Коли той хотів уставить слово, Залєтаєв обривав його, не слухав, повторяв його ж слова з таким виглядом, немов Піні тут зовсім не було і він не говорив цих слів. Піня потискував плечима, але, натурально, не міг мовчати в такій відповідальній справі. Він не перечив Залєтаєву, не звертався і до його, але те, що думав, він висловлював. Він же в думках своїх мав повну рацію: наприклад, його рада була — знестися наперед з волею, дізнатись, чи там готові як слід, чи будуть гроші, пашпорти, кватири, а тоді вже приступати до діла тут. Залєтаєв же зараз став проти цієї ідіотської пропозиції, як він сказав.
Треба насамперед провірити, чи не завалився підкоп, чи суть інструменти, чи можна далі копать, скільки треба на це часу, а тоді вже зносить з волею.
Добре. Ми згодились з цим.
— Нехай так! — посміхнувся Піня. — І то таки розумна рада.
— А тебе не питають про це... Я пропоную цеї ж ночі розібрать стіну й спуститись в яму. Дуже добре було б, якби староста також спустився. Пропоную себе і старосту.
— А мене третього... — добродушно вставив дядя Дум-Дум. Цим він зразу притишив непокій, що перебіг по нас од пропозиції Залєтаєва.
У Піні знов побілів ніс і очі закруглились, забігали, але він дуже охоче згодився. Залєтаєв хмуро й злісно жмурив очі.
Ніяких завалів у підкопі не виявилось, все було як слід. Але от з копанням далі могла вийти неприємна історія. Багато було шансів за те, що грунт завалиться над нами.
Залєтаєв же категорично заявив, що він не береться там копати, риску багато, а потреби ніякої.
— Як так?!
— А так, що ми все одно не можемо далеко від доріжки вартового прокопатись. Вилазячи, ми однаково будемо замічені. Наші колишні плани, — прокопатись у ярок, — дурниця, в дірці такої великої довжини не буде повітря. Копати ж далі на якийсь сажінь нема ніякої рації.
У нас витягнулись обличчя.
— Чекайте, ми ж можемо робити ширшу дірку! — сказав Сердюков.
— Ну, вибачайте, це буде через два роки! — сердито струсюючи землю з піджака, одповів Залєтаєв. — Я більше чекати не можу. Я вношу таку пропозицію: тікать через цей підкоп, що є. Але так. Щоб усіх нас не перестріляли, один, передній, мусить кинутись сам на вартового, повалить його на землю і цим дать всім останнім збігти у ярок, де будуть стояти екіпажі. От мій план. Звичайно, один мусить пожертвувати собою для всіх. Кинем жеребок. А коли може вирватись і він, тим краще. Але рискує здорово. Ну, що ви на це?
Ми мовчали. Багато було правди в словах Залєтаєва, але погано те, що один все-таки мусив загинути.
Риск, що й казати, річ хвилююча, вабляча, але як смертний жеребок випаде?
— Ну, це дурниці! — флегматичне сказав Голубов, як і звичайно.
Залєтаєв живо покосився на його.
— Як дурниці?
— Та так. З якої речі рискувать хоч одним життям. Краще спробувать з другого боку, в іншому місці, провірити ще раз тут. І взагалі, я тут бачу щось... непевне. Чого ради раптом тепер виявилось, що наші плани не годились? Чого повітря не стане? Хто то сказав?
Аж дивно було, що цей сонний, здоровенний дядя так розпалився й ожив. Дядя Дум-Дум лукаво посміхнувся й, підморгнувши до Сердюкова, сказав:
— А голубчику нашому, видно, не хочеться помирать. Тоді Голубов повернувся до дяді всім важким тілом, серйозно подивився йому в лице і спокійно, рішуче промовив:
— Добре. Я згоджуюсь.
Дядя Дум-Дум засміявся й почав вибачатись, але Голубов уперто й вже знов флегматичне твердив:
— Не хочу. Стою за план Залєтаєва.
