Жінка схилилася над дивним разком, торкалася його кістлявим пальцем — лічила. Дівчина їй казала:
— Сьогодні двадцять два винесли, пані... Може, доволі вже?
Дівина розмовляла по-російському не дуже гладко, м'яке російське "є" викочувалося з її уст твердим і гранчастим "е", проте вона її розуміла. Жінка хитала заперечливо головою, пошепки дораховувала грудки до кінця, а потім повернулася до східців, щоб спуститися на дно ізвору і повторити свою муку. І мука таки повторювалася, бо дівчина дошнуровувала до намиста двадцять третю грудку і двадцять четверту...
А хто зна, скільки тих грудок має бути? Сотня? Тисяча? Жінка в жалобі не просто викликала подив; вона лякала приреченістю і заворожувала фанатичною впертістю. Мені вже несила було оглядати руїни Сурп-Хача, хоч для того, власне, сюди й приїхав, і не міг ні про що інше думати, окрім цієї жінки. Хто вона? Звідки? Яка чорна сила примушує її двигати з дна провалля важкі каменюки? Навіть моя Золота Тріска, що ловить світ легко і широко, мов хатнє вікно сонячне тепло, підступила до дівчини і, хмурячи брівки, допитувалася:
— Вона несповна розуму... правда? — показала пальчиком на яр.
Дівчина відкинула назад волосся, що заслоняло вид, олівець в її руці тремтів, у великих очах чомусь краплилися сльози. Дівчина, очевидно, не помічала своїх сліз, бо не змахнула їх і очей не ховала; вона сказала Золотій Трісці, а може, сказала мені й мирним "піратам", що стовбичили поруч:
— Наївна моя простото. Ми всі, дитино, прагнемо пояснити туманне, незрозуміле нам, таке, що виходить за рамці звичного, дивацтвом або ж недоумом...— Дівчина мала глухий голос, зрештою, інший їй не пасував би, вся вона була виліплена крупно, міцно й аж променилася молодою силою, через те більше скидалася на селянку, ніж на малярку. Я дивився в її заплакані очі й чомусь в'язав дівчину родинними вузлами з т і є ю, що в цю хвилю в'янула на крутих східцях, несучи вгору свій хрест.
— Ви донька тієї жінки? — злетіло в мене з губ. Слово не горобець, через хвилю я каявся, що сказав дурницю. Дівчина, щоправда, охоче пояснила, що зветься Марієттою Возіян, що приблукала сюди з Єревана, а жінку вона не знає, знає тільки, що вона тутешня, десь із Старого Криму або з близького села, бо приходить сюди ось уже третій день спозаранку, приходить і впрягається до каторжної праці. Ма-рієтта могла й не пояснювати, бо передо мною на мольберті білів аркуш паперу: вірменка малювала руїни монастиря. Ні, на малюнку не вмістився увесь Сурп-Хач. Низом на аркуші купчилися, одна одну перекреслюючи, напівзруйновані стіни й чорніли заштриховані щілини бійниць, прямокутники вікон, а верхом з цих руїн, з бійниць вікон, з порослого на мурах бадилля вистрілювала в небо баня монастирського храму. Кругла, візантійського стилю храмова маківка росла вгору все вище й вище, мовби символізувала прагнення будівничого до простору, мовби в ній втілилися потаємні надії купки ченців видобутися з цих мурів у грішний, але все ж таки звабливий світ. Тепер мені вже були зрозумілими Марієттині сльози: вона сплакнула від утіхи, що проникла у тайні помисли ченців, про які не здогадувалися ні отець ігумен, ні сам Господь. Ченці давно зотліли в землі, їх келії стали норами, куди можна дістатися тільки плазом, а людські помисли потайні зосталися жити в храмовій маківці. Дівчина з Єревана плакала над долями людей у чорних каптурах; була безпорадна розтовмачити ці долі, складні й суперечливі, бо з одного боку — поривання простору, а з другого — муровані стіни, що замикали простір у кам'яну скриню. Можливо, її відповідь Оксанці була відповіддю на власну гризоту? А може, все це я домислив, вигадав? Марієтта могла мати на гадці зовсім інше, безпосередньо дотичне до т і є ї жінки?
Жінка тим часом винесла з дна ізвору свою двадцять п'яту брилу. На цей раз до Марієтти не підступала, певно, остерігаючись моїх розпитів. Дівчина сама поклала до вишнурованого намиста свіжу грудочку.
— Лічу,— пояснила коротко.
— А ви... а ви зайві дві-три грудочки докладіть,— несподівано порадила Золота Тріска, і її оченята по-змовницькому блиснули.— А що? Т і й жінці стало б легше...
— Боюся,— зітхнула Марієтта.— Вона відбуває якусь покуту. Повідала мені, начебто щороку виносить з яруги по сто каменів, од-коли скінчилася війна. Так заприсяглася перед Богом.
— Вона Богові каміння носить? — Оксанчині очі заокруглилися, як ґудзики. Дотепер нічого подібного не чула й не бачила.
— Гадаєш, воно її Богові потрібне, оте каміння? — сумувала Марієтта.— Каміння потрібне самій жінці. Це її мука і покута. А взагалі, усі ми якоюсь мірою сповнюємо покуту. Кожний двигає свою,— повернулася вона до мене.— Правда ж?
— І ви теж... покутуєте? — спитав я.
— Теж,— відповіла поважно. Я замалим не розсміявся.
