, і три рази вона відмовляла: то "дай сотку", бо "рахва — цілий скарб", то вона взагалі не продає, то ще щось вигадувала. Бачу, що чим більше я проявляю наполегливості, тим їй жалкіше розлучатися із звичною річчю.
На четвертий раз Гараджучка сама винесла рахву на поріг. Простягнула її мені, каже: "Вже-м боялася, що не приїдете. А ви, слава Богу, тут. Отож беріть задурно. Виджу, потрібна вона вам. В добрі руки дарую. Бо рахва направду для мене дорога. Коли віддавалася-м за
Гараджука, то мама небіжка дала її мені з посагом, я згарди* в ній тримала".
Радість Євгена Яковича:
— Ні, це не радість,— мовив Сагайдачний, відкладаючи газету. Витер хустиною очі, що сльозилися.— Це щось більше... я відразу й точного слова не підшукаю. Ось щодня читаємо в газетах: дружба радянських народів-братів, чуття єдиної родини. Та чи завжди до дна осягаємо ці поняття? Вони стали для нас звичними, як звичний майо-вий дощ і липневе сонце. Буденними стали такі факти, що хлопець з Гуду л ьщи ни вчиться у Ленінградській Академії мистецтв, а юнак із Тамбова, який служив "при війську" в Станіславі, захопився народним мистецтвом і після служби в армії вступив на навчання в косівське училище. Одна родина...
Колись на Гуцульщині, не так уже й давно, коли я тільки-но приїхав до Косова, сини тутешніх багачів, тих, які мали череди корів і отари овець, сто-двісті моргів полонини, із "шкіри лізли", щоб посіяти серед простого люду недовір'я до росіян.
Сліду, щоправда, не лишилося від проповідників націоналізму. Народ же у своїй масі сьогодні не уявляє життя поза здруженою родиною, без тих же росіян, латишів, білорусів, грузинів... хоч про це серед простого люду спеціально, може, й не говориться, бо це само собою зрозуміло, що дихаємо повітрям.
Якось мене і Зою запросили на весілля до Білоберізки. Є таке село. Було це десь на початку п'ятдесятих років. І я, і Зоя сиділи за столом побіч молодих, їли, пили, як ведеться, і боялися не пропустити ні однієї, як кажуть, титли й коми з того празника, що зветься гуцульським весіллям. Моя Зоя попервах мовчала, а потім, скомпанував-шись зі свахами, вчилася весільних співанок, так званих "ладкань", пробувала танцювати "гуцулку" і "коломийку". На той час вона тільки-но почала опановувати українську мову, й тому в бесіді калічила слова, врешті-решт перейшла на російську. Нікого з весільних гостей це не зачіпало. Зоя почувалася серед них, як серед рідних. Наостанку нарядили її в гуцульський одяг та й кажуть:
— Ади, ади, як гуцулка файно по-російськи щебече.
Самі теж намагалися вставити якесь там слово-друге російське, щоб Зої зробити приємність.
Після цього весілля Зоя попросила:
— Принеси мені підручники української мови, словники...