— Ну, коли так, то й я! — задерикувато крикнув дядя Дум-Дум.
Виходило якесь чорзна-що, якесь змагання в безрозсудності. А втім, дяді Дум-Думові й Залєтаєву добре було змагатись, маючи за спиною довічну каторгу, себто майже смерть. А мені, наприклад, або Тимошці треба було задуматись.
Але Тимошка ж і покінчив мої вагання. Як-не-як, а в плані Залєтаєва те гарно, що тут, чорт забирай, зразу тобі воля. Риск є, але тільки для одного. В старому ж плані цей самий риск у меншому, правда, розмірі був у всіх. Так нехай же один пострада за всіх. Він, Тимошка, готов хоч зараз.
— А будемо копатись далі, марудитись, так нас і накриють. Тоді вже годі тікать!
— Згода! — сказав я. Зоставались Сердюков і Піня. Залєтаєв поглядав на останнього смакуючим поглядом. Піня став блідий, затихлий і чудно водив по нас широкими очима. Йому, мабуть, не вірилось, що це серйозно.
— Ну, Піня, а ти ж як, чого замовк, га, — піднято спитав Тимошка. — Рішайся. Ти, брат, староста. Не можна.
— Я слухаю, що ви говорите. Скажіть ви, скажіть, тоді я скажу... — тихо сказав Піня.
Сердюков нахмурив лоба і дивився кудись під ноги, маючи такий вираз, немов вираховував якусь задачу.
— Добре, я згоден, — підняв він голову і подивився на всіх зміненими очима. І при цьому посміхнувся не притаманною йому, якоюсь запобігаюче-винуватою посмішкою.
Зоставався один Піня. Він чогось дуже передихнув і хриплуватим голосом промовив:
— Ну, і я згоден. Нехай буде так.
— Браво, Піня! — сильно ударив його по плечі Тимошка. — От так справжні революціонери повинні говорить. Ну, браття, так коли ж ми жеребок кидаєм?
Залєтаєв після одповіді Піні подивився на його довгим поглядом і хутко повернувся до Тимошки.
— Жеребок в самий останній момент! — сказав він.
— Розуміється, — засміявся дядя Дум-Дум. — Не дуже приємно з смертним присудом в кишені. А то все-таки надія: може, не я. Правда, Піня?
Тоді Піня прокашлявся і все ж таки хрипко сказав:
— А я просив би, щоб тепер, як це можна. Залєтаєв умить злорадісно й жорстоко витягнув до його лице:
— Ну, ні, голубе, ми вашого брата розуміємо. А потім одмовитись, заслабнути й тому подібне? Ні, вибачайте! Почекай уже до самого побігу. Побачимо, як ви свою одважність покажете... Я, панове, проти жеребка тепер!
Дійсно, це було незручно, ми мусили згодитись з ним. Тоді Піня, блідо посміхаючись, сказав Залєтаєву:
— Я тільки для того, що в когось є мама, або сестра, чи хтось другий, так щоб встигли приїхать побачитися. Може, це дуже трудно їм.
— Ну, це ніжності! Можна й без мами обійтись. Мама, тато, бабуся ще.
— Годі про це. Кінець! — понуро перебив його Голубов.
Ми розійшлись по своїх койках.
І от почалось готування до побігу. Підкоп ще протягнули трохи, так що лишилось всього стільки, щоб не провалилось під вартовим, кроки якого іноді ми чули. На це треба було покласти ночей сім, бо копали майже голими руками, щоб не робити шуму. За час копання вийшла знов сутичка Піні з Залєтаєвим. Залєтаєву конче хотілось, щоб Піня також копав, а Піня не хотів. Це не його була функція, його обов'язок дивитись, щоб усе ішло як слід, а не копати. Чи вартовий пильнує біля дверей, чи немає гомону в коридорі, чи не треба кому з копаючих випить подать, це Пінине діло, а копать — ні.