У куценькому сарафані, що заледве прикривав стегна, з яскраво пофарбованими губами й очима, вона виглядала на цілком модерну дівчину, одну з тих, які вечорами рояться на міських вулицях. До покутниці їй було так само далеко, як молодій Марії Магдалині до німба святої. Вона, очевидно, таки вловила на моєму лиці тінь усміху, бо додала:
— Я не маю на увазі покути в релігійному розумінні... Тому ваш скепсис ні до чого... Є у мене вчитель... добрий вчитель. Він навчив мене розуміти таїну ліній і штрихів... Так ось, мій учитель колись заради зарібку і заради слави минущої плодив одно за одним полотна фальшиві... рожеві... На них він не посіяв ні макової зернини правди, бо в природі, художники це знають, існує кілька тисяч барв і відтінків, ніби навмисно створених для відображення істини, а не тільки рожева...
Коли ж мій учитель постарів і схаменувся, що пустив свій талант за вітрами, то готов був зібрати власні творіння в одне місце і підпалити... Підпалити найлегше. Цим, однак, біді не зарадиш: гріх у мистецтві не прощається і не забувається. Тому мій учитель щоднини нагадує: Марієтто, облудою світ перейдеш і назад до Єревана повернешся, але це не означає, що світ потребує брехливих подорожніх. І ще вчить мій метр: "Поглянь-но, Марієтто, на цю висохлу тополю в моєму садку. Бачиш? Тополя давно всохла, а я писав її зеленою і гожою. Ну й що з того? Ніби вона від цього ожила чи зазеленіла? Пень залишився пнем. Тому заповідаю, Марієтто, не малюй, коли бачиш перед собою сухі пні, весняного гаю, бо й горобець не зів'є в ньому кубельця. По собі знаю..." І він оберігає мене від прикрашання сухих пнів, стереже часом дуже суворо й прискіпливо. Думаю, що він так вчить мене для того, щоб я не повторювала його помилок. І це є також покутою...
Дівчина була балакучою. І ще, мабуть, вона замислювалася над роботою тієї жінки, яка виносила з дна ізвору каміння, замислювалась і шукала їй пояснення. Старий монастир пригадав їй слово "покута". Воно звучить по-церковному, його б можна виправити на "усвідомлення помилок" або ще якось на теперішній штиб, але інше слово чи словосполучення не відбиває глибини закладеного в "покуті" змісту. До того ж, Марієтта мала рацію: ми всі добровільно або примусово сповнюємо покути, часом відбуваємо за себе самих, часом за гріхи попередників, колег, друзів; відбуваємо, бо вдосконалюємося, глибшаємо, бо, пориваючись уперед, мусимо пам'ятати про потребу засипати й утрамбовувати вибоїни на дорозі, яку здолали. Інакше тим, що йдуть за нами, буде важко.
Я так і сказав Марієтті.
— Виходить, покута для тієї жінки просто-таки потрібна? — .ловила мене Марієтта на слові, ловила, мовби й не вона затіяла цю розмову.
Я відразу почав відступати, бо одне діло відбувати покуту для добра справи, а зовсім інше — покутувати задля покути.
— Мені невідомий її гріх...
— Зате вона знає його вагу,— вперлася Марієтта.— Знає і по-своєму, як уміє, очищається од нього. Будьте певні, коли б кожний так усвідомлював вину і не шукав виправдань, і не купував би індульгенцій, то на дорозі за нами менше зосталось би вирвів. Тому я не кладу зайвої грудочки для тієї жінки. Зайва грудочка не зменшить її мук. Нема суду суворішого, ніж суд власний.
Наша розмова починала надокучати коктебельським "піратам". Чорний Іванко, позираючи в мій бік, нашіптував щось на вухо колезі. Золота Тріска розглядала малюнок на мольберті.
— Пхе,— скривилася вона,— коли б я була художницею, то церкви не малювала б.
— Оксано, май розум!.. Негарно...— почав було я виказувати.
— Хіба я що? — схитрувала мала.— Я про себе кажу...— і стрельнула оченятами в Марієтту.
— Ну-ну, і чому б ти церкви не малювала? — вірменка обняла її за худі плечики.
— Ет... якісь вони такі... ну...— загубила Золота Тріска потрібне слово,— сумні... незрозумілі. Як вона,— показала поглядом на жінку, що якраз двигала до монастирської стіни ще один камінь.
— Цікаво,— посміхнулася Марієтта.— Справді цікаво знати, що б ти малювала, коли б стала художницею?
— О, я малювала б геть усе, що дихає і живе,— притьмом відрізала Золота Тріска.— Метеликів, наприклад, коней, квіти, дерева...
Я пригадував Оксанчині малюнки в шкільному зошиті: зеленого коня, синє-синє дерево, назване нею черешнею, метелика, в якого крильця міняться кольорами усіх олівців, які тільки були в коробці.
— Ти не думай... Я теж люблю малювати коней... і люблю малювати метеликів,— зізналася Марієтта. Вона заплющила очі, певне, уявляючи левади, де паслися коні її.— Але мушу малювати і храми, руїни фортець, монастирські келії, мури. Мушу...— додала.
— Мус — то великий чоловік,— повторила Золота Тріска десь почуту фразу.— Я ось мушу ходити до музичної школи. Мама каже, що це конче потрібно для розвитку дитини... Але коли мусиш, то не так виходить...— і мала прикусила язик.
— Як коли,— Марієтта ніби й не помітила нарікання на музичну школу.— Хочеш, покажу тобі свої малюнки. Тільки суворо не суди...— і вона кинулася розв'язувати свою велику папку. На аркушах паперу постав Сарп-Хач, його руїни і закамарки: ось трапеза під тесаним із білого каменю склепінням, оце вхід до церкви з рештками фресок над дверима, ось чуркало, тераси монастирського виноградника, внутрішній дворик, стіни, обплетені плющем, ряд келій, у чорні отвори яких зазирають головки будяків. Ми все це вже встигли оглянути, усе це було нам знайоме, але на папері воно виглядало зовсім інакшим, новим, бо художниця дивилася на той чи інший монастирський куточок по-своєму.