— Ну, чекай же ти! — один раз пригрозився Залєтаєв. Що він думав, ніхто не знав, а найменше Піня. Але се на його не зробило ніякого враження. Це ж Залєтаєв, хіба можна серйозно ставитись до його. Крім того, Піня був, очевидно, зайнятий іншими переживаннями. Тепер він зробився далеко поважніший, ніж раніше. Він так само бігав по камерах, ділив передачі, розносив сніданок і вечерю, але в поводженні його стало менше нервової хапливості. Іноді він навіть дещо забував, плутав і не міг пригадать. Часто задумувався і здригував усім тілом, як зверталися до його. Часом вночі, прокинувшись, я дивився на Піню і бачив, що він не спав і лежав лицем догори з застиглими, широко розплющеними очима. Зачісуватись перед дзеркальцем перестав і навіть у другий коридор бігав з розкудовченою головою. Щоки зблідли й схудли.
Правда, всі ми, тікаючі, були в особливому настрої, але у нас це так не кидалось в очі, як у Піні. І на Піню почали поглядать з посмішкою. Знов зачувся сміх, жарти з його. Правда, жартувала тільки наша камера, та й то не голосно, бо побіг в жартах грав неодмінну роль, але для Залєтаєва і цього було досить. Він і сам ще більш зачучверів, але робив усе можливе, щоб якомога довше відтягнуть день жеребка. Чого йому хотілось, ми не знали, — все вже було наготовлено, на волі і тут, лишилось тільки призначити день. Але ледве заходила розмова про день, Залєтаєв щось вигадував знов, і мусили одкладати.
Чи не чекав він, що Піня не витримає мук чекання й одмовиться? Ну, то він дуже помилявся. Я балакав якось з Пінею:
— А що, страшно трохи, Піню? Піня потиснув плечима і сказав:
— А що буде чоловік робить?
— Ну, як дуже страшно, то ніхто не силує, одмовитись можна. Я принаймні не знаю...
Мені хотілось подивитись, яке це зробить враження на Піню.
Він зітхнув:
— Ну, да, вам таки можна одмовитись.
— А вам?
Піня вибачливо посміхнувся:
— А ви мені скажіть, когда пароход потопає і всі рятуються, то капітан біжить поперед чи позад усіх? Ну? Чи страшно, чи ні, а стій. А як євреї колись у пустелі блукали, то вожді їхні позаду йшли? Вони тікали? Га?
Якщо Залєтаєв рахував на Пінин страх, то він рахунки міг покинуть, бо у Піні було щось інше, крім страху.
Але, нарешті, настав-таки той день, як уже ніщо не перешкоджало.
Ввечері тягнули жеребок, і він випав Сердюкову.
Ні Сердюков, ні ми з цього приводу нічого особливого не виявили. Сердюкову так Сердюкову, комусь мусило випасти. Що було у Сердюкова та й у нас всередині, це інша річ, але зверху всі ми були серйозні, діловиті і хіба що занадто хапливі. Та Тимошка ще, як людина безпосередня, не видержував тону, то співав цілий день, то прощався з товаришами по камері, то задумувався так, що не чув, як його шарпали.
Вночі о першій годині по знаку Піні ми тихо підвелися й по одному стали залазить під нари, поклавши замість себе зарані наготовлені опудала. Піня заліз останнім.
Між іншим, пам'ятаю, що ще там, під нарами, при невеличкому світлі лампи я звернув увагу на його очі. В них був такий вираз, якого я не бачив і в царевича Піні: напружено-хиже, мало не жорстоке, гостре, все помічаюче й ніби нічого не бачаче. Але приглядатись не було коли.
Наш підкоп виходив з-під фундаменту. Фундамент же був виведений так, що біля його попід всім будинком тюрми ішов досить широкий рівчак, немов іще один коридор.